07.04.2008 Прорив чи катастрофа?
“Отличительной чертой “цивилизации” является сокращение активного элемента и полное довольство эмоционально пассивного и трудолюбивого населения. Однако нельзя опускать третий вариант – наличие людей и нетворческих, и нетрудолюбивых, эмоционально и умственно неполноценных, но обладающих повышенными требованиями к жизни.
В героические эпохи роста и самопроявлений эти особи имеют мало шансов выжить. Но в мягкое время цивилизации при общем материальном изобилии для всех есть лишний кусок хлеба и женщина. Жизнелюбы... начинают размножаться без ограничений и, поскольку они являются особями нового склада, создают свой императив: “Будь таким, как мы”, то есть не стремись ни к чему такому, чего нельзя было бы съесть или выпить.
Всякий рост становится явлением одиозным, трудолюбие подвергается осмеянию, интеллектуальные радости вызывают ярость. В искусстве идёт снижение стиля, в науке оригинальные работы вытесняются компиляциями, в общественной жизни узаконивается коррупция, в армии солдаты держат в покорности офицеров и полководцев, угрожая им мятежами.
Все продажно, никому нельзя верить, ни на кого нельзя положиться, и, для того чтобы властвовать, правитель должен применять тактику разбойничьего атамана: подозревать, выслеживать и убивать своих соратников.
Ценятся не способности, а их отсутствие, не образование, а невежество, не стойкость во мнениях, а беспринципность. Далеко не каждый обыватель способен удовлетворить этим требованиям, и поэтому большинство народа оказывается с точки зрения нового императива неполноценным и, следовательно, неравноправным…
Жизнелюбы умеют только паразитировать. Сами они не могут ни создать, ни сохранить. Они разъедают тело народа, как клетки раковой опухоли организм человека, но, победив, то есть, умертвив соперника, они гибнут сами.
…Тут возникают две возможности: либо оставшиеся в живых влачат жалкое существование как реликтовый этнос, либо они попадают в горнило переплавки, и при некоторых благоприятных условиях из нескольких обломков выплавливается новый этнос, лишь смутно помнящий о своем происхождении, ибо для него куда важнее дата его нового рождения”
Ці рядки були написані Гумільовим в його праці “Етногенез та біосфера” більше двадцяти років тому, коли СРСР впевнено крокував до перемоги комунізму.
Гумільов описав момент переходу етносу від періоду зростання до періоду занепаду з наступним припиненням існування. Головна риса періоду занепаду є та, що він є об‘єктивним та закономірним.
Кожна істота у Всесвіті є одночасно системою та елементом системи. Як система вона задовольняє свої потреби, існує, живе і розмножується, обмінюючись енергією з зовнішнім середовищем.
Як елемент системи вищого порядку вона задовольняє потреби цієї системи і, таким чином, одержує право на існування. Як тільки елемент перестає задовольняти інтереси системи, система його знищує.
Цей екскурс потрібен для того, щоб зрозуміти, що люди, як частинка Всесвіту, як народ, призначені для виконання певної об’єктивної місії (назвемо її духовною місією), і вони не можуть існувати поза цією місією, і її виконання є критерієм їхньої досконалості.
Будь-який етнос створюється Всесвітом не просто так, а для виконання якоїсь певної всесвітньої місії, і цьому етносу “призначається зверху” певний оптимальний соціально-економічний устрій.
По мірі реалізації цієї місії етнос проходить чотири стадії: зародження, підйому, розквіту та занепаду. Зародження та зростання могутності будь-якої людської спільноти базується на позитивному балансі енергії соціотворення. Спочатку з’являється якась ідея, потім вона знаходить прихильників, що готові заради неї жертвувати власним благополуччям.
Суспільство зростає чисельно і якісно. Головна характеристика його членів на даному етапі – це переважання їхніх можливостей, результатів їхньої праці над їхнім споживанням. Люди вірять у якусь ідею і задовольняються тим, що їхні зусилля наближають їх до “світлого майбутнього”.
На основі цієї віри вони встановлюють у суспільстві високі моральні норми та вимоги до обмеження матеріального споживання, що дозволяють їм добиватися поставлених завдань. Інакше і бути не може – адже будь-яке зростання є позитивною різницею між виробництвом та споживанням.
Диктатура моральних норм та ідей у суспільстві неминуче втілюється у тоталітаризмі. Причиною цього є те, що абсолютну більшість населення у будь-якому суспільстві становлять нормальні середньостатистичні люди, що мало розуміються на високих ідеях, і для котрих своя сорочка завжди ближче до тіла.
Відмовлятися від свого задоволення такі люди здатні лише у екстремальних ситуаціях, при відсутності іншого способу для виживання.
Усі етноси зароджуються саме в таких ситуаціях, коли невеликій фанатично настроєній частині, еліті суспільства, вдається переконати решту у необхідності самообмеження для врятування народу та реалізації великої ідеї.
Еліта стає аристократією, владною верхівкою, що керується у вирішенні повсякденних справ власними уявленнями і нав’язує суспільству в цілому власний стиль поведінки.
При такому аристократичному тоталітаризмі на стадії підйому кожен працює багато, а споживає мало. Суспільство ставить перед собою завдання і успішно їх розв’язує. Нація рухається до процвітання.
Матеріальний підйом суспільства продовжується до того часу, коли нагромаджені блага та досягнутий рівень споживання можуть забезпечити задоволене існування усіх членів суспільства. Тоді сенс самопожертви та служіння ідеї зникає, так само зникає необхідність у чіткій диференціації Добра і Зла.
Момент переходу суспільства від слідування моральним нормам до толерування їхнього порушення стає вододілом між стадіями підйому та занепаду.
При зростанні матеріального добробуту народу настає такий момент, коли всього достатньо і пасивна більшість перестає розуміти сенс відмови від насолод життя. Вона висуває нових лідерів, що палко критикують минулий “тоталітаризм”, і ця критика знаходить гарячий відгук у “звільненого народу”.
Моральні обмеження падають, високі ідеали скидаються з п’єдесталів, народ поринає у споживання замість нагромадження. Корупція, марнотратство, розпуста, перверзії... стають нормою життя. Сексуально і матеріально обдаровані нувориші стають ідолами суспільства, а ідейні герої минулого – персонажами казок і легенд.
Забувши ідею, мету, для якої він створювався, етнос починає розповзатися по швах, втрачаючи диференціацію “свій-чужий”. Єдине, що залишається – матеріальні інтереси.
На зміну аристократії, тобто “владі кращих”, приходить демократія, “влада народу”, який у більшості нічого, крім “хліба і видовищ” не сприймає і не розуміє.
Отже, перехід суспільства від зростання до занепаду відбувається в момент зняття моральних обмежень на надмір споживання. І це теж логічно – коли ніхто не хоче нічим жертвувати, коли кожен намагається спожити більше, ніж створити, народ може розвиватися тільки по спадній.
З того, що відбувається зараз в Україні, можна зробити певний висновок: життя цього народу є далеким від оптимального, особливо його соціально-економічний лад.
Апологети ринкової економіки вважають причиною цього недостатню рішучість урядів у проведенні ринкових реформ. Мовляв, все, від чого ми бідуємо – це залишки “проклятого комунізму”. От, якби цей “комунізм” рішучіше викорінювався, то все було б гаразд.
Тільки дозволимо собі з цим не погодитися. Результати будь-яких соціальних реформ дають ефект максимум через чотири роки. Будь-які реформи у правильному напрямі завжди приводять до негайного і видимого позитивного ефекту (порівняйте з відродженням України при Скоропадському у 1918 році).
Якщо судити за обсягом свобод індивіда, то рівень реальної “ринковості” українського суспільства вже давно перевищив такий у країнах західної Європи.
Якщо народ рухається у протилежний від своєї місії бік, то він страждає та чисельно вимирає. Цю картину спостерігаємо в Україні у повному обсязі. Але буває і так, що життєдіяльність народу підтримується сторонніми вливаннями, що дають йому можливість “грішити” значно довше, ніж цього можна було б сподіватися.
Сучасна Україна утворилася не на пустому місці, а на руїнах СРСР, що відзначався невисокою економічною ефективністю використання своїх ресурсів. Ринкова економіка підвищила ефективність використання цих ресурсів, зробивши його економічно вигідним, тому деякий час вдається жити зовсім непогано, з огляду на нікчемну працездатність вітчизняного народного господарства.
Згадати б лише продану наліво за роки незалежності військову техніку на 32 мільярди доларів США. А запаси сировини? А стратегічні запаси? А природні ресурси...
Але головні багатства СРСР, що дають сьогодні можливість не зважати на моральні ідеали і вправлятися в розпусті, лежали, головним чином, у сфері людського фактору. Союз славився освіченістю населення та фаховістю науковців. За роки незалежності з України на Захід виїхало біля 50 тисяч наукових працівників зі 100 тисяч – і це далеко не гірша половина.
Українські заробітчани фінансують добробут українців на 22 мільярди доларів на рік. В абсолютній більшості – це люди, що здобули освіту і трудові навики, сформували свій працелюбний менталітет при “комунізмі”.
Їхні ровесники в Україні “латають діри” в новій ринковій економіці. І при цьому спиваються. Бо не знаходять розуміння у сучасного суспільства.
При СРСР 15% незаміжніх українок жило активним статевим життям. Зараз – більше половини. Але навіть з точки зору примітивної медицини, кількість чоловіків на жіночу душу, вірніше, тіло є обернено пропорційною до кількості та якості його потомства.
Сьогодні проїдається і пропивається не в останню чергу все те, що було створене самовідданою працею та жертвами “будівників комунізму”, безвідносно до питання правильності їхньої ідеології. Очевидно, що сучасне українське суспільство і є тим реальним ідеалом, за котрий боролися наші предки.
Якби не було залишених нам Союзом трудових резервів та матеріальних запасів – на скільки часу сучасним “ринковим” українцям вистачило б їхніх власних надбань при теперішньому способі життя? Чи готова сучасна “мобілізована” українська молодь продовжувати “трудові вахти” своїх батьків?
Як тільки ідеологічні завдання відпали, нагромаджене пустили на споживання. Отже, основою сучасного марнотратства є майно, зібране у часи панування ідеї і для її реалізації. І те, що його зараз можна безкарно проїдати – результат усунення цієї ідеї з суспільного життя.
Момент зняття моральних обмежень з українського народу відбувся при розпаді СРСР. Саме тому сучасне українське суспільство слід трактувати не як фазу зародження та підйому нового українського етносу, а як фазу розпаду старого українського етносу. Що був родом з СРСР.
Зміна політичного забарвлення в даному випадку ніякої вирішальної ролі не грає. Рим свого часу в аналогічній ситуації перейшов від республіканської до монархічної форми правління, але ніхто ж не вважає це моментом появи нового етносу.
Якщо когось бентежить протилежна полярність капіталізму і марксизму – нехай не денервується зайве. З точки зору фундаментальних цінностей та історичних завдань (а саме ці фактори лежать в основі етногенезу) і те, і друге – близнюки-браття.
Тільки для більшості народів СРСР більш природнім був соціалістичний спосіб індустріалізації, а для США – капіталістичний. А мета була одна. Навіть перегони між собою влаштовували.
В принципі, у стадії занепаду зараз знаходиться уся ринкова демократія, тільки для країн “золотого мільярду” вона є більш природною формою існування, ніж для слов’ян. Тому й рівень життя і самопочуття в них вищі, ніж у нас. І “розпадатися” довше будуть.
І тому у нас немає іншого шляху для виживання, ніж чимшвидше перейти до нової форми існування, нового українського етносу.
Олександр Бобик, для УП
