02.06.2006 Докою Серлз і Девід Вайнбергер про те, що таке Інтернет і з чим його плутають (частина 1)
Інтернет — це не річ і не система, це “інтер-мережа”. В буквальному розумінні.
Пропонуємо увазі наших читачів переклад знаменитої статті Док Серлза (Doc Searls) і Девіда Вайнбергера (Davіd Weіnberger) “Світ кінців: Що таке Інтернет і як перестати його плутати з чимось іншим”. Назва говорить саме за себе: це цілий невеликий філософський трактат про Інтернет.
Помилки бувають різними.
На деяких ми учимося. Наприклад, ніхто вже більше не стане потішати себе думкою, що продаж іграшок для домашніх тварин через Інтернет – це відмінний спосіб розбагатіти.
Однак на інші помилки ми наштовхуємось постійно, знову і знову. Думаючи, наприклад, що:
* що Мережа, як і телебачення, – це спосіб утримувати очні яблука в нерухомому стані, втой час коли рекламщики закапують у них усе, що їм потрібно.
* що телекомунікаційні оператори повинні фільтрувати, контролювати і всякими іншими способами “розвивати” Мережу.
* що негоже користувачам спілкуватися один з одним, використовуючи різні інтернет-пейджери.
* що слабким місцем Мережі є відсутність регулювання, націленого на захист галузей, яким привиділась загроза з її боку.
Коли мова заходить про Мережу, багато хто з нас, як з’ясовується, страждають від синдрому повторюваних помилок (чи ж синдрому вальсування на граблях). Особливо це стосується видавців газет і журналів, теле- і радіомовлення, кабельного телебачення, звукозаписної і кінематографічної галузей, а також телефонних компаній, – і це тільки ті, хто пригадується відразу.
Внаслідок неймовірного авторитету, яким ця публіка користається у Вашингтоні, синдром вальсування на граблях поширився на законодавчі і виконавчі органи, навіть на суди.
Зброю і патрони для розстрілу інтернет- радіо надала RІAA.
Торік інтернет- радіо – молоду перспективну галузь, що мала намір надати слухачам куди більш значний вибір, у порівнянні з усе менш різноманітними і безнадійно відсталими “звичайними” радіостанціями, – розстріляли прямо в колисці.
Зброя, патрони і підбадьорливі крики “Ату їх!” люб’язно надали звукозаписна галузь і Акт про права на цифровий контент у цифрову епоху, у якому втілилися всі страхи голлівудських звероящурів, що ногами проштовхували цей закон через Конгрес у 1998 році.
“Інтернет розглядає цензуру як ушкодження на лінії і шукає обхідні маршрути”, – пригадується нам знамените висловлювання Джона Гілмора. І це правда.
У довгостроковій перспективі радіо переможе. Системи інтернет-пейджинга стануть цілком сумісними. Дурні корпорації порозумнішають дбо здохнуть. Дурні закони або зникнуть або перетворяться у щось краще. Але, відповідно до не менш знаменитого висловлювання Джона Мейнарда Кейнса, “У довгостроковій перспективі всі ми – трупи”.
Усе, що нам потрібно зрозуміти, так це – чим насправді є Інтернет. Це не важко. Мережа – це не ракетна наука. Це, якщо вдуматися, навіть не виріб школярів на уроці праці.
Так що трагедію, до якої приведе синдром повторюваних помилок, можна запобігти прямо зараз – заодно не допустивши здійснення глупот на кілька мільярдів доларів – якщо запам’ятати лише один простий факт: Мережа – це “свт кінців”. Ви знаходитеся на одному її кінці, всі інші – на другому.
Звичайно, дуже втішливо думати, що кожний з нас має цінність для Мережі. Але це ще і непорушна істина технічної архітектури Мережі. А цінність Інтернету ґрунтується на його технічній архітектурі.
На щастя, щиру природу Інтернету не так вже й важко зрозуміти. Насправді, синдром танців на граблях і Прозріння відокремлюють одне від другого лише кілька тверджень:
1. Інтернет не складний.
2. Інтернет – це не предмет, це угода.
3. Інтернет дурний.
4. Вливання нових цінностей у Мережу знижує її власну цінність: від добра добра не шукають
5. Уся цінність Інтернету виростає на його краях
6. Гроші витікають у периферію
7. Кінець світу? – Нічого подібного, світ кінців.
8. Три головні чесноти Інтернету:
а). Він нікому не належить
б). Ним можуть користатися всі
в). Кожний може поліпшити його
9. Якщо Інтернет настільки простий, чому довкола нього стільки ідіотства?
10. Деяких помилок можна було б вже і не робити
Інтернет не складний
Головна ідея Інтернету полягала в тому, щоб скористатися жахаючою силою простоти. Подібно тому, як у реальному світі гравітація змушує великий камінь притягати маленькі, Інтернет створювався для того, щоб утримувати разом маленькі мережі, утворюючи, таким чином, одну велику.
Інтернет – це не телебачення, і не засіб приковувати увагу до реклами.
Єдиний спосіб домогтися такого – спростити до примітиву відправлення й одержання даних між мережами. Таким чином, Інтернет повинен був стати найпростішим способом переправити біти даних з будь-якої крапки А в будь-яку крапку Б.
Інтернет – не предмет. Це угода.
Розглядаючи ліхтарні стовпи й опорні щогли, ми бачимо, що мережі – це, власне, проводи. Ці ж проводи є частинами інших систем – телефонних мереж, ліній електропередач, мереж кабельного телебачення, і так далі.
Коли ми слухаємо радіо чи дивимося телевізор, ми раз у раз чуємо, що всякі віщальні мережі – це джерела програм, трансльованих через повітря або через кабель.
Отож , Інтернет – це щось інше. Це не проводи. Не система. І це не джерело програм.
Інтернет – це засіб співіснування і взаємодії всього того, що називається мережами. Це – “інтер-мережа”. У буквальному значенні.
Такою вона стає внаслідок того факту, що це всього лиш протокол – той самий горезвісний Іnternet Protocol (ІP), якщо бути точними. Протокол – це угода про взаємодію окремих частин.
Він не регламентує, що люди можуть робити з мережею, що вони можуть нагромаджувати на її краях, що вони повинні говорити і хто взагалі має право голосу.
Протокол просто вказує: хочете обмінюватися з іншими даними – подаруйте. Хочете підключити комп’ютер – чи стільниковий телефон, чи холодильник, – до мережі, ласкаво просимо. Примикайте до угоди, яка і є Інтернетом.
Інтернет дурний.
Телефонна система, що не є Інтернетом (поки, принаймні ), – по-диявольськи розумна. Вона знає, хто відкіля дзвонить, де хто знаходиться, що транслюється – людський голос чи потік даних, на яку відстань, у скільки обійдеться дзвінок. Телефонна мережа надає послуги, що тільки їй і потрібні: чекання дзвоника, ідентифікація абонента і узагалі все те, що телефонні компанії так люблять продавати.
Кінець світу? Ні, світ кінців!
Але Інтернет – Інтернет дурний. І це добре. Його творці домоглися того, що найбільша, найвсеосяжніша мережа – дурна, як мішок з каменями.
Інтернет поняття не має про багато що з того, що знає розумна мережа на зразок телефонної: ідентифікатори, повноваження, пріоритети, і так далі, – усе це йому ні до чого. Інтернет знає тільки одне: от цю жменю бітів треба перекинути з одного кінця Мережі в інший.
У творців були вагомі технічні підстави зробити Мережу дурною. Дурість – вона міцна. Завдяки своїй дурості, Мережа спокійно приймає нові пристрої і людей, і тому стрімко розростається в усі сторони. До того ж завдяки цьому для інженерів виявилося дуже просто забезпечити підключення до мережі будь-яких “розумних” пристроїв – відеокамер, телефонів і узагалі всього того, що цвіте буйним цвітом на краях Мережі.
І все тому, що аргумент “Дурість є благо” – не стільки пов’язаний з питаннями технології, скільки з питаннями цінності і значущості...
