14.04.2008 «Господи, не дай мені зняти цей фільм!» Знаки долі Михайла Пташука, творця найпопулярнішого фільму «У серпні 44-го»
Кадр із фільму «У серпні 44-го»
Нещодавно на наших сторінках йшлося про нову кіномоду — повальне захоплення продюсерів-режисерів «старою темою» СМЕРШу, диверсантів («У бій йдуть лише диверсанти», «ДТ», № 12). Режисером, який десять років тому почав реанімувати цю тематику, надавши їй потужного художнього імпульсу, був білорус Михайло ПТАШУК, котрий трагічно загинув у Москві в квітні 2002-го (саме в унісон із премією «Ніка», яка йому належала за цей фільм). Варто нагадати, що «У серпні 44-го» — екранізація роману Володимира Богомолова «Момент істини». Стрічка Пташука підштовхнула до подальшої успішної кінокар’єри таких акторів, як Євген Миронов, Владислав Галкін, Олександр Балуєв. Цей же фільм — один із чемпіонів телепрокату (його повторюють безкінечно, особливо в День Перемоги).
Лілія Пташук
Про «Серпень…», про трагічну долю Михайла Пташука — ексклюзивне інтерв’ю спеціально для «ДТ» вдови режисера Лілії Михайлівни ПТАШУК.
— Ліліє Михайлівно, рівно десять років тому — 1998-го — Михайло Пташук почав працювати над стрічкою «У серпні 1944-го»… З чого, власне, почалася ця історія?
— Справді, 1998-го Міністерство культури Білорусі запропонувало Михайлові екранізувати твір Володимира Богомолова «Момент істини».
Пташук перечитав роман вісім разів. І був вражений. Але зрозумів, що сценарій для картини написано 20 років тому. Причому, переважно, за допомогою ножиць. Із фаховою кінодраматургією це не мало нічого спільного.
Михайло Пташук
І хоча всі попереджали Михайла, що Богомолов — письменник талановитий, але людина конфліктна, Пташук усе ж поїхав до нього в Москву. Згодом вони подружилися.
Із колосальним трудом було створено режисерський сценарій. Почалися проби акторів... Але почати зйомки не змогли — не було коштів. Тоді вирішили зробити фільм разом із Росією.
Договір між Міністерством культури РБ і Держкіно РФ підписали. Але гроші знову не надійшли.
Тоді Михайло подзвонив режисерові Станіславу Говорухіну. І той запропонував вийти на депутата Держдуми Володимира Семаго, щоб саме він став продюсером проекту.
Семаго прийняв пропозицію. Але поставив дві умови: збільшити бюджет фільму до п’яти мільйонів доларів (дві третини з яких мали піти до Семаго) й дати йому можливість знятися в другій за значимістю ролі...
Обидві пропозиції були для Михайла неприйнятні. Пташук зневажав такі речі в кінематографі. А Євген Миронов сказав: якщо Семаго довірять головну роль, то він піде зі стрічки назавжди! «Уявіть собі, що в нашому фільмі одну з головних ролей виконує Жириновський!» — говорив Женя.
Минав час. Зникала натура. І Пташук на свій страх і ризик вирішив знімати масові сцени, де були задіяні тисячі військових і десятки одиниць техніки! Це було пекло! Мишко повертався в готель і падав з ніг. Його обличчя кривавилось від сонячних опіків...
Були дні, коли він навіть падав на коліна перед образами й молив: «Господи, не дай мені зняти цей фільм!»
Кожен день зйомок давався йому великою кров’ю. Семаго не платив людям зарплату. Але група вірила режисерові. Вони знали — Пташук не підведе!
Ну а як прийняли готовий фільм, думаю, розповідати не варто. Але мені особливо сподобався приз, який подарував повпред Південного округу Казанцев — це стела у вигляді тонкої жіночої постаті й напис: «За найкраще втілення теми любові до Батьківщини».
«Слід зауважити, що кінокар’єра Михайла Пташука повноцінно почалася саме в Україні. В Одесі. 1973 року на екрани вийшов його фільм «Про Вітю, про Машу й морську піхоту», де головні ролі грали Іван Миколайчук і Олександр Абдулов. Ця одеська стрічка удостоїлася престижних кінонагород — Гран-прі МКФ в Іспанії (1974 рік), Гран-прі ВКФ у Києві (1973 рік). Був період, коли Михайло Пташук працював у Сімферопольському драматичному театрі. Дружина режисера каже: «Я щаслива, що його стрічка «Про Вітю, про Машу...» вважається однією з найкращих українських дитячих картин. Мені приємно, що Надзвичайний і Повноважний Посол України в Білорусі Ігор Ліховий, щойно приїхавши в Мінськ, разом із Раїсою Недашківською поклав квіти на Михайлову могилу й сказав про нього прекрасні слова. Потім він прийшов і на відкриття пам’ятника… Так що Україна мені дуже близька».
— Якби ми шукали характеристики для образу Михайла Пташука, які з них найточніше відбили б його сутність?..
— Він був палким. Нестандартним. Усе його недовге життя було ланцюгом нестандартних але, як виявлялося згодом, правильних рішень.
Недарма, коли Мишко народився, його бабусі Лізі наснився сон, ніби в них з’явився золотий хлопчик… І цей хлопчик легко виліз на небо й усе його обійшов... І цей сон повторювався неодноразово.
З’явився він на світ 1943 року в бліндажі. Михайло згодом показував його мені — це такі бетоновані доти, яких і досі багато в Білорусі. І душа його, прийшовши на Землю в розпал цього жаху, побачила страждання, политу кров’ю землю. І це залишило в ньому такий слід, що згодом я зрозуміла, звідки в ньому така тяга до теми війни й чому він увесь час намагався до неї повернутися.
Я постійно казала йому: «Ну, як ти можеш увесь час знімати про війну? Ми вже втомилися від війни...» А він: «Я й радий би, але вона сама ніяк не закінчується».
Чому я сказала про нього «нестандартний»? Судіть самі: хлопчисько з глухого поліського села Федюки — і раптом захоплення кіно! Він ріс, як усі місцеві хлопці. Був пастушком... І лише коли в сільський клуб привозили кіно, він дивився усе підряд, доки не засинав прямо в залі! Очевидно, його вже тоді тягло до мистецтва.
Він із тугою дивився на екрані на поїзди, які відносили його в інше життя. І потім образ поїзда, що мчить, був майже у всіх його картинах. Пізніше він почав писати прекрасні оповідання — я знайшла їх у журналі «Новый мир», де тоді друкувалися найкращі письменники країни.
У його архівах, які я тепер розбираю, знайшла й чудову експлікацію чеховських «Трьох сестер», яку він створив ще в 17 років!
Наша дочка сказала якось на ТБ: «Ми жили з генієм! Але не розуміли цього». І тому ще в 16 років Михайло пішов із дому навчатися не в ремісниче, а вступив до культпросвітучилища. А потім — і в Мінський театральний інститут. Щоправда, звідти його через рік відрахували за... профнепридатність. І він подався до Москви, де його відразу ж прийняли в Щукінське до Бориса Захави.
— Ось тут, мабуть, і визначається ще одна характеристика — палкий?..
— Так, здавалося б, блискуче закінчивши Щуку й отримавши направлення в циганський театр «Ромен», можна було б на деякий час зупинитися. Тим більше — Москва; нехай крихітна, але все ж квартира; є дружина й дочка. Вже є певні успіхи: його запрошують головним спочатку в Казань, а звідти буквально перетягують у Симферополь — у Російський драматичний театр. Але він усе життя поспішав... У ньому жила якась термоядерна пружина. А ми моталися за ним по всьому Союзу!
Пташуку весь час мало. Він вступає згодом на Вищі режисерські курси при Держкіно СРСР — його бере в свою майстерню Георгій Данелія. По суті, Данелія, майстер Пташука, й підштовхнув його зняти як дипломну роботу відразу повнометражну картину «Про Вітю, про Машу й морську піхоту» — на Одеській кіностудії.
— Не всі його картини народжувалися так радісно, як та одеська... Адже Михайлові Пташуку довелося чимало воювати за різні свої стрічки на тому ж «Білорусьфільмі»...
— Кожна наступна картина втягувала нас у шалений потік — і ми неслися. Коли людина починає заглиблюватися в професію, тоді й виникають питання, проблеми. І з кожною стрічкою нагнітання складностей і проблем тільки зростало.
Незабаром нас запросили в Мінськ, відразу виділили двокімнатну квартиру, дали обом місце на студії. Але… не всі цьому зраділи. Адже приїхав конкурент. Деякі тузи заявили: «Ти в нас побігаєш асистентом режисера!..» А Мишко взяв і зробив «Час вибрав нас». За цей фільм його нагородили Всесоюзною премією Ленінського комсомолу за 1980 рік. І в тому ж таки 1980-му поставив «Візьму твій біль» — це був фільм про його дитинство, про батька й матір. Він вийшов таким пронизливим і білоруським, що був просто приречений на прихильність глядачів і критиків. І справді — була Державна премія БРСР за 1982 рік.
— А потім була його дуже відома стрічка «Знак біди» за однойменною повістю Василя Бикова...
— Це був уже 1985-й — перебудова. До влади прийшов Горбачов. Биков, інтуїтивно передчуваючи зміни, вирішив звернутися до своїх витоків. І тут його відчуття збіглися з тим, що почував Пташук. Він прочитав повість у рукописі й не спав усю ніч. Але, виявилося, що в душах художників і робітників ЦК партії різні струни.
Коли фільм було завершено, Михайла викликали один за одним: Іван Антонович, заступник відділом культури ЦК КПБ, а потім, у Москві, — Єгор Лігачов. Усі вимагали «пом’якшити» картину, підкорегувати сцени колективізації. Погрожували Михайлові навіть кінцем кар’єри.
А Биков і Пташук категорично відмовлялися щось переробляти. Вони не могли вчинити інакше. І фільм поклали на полицю. На кар’єрі режисера теж, очевидно, поставили хрест.
Але раптом у серпні
1986-го, коли Горбачов відпочивав у Криму, Держкіно СРСР підготувало для нього програму зарубіжних фільмів, куди випадково потрапив «Знак біди», «закритий» Лігачовим.
Пташукові зателефонував голова Держкіно Олександр Камшалов і сказав, що, мовляв, із ним говорила Раїса Максимівна й уся їхня сім’я під великим враженням від «Знаку біди». Це врятувало фільм і режисера.
Коли «Знак біди» вже тріумфально йшов на радянських і зарубіжних екранах, збираючи Гран-прі й схвальні рецензії, в рідній Білорусі не з’явилося жодного рядка про фільм, нехай навіть лайливого. Ні-чо-гі-сінь-ко! Але ж це фільм про рідну землю...
У щоденниках Михайла я якось знайшла запис: «Багато хто залишив свої сліди в нашому саду. До 1939 року — поляки, потім прийшли перші совєти, 1941-го — німці, 1944-го — другі совєти, але найбільше топтали сади свої, підлабузники й лизоблюди, намагаючись вислужитися перед Москвою, особливо в 1949-му, коли почалася колективізація...»
Цей запис значною мірою пояснює подальший вибір тем для роботи, для майбутніх його фільмів.
Адже далі був «Наш бронепоїзд», де йшлося про тих, хто працював у радянських концтаборах і навіть у роки перебудови вірив, що все ще повернеться, й вони знову заженуть народ за колючий дріт. Талановиті актори Гостюхін, Ульянов, Петренко, Філіпенко, Прийомихов зуміли яскраво показати цих нелюдів, і картина завоювала безліч призів.
Потім була трагікомедія «Кооператив «Політбюро», яка одержала призи в Стокгольмі, Лагові (Польща), Карлових Варах, Берліні. У своїх щоденниках Мишко напише, що «Знак біди», «Наш бронепоїзд» і «Кооператив «Політбюро» — це трилогія про долю країни. «Три фільми — і вся історія країни. Три фільми — і все моє життя», — писав він.
Але, Боже ж мій, через які рогатки доводилося продиратися!
На затвердженні «Бронепоїзда» члени комісії кричали, що час цього фільму ще не настав. Сценарій «Кооперативу» худрада студії тричі відхиляла. А в Москві взагалі заявили, що це — маячня.
Але завзятість Пташука перемагала... Переміг він і найважчі обставини, які супроводжували зйомки фільму «У серпні 44-го»...
— Але, очевидно, не можна перемогти долю... Якщо це можливо, нагадайте, будь ласка, про обставини, які призвели до загибелі прекрасного режисера.
— Коли він ще поїхав із Миколою Бурляєвим у Косово по монастирях, то, напевне, Господь уже готував його до цього останнього періоду земного життя... І навіть перед тим страшним днем був якийсь знак. Ми збиралися в Москву на вручення йому «Ніки» в шести номінаціях... А я ніяк не могла знайти свій паспорт. І навіть хотіла взагалі відмовитися від цієї поїздки. Але Мишко схопив мій старий закордонний паспорт і буквально силоміць затягнув у потяг.
Уже в купе я виявила, що паспорт лежить у сумочці. У Москві ми зупинилися в одному готелі. Він пішов у своїх кіносправах. Раптом мене охопила така туга, хоч вий... А його в цей час, виявляється, вже витягали з покрученого білого «Міцубісі»... Одна настирна жінка-менеджер умовила підвезти до готелю... Хоча там пішки всього 10—15 хвилин...
Це сталося 26 квітня 2002 року....
Автор: Юрій ВОЛОШИН (Мінськ) для ДТ
