26.11.2011 Штучний голод 1933 року в Радянській Україні: що сталося й чому?
Чверть століття тому 30-річний американський історик Джеймс Мейс із трибуни міжнародної конференції з голокосту та геноциду в Тель-Авіві першим серед західних дослідників публічно назвав Голодомор-33 актом геноциду проти української нації.
Те, що українці називають штучним голодом (the man-made famine) [ці слова Джеймс Мейс вимовив українською мовою. — Авт.] чи навіть українським голокостом, забрало від 5 до 7 мільйонів людських життів. За критеріями смертності й масштабами скоєного його можна співставити з єврейським голокостом. Але це зовсім інший вид геноциду: його спонукою не було ані прагнення чистоти раси, ані спроба фізично знищити кожного українця. Метою, наскільки ми в змозі її зрозуміти, було знищення української нації як політичного фактору й суспільного організму...
Проти селян використовували драконівські заходи. Закон про недоторканність соціалістичної власності, ухвалений на союзному рівні 7 серпня 1932 року, передбачав страту, а за пом’якшуючих провину обставин — 10-річне ув’язнення в ГУЛАГу кожному, хто підібрав на прибраному полі колосок зерна або надкусив корінь цукрового буряка. Друга частина закону передбачала ув’язнення від 5 до 10 років у концтаборі для колгоспників за спробу змусити інших вийти з колгоспу. Упродовж 1932 року радянські суди виносили вироки згідно з цим декретом приблизно 20% засуджених. Сталін називав його у той час «основою соціалістичної законності».
В Україні постанова від 6 грудня 1932 року виокремлювала шість сіл, які нібито саботували поставки зерна. «Чорний список», встановлений цим декретом, невдовзі було розширено у гуртовий спосіб. Це означало повну економічну блокаду сіл, які не постачали відповідної кількості зерна. У ньому передбачалося, зокрема, негайне закриття державних і кооперативних крамниць, вивезення з села товарів, повну заборону торгівлі у цих селах колгоспами, колгоспниками і селянами-одноосібниками, зокрема, основними споживчими товарами і продуктами харчування, припинення та негайне скасування усіх кредитів і позик, повну чистку всього кооперативного та державного апарату, чистку від усіх «закордонних елементів» і «саботажників», які займаються хлібозаготівлями у колгоспі. У той час це було рівнозначно смертному вироку голодом.
Ті, хто пережив голод, змальовують жнива 1932 року не як неврожайні, а, в гіршому випадку, як посередні, а в деяких місцях навіть щедрі. Коли у серпні здійснювалася перша кампанія поставок, у багатьох районах переважна більшість селян виконала норми. У жовтні було накладено нові стягнення, забрали все, що лишилося від попередніх. Вже не було ані їжі, ані насіння для посіву...
Існує стільки свідчень страхітливого життя у сільській Україні, що повну картину неможливо представити. У деяких районах люди почали пухнути з голоду ще навесні 1932 року, та найжахливішою була зима 1932—1933 років. Ті, хто вижив, розповідають про масову загибель від голоду, масові поховання у ямах, про вимирання цілих сіл, про бездомних дітей і дорослих, які юрмилися у містах у пошуках їжі, про людей, які намагалися вижити, харчуючись листям і гілками дерев, про залізничні станції, буквально переповнені селянами, які вмирали, жебракуючи лежачи, бо не в змозі були встояти на ногах. Ці свідчення широко підтверджують численні західні експерти (Амменде, 1936 р.; Маггеридж, 1934 р.; Чемберлін, 1934 р.; а також усні бібліографічні джерела Далріпла, 1960—1964 рр.; Підгайного, 1973 р.).
Багато хто, щоб урятуватися від голодної смерті, намагався перебратися через кордон у Росію, де можна було дістати хліб. Іван Майстренко — колишній радянський функціонер і редактор газети — згадував про два села, розташовані на протилежних берегах ріки, яка розділяла Україну й Росію. Вночі українські селяни перепливали її, щоб вранці купити хліба, бо його можна було дістати тільки на російському березі. Щоб обмежити голод територією України, політична поліція встановила вздовж залізничних колій контрольно-пропускні пункти. Голодуючих не допускали в Росію, і ніхто не міг доставити звідти в Україну продукти харчування. Це означало de facto внесення до «чорного списку» всієї радянської України, тобто її економічну блокаду.
Про бачене розповідали не тільки прості люди. У той час голод був звичайною темою розмов у середовищі еліти і закордонних кореспондентів. Деякі про це повідомляли. Одне зі свідчень, що не втрачає цінності, хоч воно й переказане, належить Хрущову. Він писав у неофіційних мемуарах:
«Мікоян розповів мені, що товариш Демченко — перший секретар Київського обкому партії — якось зустрівся з ним у Москві. Ось що сказав Демченко: «Анастасе Івановичу, чи товариш Сталін, чи хтось у Політбюро знає, що відбувається в Україні? Якщо ні, я вам підкажу. У Київ нещодавно прибув потяг, навантажений трупами людей, які вмерли з голоду. Трупи підбирали на всьому шляху від Полтави до Києва...»
Звичайно, Сталін про це знав. 1932 року Терехов — секретар ЦК КП(б)У — розповів йому про голод у Харківській області. Сталін звинуватив його у тому, що той розповідає йому казки. Пізніше командувачі Чорноморського флоту та Київського військового округу висловлювали Сталіну протести й також отримали відсіч.
Згідно з даними радянського перепису населення 1939 року, число українців у СРСР зменшилося від часу офіційного перепису 1926 року більш як на 2 мільйони, чи на 9,9 відсотка. Між 1897 та 1926 роками українське населення, незважаючи на демографічні катастрофи Першої світової війни, революцію, громадянську війну та голод 1921 року, щорічно зростало пересічно на 1,3 відсотка. У 1958—59 рр. українське населення в СРСР мало природний приріст 1,39%, хоча до 1969 року він уповільнився до 0,6 . Офіційна радянська статистика засвідчує незначне зменшення приросту населення радянської України напередодні колективізації з 2,45 1924 року до 2,15% 1928 року. Та навіть за різкого погіршення умов життя він усе ще становив 1,45 % 1931 року, коли статистичні дані перестали публікувати. Оскільки українці мешкали переважно у сільській місцевості, де природний приріст населення завжди був вищий, він, певно, був дещо вищий за ці цифри.
Масштаби демографічної катастрофи, якої зазнали українці, особливо разючі, коли порівняти чисельність населення трьох східнослов’янських націй і СРСР у цілому.
Особливо важливе у даному разі порівняння з білорусами. Вони мали нижчий, ніж українці, приріст населення, нижчий рівень писемності, порівняно слабші традиції національного самоутвердження. Тож їхній природний приріст мав бути меншим, і вони мали б бути вразливішими до тиску асиміляції. Оскільки їхня доля з політичного погляду була схожа на долю українців, і вони зазнавали, власне, такого ж тиску асиміляції, слід було очікувати, що чисельність українців зростатиме швидше, ніж чисельність білорусів. Їхні долі відрізняються у той період тільки тим, що радянська Україна постраждала від голоду, а Білорусія — ні. Отже, єдина причина різниці у демографічному становищі — голод. Якби не голод, то чисельність українців зросла б більше, ніж чисельність білорусів. Тож на основі перепису населення 1939 року можна визначити, що голод 1933 року забрав життя від п’яти до семи мільйонів українців.
Цілком імовірно, що більше. Перепис населення 1937 року так і не було оприлюднено, оскільки тих, хто його готував, звинуватили у спробі саботажу ідеї будівництва соціалізму в одній країні «шляхом зумисного недорахування» радянського населення. Ті, хто прийшов їм на зміну, напевно, знали про недоліки, виявлені у роботі їхніх попередників, і, логічно вважати, прагнули уникнути будь-яких підозр у тому, що вони припустилися подібних недоліків у своїй роботі. Зрештою, нікому не хочеться, щоб його розстріляли.
Вищі цифри смертності наводять західні дослідники, які стверджують, що отримали їх неофіційно від радянських урядовців. Адам Тодел свідчив, що Скрипник розповідав йому про вісім мільйонів померлих в Україні й на заселеному переважно українцями Північному Кавказі. Коли Скрипник учинив самогубство, голод іще тривав. Інші радянські урядовці називали йому цифру від восьми до дев’яти мільйонів померлих в Україні й на Північному Кавказі та ще мільйон чи більше в інших регіонах. Британський психолог Вільям Горслі Гант, який вчився з Павловим, стверджував, що, за деякими свідченнями, загинуло, ймовірно, 15 мільйонів. Згідно з Джоном Коласьки — українським канадцем і колишнім комуністом, якого відправили на навчання у вищу партійну школу ЦК КП(б)У, видатний український поет (для довідки — прізвище не називається) розповідав йому, що в таємній доповіді ЦК ішлося про загибель від голоду десяти мільйонів.
Навіть Сталін якось назвав ту ж саму цифру, хоч точно не сказав, що саме стільки людей померло. Черчiлль відтворив таку розмову з ним під час Другої світової війни.
«Скажіть мені, — запитав я, — чи нести тягар війни так само важко, як здійснювати політику колективізації?»
Ця тема відразу викликала цікавість у маршала.
«Аж ніяк, — сказав він. — Колективізація була жахливою боротьбою».
«Я вважав, що для вас це було важко, — сказав я, — бо ви мали справу не з кількома десятками тисяч аристократів чи великих землевласників, а з мільйонами маленьких людей».
«З десятьма мільйонами, — сказав він, піднявши руки».
Навіть якщо ця цифра фігурувала в середовищі радянської еліти, насправді не було як вести точний підрахунок. Поширювалися інструкції, що вимагали реєстрації похоронiв, однак селяни вирішили, що мертві не бояться навіть ГПУ, і їх ховали, не турбуючись про дотримання формальностей. Тільки одне можна сказати напевне: вмирали мільйони.
Безперечно, що всі радянські селяни переживали 1933 року важкі часи. Масово вмирали від голоду не лише в Україні, а й на Північному Кавказі і в Поволжі. Та Північний Кавказ був переважно неросійським районом, заселеним українцями й кубанськими козаками, які 1917 року підтримали Каледіна і надали перші бази антикомуністичній добровольчій армії Денікіна. На Волзі були розташовані так звані комуни волзьких німців, якi вітали своїх співвітчизників під час окупації України 1918 року. Та у будь-якому разі рівень смертності був тут набагато нижчим, ніж в Україні та на Північному Кавказі. Суть у тому, що всі райони, які постраждали від штучного голоду, були заселені національними групами, котрі, ймовірно, могли стояти на заваді формуванню такого Радянського Союзу, який одразу після голоду створив Сталін, — політично однорідного доцентрово російського спадкоємця царської імперії. Голодом були охоплені не винятково головні зернові райони, як слід було б очікувати, якби його головною спонукою були економічні інтереси. Голоду не було у центральному сільськогосподарському районі Росії у той час, як в Україні він був на Волині й Поділлі, які навряд чи належать до головних зернових районів СРСР.
Якби режим діяв не за національною спонукою, він, напевно, дозволив би ввозити в Україну хоча би «торбешникам» на потягах менш цінні харчові продукти — такі як картопля. Насправді ж на контрольно-пропускних пунктах на російсько-українському кордоні не дозволяли ввозити в Україну навіть картоплю (хоч у той час і картопляне лушпиння було для українців рідкісним делікатесом). Висновок очевидний: радянську Україну де-факто було внесено до економічного «чорного» списку, щоб, за словами (американського журналіста) Вільяма Генрі Чемберлiна, подати українцям «урок безжалісним методом голоду».
Якщо поставити запитання — які національні групи становили ймовірну загрозу новому, доцентрово російському СРСР, який Сталін мав намір створити після голоду, висновок напрошується сам собою. То були українці — другі за чисельністю після росіян, яким за часів Скрипника вдалося через українізацію домогтися чогось на кштал сурогатної незалежності; кубанські козаки, які билися за Каледіна й Денікіна; німці, від яких у будь-якому майбутньому конфлікті можна було чекати, що вони вітатимуть своїх співвітчизників. Штучним голодом були охоплені саме ті території, на яких жили ці групи.
Програма коренізації (українізації) завершується голодом. Видана невдовзі після цього, у листопаді 1934 року, постанова про вивчення історії в радянських школах осуджувала досі панівну «антипатріотичну» школу М. Н. Петровського, реабілітувала під новою машкарою історії СРСР російську історію, царів та їхніх поплічників. Ця докорінна зміна національної ідеології у СРСР допомагає пояснити, що таке голод. Він став знаряддям приборкання найбільшої серед неросійських націй СРСР.
Існують численні неофіційні заяви, в яких необхідність знищення українського націоналізму пов’язується з необхідністю «подолання труднощів у постачанні зерна» (евфемізм штучного голоду). 1933 року в офіційних заявах проголошувалася потреба ліквідації українського націоналізму, оскільки у труднощах iз постачанням зерна нібито винні націоналістичні «саботажники». Чи одне міркування в той період передувало з більшовицького погляду іншому, не має реального значення. Це немов приповідка про курку та яйце: на запитання, що було першим, не існує відповіді, та й відповідати немає потреби. Ще 1925 року Сталін писав: «Національне питання є, по суті, питанням селянським». (Сталін, 1945 р., т. VI1, стор. 72). Зважаючи на цей погляд, придушення раз і назавжди селян розглядалося як необхідна умова будь-якого остаточного вирiшення національного питання в СРСР.
У чому воно полягало? Українську еліту — не тільки політичне керівництво, а й національну інтелігенцію — було знищено. Це означало обезголовлення нації. З українізацією було покінчено. Число україномовних медіа та інституцій скоротилося. Це означало поступову нову русифікацію міст і вигнання української нації назад, у село, звідки вона з’явилася, її «пасторалізацію». Голод викосив село, привчив його до покори. Водночас запровадження внутрішньої паспортної системи означало узаконене прикріплення сільського населення до землі. Це майже нічим не відрізнялося від старого кріпацтва. Примусова колективізація була трагедію для всього радянського селянства, та для українців то була особлива трагедія. Зважаючи на фактичне знищення міських еліт, вона означала ліквідацію їх як суспільного організму та політичного фактору, призведення їх до статусу, який німці зазвичай називали naturvolk (первісний народ. — Прим. А.С.).
Джеймс Мейс
Скорочений переклад з англійської
Аркадія СИДОРУКА,
за виданням: Toward the Understanding and Prevention of Genocide: Proceedings of the International Conference on Holocaust and Genocide, ed. Israel Charny. Westview Press Boulder&London, 1984
(Повністю публікація вийде друком в «Українському історичному журналі», №1-2 ц. р.).
Джеймс Мейс (18.02.1952 – 03.05.2004) вважав себе «напівукраїнцем»
Джеймс Мейс (18.02.1952 – 03.05.2004) вважав себе «напівукраїнцем»
Він ішов першим
18 лютого Джеймсу Мейсу — людині, яка першою серед іноземців назвала голод-33 в Україні Голодомором, — виповнилося б 55 років
Чверть століття тому 30-річний американський історик Джеймс Мейс із трибуни міжнародної конференції з голокосту та геноциду в Тель-Авіві першим серед західних дослідників публічно назвав Голодомор-33 актом геноциду проти української нації. То був важливий крок до розкриття страхітливої правди, рівнозначний науковому і громадянському подвигу. У той час в Україні це слово було під забороною, а на Заході, запамороченому сталінською пропагандою, нашу найбільшу національну трагедію замовчували.
Для Джеймса Мейса Україна стала не тільки об’єктом наукових досліджень, а й людською пристрастю. Їй присвятив він усе своє свідоме життя, і через це зазнає шалених нападок українофобів у США і в Україні. Мейс працював в Україні й помер тут.
Левко Лук’яненко одразу після смерті дослідника визнав, що ставлення до доробку професора Мейса в Україні не завжди було однозначно позитивним: “В середовищі ... таких українських політичних і патріотичних сил, яким важливво знати власну історію, ставлення до нього завжди було дуже прихильне. Ми дивилися на нього як на представника української історії і страждань за кордоном. Бо його голос у Сполучених Штатах звучав переконливіше, ніж наш особистий голос. Він – людина, яка сповідувала демократичні принципи, і він хотів правди. А серед наших владоможців є дві категорії, які не хочуть правди. Це, по-перше, комуністи, які організовували три голодомори в Україні; по-друге, російська п’ята колона. Це росіяни, які дотримуються ідеї Російської імперії і прагнуть повернути Україну під владу Москви. Вони негативно ставилися до професора Мейса, який безкомпромісно і чесно, і надзвичайно розумно і глибоко говорив і писав.”
Біографія
Джеймс Мейс (англ. James Mace) (18 лютого 1952 – 3 травня 2004) — історик, політолог, дослідник голодомору в Україні. Завдяки його дослідженням світ дізнався про голодомор в Україні.
Ще у 1982 році на міжнародній конференції про Голокост і Геноцид він заявив: „щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже нема окремої країни, а в результаті — нема проблем”.
У 1986-1987 роках Джеймс Мейс був виконавчим директором комісії дослідників (юристів та істориків) при Конгресі Сполучених Штатах, які взялися дати оцінку українському голоду 1932-1933 років. Дослідив архівні документи, зібрав свідчення людей, які в різні часи виїхали із України до Канади і Сполучених Штатів, опитав багатьох свідків, яким дивом пізніше вдалося вислизнути з обіймів Совєтів. Уже у 90-х роках, за незалежної України, він подарував 200 годин аудіозаписів безцінних свідчень Парламентській бібліотеці у Києві. За якийсь час виявилося, що дослідники не мають можливості ними користуватися, а плівки розкидані по підлозі, деякі з них безнадійно зіпсуті...
Мейс з обуренням згадував позицію декого з західних славістів, „совєтологів” й інших знавців радянського тоталітаризму, які відмовлялися визнати, по-перше, жахливу чисельність жертв цього комуністичного експерименту, а, по-друге, відповідальність за свою злочинну сліпоту – бо саме 1933-го офіційний Вашингтон визнав СРСР і встановив із кремлівськими людоїдами дипломатичні зносини.
Починаючи з 1980-х років працював разом із Робертом Конквестом, автором книги “Жнива скорботи”. В 1993 переїхав із Сполучених Штатів в Київ (Україна), де жив і працював до самої смерті. Викладав на кафедрі політології у Києво-Могилянській академії. Помер 3 травня 2004, похований в Києві.
26 листопада 2005 року Президент України Віктор Ющенко нагородив Джеймса Мейса орденом князя Ярослава Мудрого II ступеня (посмертно), а 2 грудня 2005 року підписав розпорядження про вшанування пам’яті Джеймса Мейса.
