05.06.2006 Одвічно українська земля
Фото: uahistory.kiev.ua
Народ мій є, народ мій завжди буде,
Ніхто не перекреслить мій народ:
Пощезнуть всі перевертні-приблуди
І орди завойовників-заброд!
В. Симоненко
Що ми знаємо про історію Донецького краю? Буцімто російські царі відвоювали (визволили) його від турків і татар. А як було насправді? Відомо, що один із січових куренів називався Донським. Мабуть, сюди записувалися козаки, вихідці з-над Дону і Сіверського Дінця. Землі ж вольностей запорозьких козаків у ХVI–XVII ст. сягали на сході до самого Дону.
Про це свідчить ціла низка документів. Зокрема — грамота короля Стефана Баторія від 9 квітня 1582 року, в якій східні межі запорозьких земель визначаються «з верхів’їв річки Орелі на верхів’я Кальміусу, а звідтіля на гирло ріки Дону». Це підтвердив і гетьман Богдан Хмельницький універсалом від 15 січня 1656 року, ці межі окреслено «від самарських земель через степ до самої річки Дону, де ще до гетьмана козацького Предслава Лянцкоронського (який ще 1516 року ходив під Білгород на Дністрі. — Я. Г.), козаки запорозькі свої зимовники мали». Універсал обумовлював: «…те все щоб непорушно навіки при козаках запорозьких лишилося». 1751 року інженер-полковник де Боксет нарисував карту, на якій територію на Орелі поза Міус визначає як «зимовники и жилища запорожских казаков».
Коли турки оволоділи гирлом Дніпра і перекрили запорожцям вихід у Чорне море, козаки іноді піднімалися Дніпром до гирла Самари, та її притокою Вовча добиралися до місця, звідки було близько до Кальміусу, волоком перетягували човни у Кальміус і ним спускалися в Азовське море, а через Керченську протоку виходили у Чорне. Поверталися тим самим шляхом.
Біля самого гирла Кальміусу над Азовським морем десь близько 1500 року виник запорозький зимовник Домаха. Мабуть, назва його походить від «домахи» — козацької шаблі, виготовленої з дамаської криці. У Домасі знаходили захист козаки і чумаки, що ловили рибу в довколишніх водах та ходили по сіль на Бердянське озеро. Домаха проіснувала до 1709–1710 року, коли її зруйнували царські війська.
На верхоріччі Кальміусу січовики поселилися не пізніше кінця ХVI століття. У XVII ст. із зимовників та хуторів у Олександрівському урочищі на місці сучасного Донецька виросла козацька слобода. Нижче по течії Кальміусу козак Мандрика заклав зимовник, зародок сучасного селища Мандрикине. Розвиток цих і сусідніх козацьких поселень перервало перше зруйнування Січі за наказом царя Петра І 14 травня 1709 року. Від гніву північного царя врятувалися лише ті запорожці, які втекли в Олешки, на підвладні кримському ханові землі, і змогли повернутися лише після смерти царя-тирана Петра І.
Як припускають, саме після повернення запорожців з-під влади кримського хана навесні 1734 року було запроваджено поділ запорозьких земель на паланки (округи). До 1768 року всіх паланок на Запоріжжі було п’ять: Буго-Гардівська, Перевізька (Інгульська), Самарська, Кодацька і Кальміуська.
Кальміуська паланка знаходилась між річками Вовчою і Кальміусом та Азовським морем. Центром її було селище-фортеця Кальміус біля гирла однойменної річки, засноване після повернення запорожців з Олешок на місці зимовника Домаха, зруйнованого 1709 року. На території паланки було розташовано два села — Ясенувате та Макарове — і 28 зимовників: у Лозовому яру на Терсі, Широкому на Кам’янці, в балках Холодній і Сухій, яру Поповому, Кам’яній ярузі, ярах Чорнухиному, Шовковому, Государевому, Глибокому, балці Залізній на Кривому Торці, яру Холодному біля Сіверського Дінця й Луганчика, Залізному яру біля Сіверського Дінця, балках Крутилці, Довгій, Морозовій і Крутій, урочищі Бобровому, яру Хорошому на Лугані, балці Мечетній на Міущику, балці Зайцевій над морем, урочищі Підгорині, балці Клеповій над Кальцем, річці Дубовій, Білосарайському лимані, річці Берді й у балці Світуватій.
Село Ясенувате — давнє запорозьке поселення, засноване 1690 року. Мешканці його займалися бортництвом, скотарством та риболовлею. 1745 року було однією із головних схованок гайдамаків. Розташоване було за одними даними (Д. Яворницький. Історія запорозьких козаків) на місці теперішнього міста Ясинувата, за іншими (П. Лаврів. Історія Південно-Східної України) — на місці села Ясенівка.
Кальміуська паланка на сході простягалася лише до однойменної річки, землі на схід від річки після першого зруйнування Січі захопили донські козаки. Ці землі закріпила за ними цариця Єлизавета Петрівна своїм указом від 30 квітня 1746 року. Запорожці не визнавали цього кордону, і між ними та донцями весь час виникали з цього приводу суперечки і конфлікти.
Комендант Кальміуської фортеці мав печатку, на якій було зображено корону з хрестом, від якої по обидва боки спускалися вінки. По середині поля печатки були перехрещені шабля і спис. Біля корони було нанесено літери — зверху «КП», знизу «ПП», що означали: «Кальміуської паланки полкова печать». Слід додати, що на чолі кожної паланки стояв паланковий полковник та інша паланкова старшина (осавул, писар).
Після того, як 1775 року війська генерала Текелія і князя Прозоровського силою в 10 піхотних, 13 козацьких (донських), 8 кіннотних регулярних полків, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів — понад 100 тисяч солдатів — зруйнували Січ, знищивши перед тим усі запорозькі поселення, у приазовські степи переселено греків з Криму, які 1779 року на околиці колишньої запорозької фортеці Кальміус заклали місто Маріуполь. Всі інші запорозькі землі царський уряд колонізував німцями, євреями, російськими розкольниками, сербами, хорватами, молдованами, волохами, роздавав їх російським вельможам і генералам, всякими способами перешкоджаючи заселення їх українськими селянами. Але безуспішно.
Ще й тепер, уже в умовах незалежної України, знаходяться «історики», теоретики та ідеологи-інтернаціоналісти (чит.: шовіністи-великодержавники) — як праві, так і ліві, — які намагаються відірвати Донбас від України то у вигляді Донецько-Криворізької республіки, то «інтернаціональної республіки Донбас», то бачать його просто в складі «єдіной і нєдєлімой», як її складову частину.
Автор: Ярослав ГОМЗА Джерело: Українське слово
