17.05.2008 З ким воювали «червоні месники»?
Командири з’єднання Олексія Федорова на привалі, осінь 1943 р.
Зовсім недавно, гортаючи книжку волинських авторів Миколи Богуша та Григорія Павленка «Ківерцівщина: крізь віки і долі» (Луцьк, «Надстир’я», 2006), в якій досить глибоко і яскраво відображено сторінки історії Ківерцівського району Волинської області, буквально спіткнувся об рядки, присвячені селу Журавичі. Відсилаючи до відповідного фонду Державного архіву Волинської області, автори повідомляють читачеві, що в період гітлерівської окупації Журавичів фашисти убили тут «близько 50 мирних жителів, спалили 138 будинків, 116 господарських споруд». Мимоволі подумав про ту диявольську послугу, яку робили й роблять нашим дослідникам історії держархіви, де одні документи донедавна перебували у спецхранах, а інші ніби самі лягали під руку. У зв’язку з цим згадалася книжка росіянина Олександра Гогуна й українця Анатолія Кентія «Красные партизаны Украины, 1941 — 1944: Малоизученные страницы истории», видана під егідою Центрального державного архіву громадських об’єднань України того ж 2006 року в «Українській видавничій спілці» в Києві. Обсяг її — понад 400 сторінок. Окрім коротких вступних статей авторів-упорядників до тематичних розділів, це — виключно архівні документи. Здебільшого вони публікуються вперше.
Як дослідник «білих плям» в історії України ХХ століття, Олександр Гогун уже відомий читачеві за книжкою «Между Гитлером и Сталиным. Украинские повстанцы», виданою 2004 року в Санкт-Петербурзі. Особливий інтерес вона викликала саме публікацією надсекретних у недавньому минулому архівних документів, які докорінно змінюють вперто насаджувані погляди на український повстанський рух. А ще — неупередженістю автора, з якою він розслідує, ким же насправді були в Україні ті, кого одні називають «бандитами» і «зрадниками батьківщини», тоді як інші вважали і вважають якщо й не завжди героями, то майже завжди — людьми, котрі принесли себе в жертву боротьбі за незалежність України. Одночасно вкотре перед суспільством ставиться аж ніяк не безболісне для багатьох запитання «хто є хто?» або ж «хто був хто?» і дається можливість кожному знайти власну, ніким не що нав’язану відповідь. Щоб не викликати у читача зайвих сумнівів у пошуках такої відповіді і зробити книжку зрозумілою для тих, хто українською мовою не володіє, автори вирішили не перекладати більшість російськомовних архівних документів українською мовою і написати її мовою тих-таки документів.
Як зазначають автори, адресована книжка всім, хто «цікавиться історією сталінізму». Зрештою, сталінізм і створив міф про «народних месників», протиставляючи їх «бандитам». Уже 29 червня 1941 року Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) поставили перед «месниками», яких засилали в тил гітлерівської армії, завдання «створювати нестерпні умови для ворога і всіх його посібників». Останніх ті мали право визначати на власне розуміння і без вагань. Особливо коли в «посібниках» бачили «українських буржуазних націоналістів». Конкретні вказівки згори націлювали на «підпал майна, а якщо можна — фізичне знищення» тих, кого вони вважали за потрібне зарахувати до «посібників» та «українських буржуазних...». Неважко помітити, на що перетворилася така боротьба, якщо націоналістом чи націоналісткою в західних областях України за бажання можна було назвати мало не кожного українця чи українку. Так би мовити, з усіма для них наслідками, що з цього випливали. Про все це і свідчать опубліковані Олександром Гогуном та Анатолієм Кентієм документи.
Один із них — звіт начальника штабу партизанського загону зі з’єднання Сабурова капітана Безсонова. Документ доводить до відома вищого командування, що 14.04.1943 у селі Єльне Житомирської області під час «операції... з розгрому націоналістичної партії» було «знищено націоналістів 83 чол.», а як трофеї «взято волів та іншої великої рогатої худоби 23 шт., кабанів
16 шт., зерна різних культур і борошна 160 кг». При цьому було «витрачено патронів гвинт. 549 шт., до ППШ 197 шт.». А через шість днів під час «операції на с. Томашгруд: знищено націоналістів 16 чол., узято зерна різних культур та борошна 200 кг. і кабанів 2 шт. Витрачено патронів до ППШ 400 шт.». З того, що в обох випадках серед трофеїв не згадано навіть завалящого дробовика, мимоволі доходиш висновку, ким були ті «націоналісти» і задля чого їх знищили. Можна лише додати, що ось такою «боротьбою» запам’яталися сабуровці і жителям Волині. Зокрема Завидівщини — лісистої місцевості на межі нинішніх Горохівського, Іваничівського та Локачинського районів. Як запам’яталися жителям тамтешніх околиць у Любешівському районі цієї області «червоні месники» із загону імені Ванди Василевської (з’єднання Федорова), які 1943 року під виглядом боротьби з націоналістами розграбували і майже повністю знищили, вчинивши дику розправу над багатьма його жителями, село Лахвичі (також згадане у книжці). Або зі з’єднання «Дяді Петі» (Бринського), які так само й того ж року розправилися зі Старою Рафалівкою в одному з прилеглих до Волинської області районів Рівненщини.
А ось як описав 17 липня 1943 року у своєму щоденнику розгром згаданого вище села Журавичі командир партизанського з’єднання Балицький: «О 2.00 годині батальйон зайняв вихідне положення... О 4.00… дружно почали громити ворога, 2-га і 3-тя роти досягли панського будинку о 4.15… Убито націоналістів — 29 чоловік, узято в полон 28 чоловік. Захоплено 6 сідел, 8 пудів цукру, 10 пудів солі, 100 бух. печеного хліба, 200 пудів борошна, 17 шт. свиней, 20 коней... Виїхавши з с. Журавичі всього 2 кілометри, зупинилися прямо на битому шляху і стали шмаляти свиней та снідати. О 13.00 розділили всі продукти...» 20 жовтня — знову напад на Журавичі. «Під командуванням нач. штабу тов. Решедька, — пише Балицький, — 5 взводів виступили до села... рівно о 7.00 год. почалися кулеметні й автоматні черги. Радісно слухати, як ведеться активний вогонь, — люблю воювати. О 12.00 год. повернулися... привезли багато худоби, овець. Щоправда, борошна й інших продуктів привезли дуже мало». І знову навіть натяку немає на захоплену
зброю, хоча, як випливало із зазначеної кількості вбитих та полонених «націоналістів» у першому випадку, «месники» повинні були захопити її чимало. Втім, коли йшлося про справді бойові дії та трофеї, Балицький про зброю не забував. Ще й підкреслював, що її постійно бракує і трофейна зброя має для загону величезне значення.
Слід затриматися на процитованих із певним скороченням нотатках партизанського командира і порівняти їх із тим, що нібито скоїли в цьому селі під час окупації фашисти. Адже число — «близько 50 мирних жителів» — не таке вже й далеке від суми вбитих у Журавичах «месниками» Балицького «націоналістів». Тим більше коли згадати про полонених. І взяти до уваги, що накази згори веліли полонених «націоналістів» у загін не приймати, а їхніх «керівників розстрілювати». Неважко також уявити, скільки різних споруд села могли бути охоплені полум’ям під «активним» автоматно-кулеметним вогнем партизанського батальйону... Якщо ж виходити з того, що в першому випадку операція із захоплення «месниками» одного з найбільших у цих околицях сіл (треба ж було кожне подвір’я очистити) тривала всього 15 хвилин і в обох випадках, як бачимо зі щоденника, серед червоних партизанів не було навіть поранених, — то запитання, чи були там якісь озброєні люди, стає аж ніяк не риторичним. Напрошується висновок, що, здобуваючи ось такі перемоги над «ворогом», можна було на сторінках щоденника писати і про любов до війни.
Така «війна» сподобалася Балицькому. Вже після першого його нашестя на Журавичі трохи охолодити запал бравого командира вирішив інший партизанський командир — Медведєв. З тієї, мабуть, причини, що база його спецзагону, під прикриттям якого діяв радянський розвідник-терорист Кузнєцов, містилася за якихось чотири-п’ять кілометрів від Журавичів, і привертати сюди увагу окупантів постійними розбоями було необачно. Балицький же записує: «Приїхав полковник Медведєв. Поставив мені кілька запитань, звинувачуючи... у тому, що я нещадно б’ю націоналістичну наволоч. Я йому відповів дипломатично: «Пішов ти... я буду душити падлюк, як тифозну вошу». Медведєв... став «лякати» мене, що... Москва вкаже… кого потрібно бити, а кого ні. Я йому відповів: «...за те, що я буду убивати ворогів радянської батьківщини... за це мене Москва ніколи не сваритиме».
«У більшості… загонів склалася думка, — вказує опублікований у книжці документ від 27 березня 1944 року, — що поголовно всі жителі Західної України націоналісти, і, заходячи в села, вони здійснювали майже повальне вилучення худоби та майна і вбивали чоловіче населення на знак помсти. Так було в с. Більчаки (Людвіпольського району)… у червні 1943 р.… Так було в селі Загата Сарненського району». Є, втім, чимало підстав вважати, що так було скрізь, де проходили «червоні месники». Командир 1-ї Української партизанської дивізії імені Сидора Ковпака Вершигора і начштабу дивізії Войцехович у звіті про дії дивізії 1944 року констатували: «На момент проходження дивізії лісовою частиною Ровенської і Волинської областей… усе Полісся, за винятком великих комунікацій… було цілком вільне від німців, величезна територія від Сарни і до Бугу була поділена між УПА і з’єднаннями українських партизан… від річки Стоход на захід — повністю націоналістичні райони УПА… Економічне становище районів, контрольованих УПА, сприятливіше, ніж у радянських районах, населення живе заможніше й менше пограбоване» (виділено. — П.Б.). «У багатьох районах Західної України, — прояснює ситуацію інший документ, — націоналісти не давали німцям протягом двох років вивозити і збирати різного роду поставки, податки тощо. Ми ж...»
Продовжувати немає потреби. Мовою документів книжка вістить про всі сторони життя «червоних месників», як і про те, що інколи відбувалося в цих загонах. Показова доповідна записка секретареві ЦК КП(б)У Хрущову і начштабу партизанського руху Строкачу командира партизанського з’єднання генерал-майора Федорова та його комісара Дружиніна «про злочинні дії ряду командирів і бійців партизанських загонів з’єднання полковника Бринського», який служив у ГРУ. Але про викладені в ній факти, як і про те, що могло стати причиною загадкової загибелі партизанського комісара Руднєва, чому в одному із загонів було розстріляно разом із маленькою дочкою дружину командира Червоної армії Полтавську, як поводилося багато командирів із дівчатами та жінками, що воювали в їхніх загонах, яким бачив партизанське життя в оточенні Федорова генерал Бегма, як поводилися федоровці з полоненими, як оцінював бойові досягнення деяких партизанських загонів генерал Наумов та про безліч інших фактів читач дізнається із книжки. А точніше — з документів, виявлених авторами-упорядниками в архівах Києва, Москви, Варшави, Берліна... Таким чином і зробить для себе відповідні висновки. У кожному разі, для дослідників нашого недалекого минулого, а також для тих, хто хоче знати про нього правду, книжка Олександра Гогуна та Анатолія Кентія «Красные партизаны Украины» має особливе значення.
Працю опубліковано в Інтернеті на сайті Держкомархівів України: http://www.archives.gov.ua/Publicat/Documents/gogun.php.
