19.02.2008 Наші ДІТИ
Наші діти малюють, співають, танцюють, читають і навіть проходять психологічні тести. Вони навчаються в процесі гри. Це ті, що в садочках. Діти, вони ж такі, як ми, тільки кращі. Діти – це наша, ще не зіпсута життям, не звульгаризована і не пошматована щоденним розчаруванням версія.
Діанка працює – і з Михайлом Мишкалом,автором цієї статті, не згідна.Ми – не лише танцюємо, чи-то співаємо у своїх 2.5 рочки... І, взагалі-то, ми не версія...
У них є шанс. Вони зможуть. (Принаймні, нам хочеться в це вірити). Вони мріють і їхні мрії часто стають реальністю. Ми – дорослі. Ми пакуємо в себе фаст-фуд, коли вони бігають дитячим майданчиком відомої ресторанної марки. Кожному – своє. Життя триває. У продажу з’явився сьомий Шрек, і новий, ще енергетичніший Снікерс. І нічого дивного, що вони співають: «Машини, квартири, гроші, гроші, гроші!», – коли приходять з дитячого садочка.
Ні, я люблю дитячі садочки і двома руками за їх існування. Вони краще, ні, не так, вони – це найкращий компроміс між інтересами держави, батьків і дітей.
Дитсадки самі по собі збиткові, як і сама ідея батьківства. Через збитковість їх стало дуже мало. Будівельні компанії їх не будуватимуть: це не елітне житло. Старі приміщення віддавати ніхто не збирається. Значить, нові садочки будуть приватними і замість «берізок» «сонечок» і «струмків» будуть святі Софії, Ольги і просто з якимись кучерявими назвами. У приватних садочках і школах є одна проблема. Вихователі та вчителі бояться дітей та учнів, тому що ті платять їм зарплату.
Вихід? На Заході немає дитсадків у нашому розумінні. Є або приватні вихователі, або те, що можна умовно назвати «приватні дитсадки». Що таке приватні вихователі – няні – (бейбі сітінг) знають чи не всі українки, які працюють у цій ролі в Греції, Італії, Іспанії, Португалії. «Нові» американці, французи, канадці, колишні українці виписують для цього з України маму в якості бабуні. Я особисто знаю випадок, коли з України для догляду за дітьми виписали колишню тещу.
У нас дитсадки ще є, й сама система дитсадків стає кращою. Так, так, кращою. Сюди приходять психологи, педагоги, народні традиції і релігія. Харчування стає кращим. Іграшки, книжки, спальні, ігрові майданчики.
ОК, є погані виховательки і няні, які жадають тільки грошей (їх завжди мало), які бояться, якщо не ненавидять дітей. Вони всіх, включаючи дітей і їх батьків, винять у виборі своєї професії.
Але проблема не в них. Проблема в тому, що жоден садочок, школа, практично жоден «інститут освіти і виховання підростаючого покоління» не встоїть перед наступом маскультури. Телевізор, реклама, радіо і, звичайно, всепроникний ринок. Все надто «красиво», агресивно, яскраво, галасливо, «талановито запаковано» і подано на ура – споживайте на здоров’я.
Ви не заховаєте своє чадо так, щоб воно цього не чуло, не бачило, не попробувало. Дома немає телевізора? А йому потім розкажуть колеги по пісочниці. Енергія маскульту пробиває всі захисні мури і розчиняє залишки оригінального, місцевого, самобутнього і неординарного.
Нічого трагічного в цьому немає. Закони ринку. Реклама – гроші – товари... І так по колу. Ми повторюємо шлях дуже розвинутого Заходу. Вони вже по-іншому не можуть. «Макдональдс» – він і в Африці «Макдональдс».
Все буде оцінене і виміряне. Навіть дитинство. Це бізнес. Дитячі супермаркети «Антошка» і «Пелікан», дитячі бутіки, цілі полички в аптеках і супермаркетах з дитячим харчуванням. Ви захочете на практиці попробувати всі ці рецепти виховання і навчання? Захочете це прочитати і переконатись? Сумнівно. Час – це гроші і він завжди в дефіциті. Канадці називають це fast past enviroment.
Може, в цьому немає великої біди. Але чому на шкільних стадіонах так багато шприців і порожніх тюбиків з-під клею, порожніх пляшок з-під алкоголю, чому вже стали традиційними перекури на перервах, чому побутує дитяча злочинність? Сьогоднішні учні – це вчорашні випускники садочків. Не знаю... А що буде через декілька років? Хто знає відповідь? Якщо колись, за комуняків, хоч фільми на цю тему знімали, пропагуючи романтичний образ вихователя садочка – «Вусатий нянь», «Бережись автомобіля», «Джентльмени удачі», – то зараз хіба що російський серіал «Моя прекрасна няня»... Голівуд про це кіно не знімає, там «кіндергарденів» немає. Мало гламуру, романтики, престижу і грошей у професії няні, вихователя чи кухаря в садочку. Якщо ви не любите дітей, то хіба з відчаю або принципу (а куди на роботу йти?) підете туди працювати.
Дитинство – це чудова пора людського життя. Ми ж усе сприймаємо, як належне, а їм потрібно всього навчитись. Відкрити всі двері своїми руками. Спробувати все на смак, на дотик. Це їх дивує, чому авто їде тротуаром, дядько так голосно кричить і курить в машині, немає світла і гарячої води, голосно грає музика, в під’їзді брудно, палає вогнище з листя і різного дрантя так, що їдкий дим застилає половину кварталу і «де я маю викинути сміття». А ми до цього вже якось звикли. Втягнулися. Адаптувалися. Люди можуть і в тундрі з білими ведмедями жити. Дітям важче, вони хочуть казок, вони хочуть чудес. А де їх взяти?
Ми беремо їх на руки. Наших дітей. Ми піднімаємо їх вище, щоб вони могли бачити, де вони живуть. Потім, коли вони виростуть, вони спробують змінити цей бедлам. На краще. Може…
Михайло Мишкало для ZAXID.NET
