14.02.2008 Глобальна міграція: участь беруть усі!
Ще недавно політиків, які проголошують антиімміграційні гасла, вважали маргіналами, а їхні випадкові електоральні успіхи викликали одностайний бойкот з боку більшості західних демократій. Проте буквально за останні два-три роки ситуація кардинально змінилася. Так, справді, торішня виборча кампанія правоцентристської Народної партії у Швейцарії з плакатом, на якому білі вівці виштовхують за кордон чорну вівцю, одержала певну порцію критики. Але, крім критики, — ще й 29% голосів виборців.
У 2002 році успіх у першому турі затятого противника імміграції Жан-Марі ле Пена об’єднав проти нього всю прогресивну Францію. А 2007-го аналогічні ідеї принесли перемогу Ніколя Саркозі. Навіть у Великобританії й США — країнах, які традиційно вирізняються політикою відкритих дверей, — дедалі активніше вживають антиімміграційних заходів і дедалі сильніше виявляють антиімміграційні настрої.
Адам Робертс, редактор відділу новин журналу The Economist, у своєму вичерпному огляді доводить, що вільна міграція вельми корисна як для всієї глобальної економіки, так і для економіки країн-донорів і країн-реципієнтів. І взагалі пропонує захистити міграційну проблематику від маніпулятивного й шкідливого впливу політиків.
«Це ж економіка, нетямо!»
Повної інформації про реальні масштаби глобальної міграції не має ніхто. У Великобританії, наприклад, кожен десятий громадянин народжений за межами країни. У США іммігрантів ще більше — 13—15% від загальної кількості населення. А для Арабських Еміратів наводиться й зовсім фантастичний показник — 85%! Спроби ж виміряти середню по лікарні температуру дають усереднений показник 3% від усього населення Землі — 200 млн. чоловік. Правда, в цей показник входять звичайно лише легальні іммігранти, так що насправді армія переселенців виглядає значно переконливішою.
Причини, з яких люди їдуть зі своєї країни, можуть бути різними. Найпоширеніші нині — можливість кращого працевлаштування й возз’єднання сімей. Поступово скорочується кількість біженців, хоча 2006 року ООН нарахувала їх понад 10 млн. чоловік. При цьому міф про те, що вся ця орда прагне потрапити в країни Західної Європи чи Америки, не відповідає дійсності: туди рвуться лише трохи більше половини. Хоча Америці, справді, мало не здається.
З 2002-го по 2006 рік в США щороку в’їжджало по мільйону легальних мігрантів, по 320 тис. чоловік тимчасових працівників і ще по півмільйона нелегалів. Поки економіка країни була на підйомі, їх (зокрема й нелегальних мігрантів) зустрічали з дорогою душею. І недарма. Кожен третій американський лауреат Нобелівської премії з фізики за останні сім років народився за кордоном, 40% усіх володарів ученого ступеня в царині науки й техніки — теж. Третину всіх компаній у Силіконовій долині створено вихідцями з Китаю та Індії.
Не менш активно іммігранти освоюють і протилежний край соціальних сходів, беручись за виконання робіт, які американців зовсім не приваблюють. Зокрема, серед будівельників їх налічується 28%, серед покоївок і прибиральниць — більш як третина. Всі ці показники наочно ілюструють тенденцію заповнення іммігрантами вакансій, які місцеві жителі заповнити не можуть або не хочуть.
Що це дає країні-реципієнту? Точними даними тут знову ж ніхто не готовий оперувати. У доповіді PricewaterhouseCoopers за 2007 рік сказано, що наплив мігрантів дозволив економіці Великобританії зростати темпами, які перевершують довгострокові прогнози (й істотно вищі за показники Німеччини, однієї з найбільш закритих для іммігрантів країн). А Александрос Завос з Еллінської ініціативи міграційної політики підрахував, що щороку мігранти приносять Греції додаткові 1,5—2% ВВП. Причому останній приклад особливо цікавий тим, що цій країні (як, утім, й Ірландії) зовсім нещодавно довелося перетворитися з донора мігрантів на їх реципієнта. Тож у цих країнах ставлення до іммігрантів досить доброзичливе, на відміну від більшості інших.
Наприклад, опитування громадської думки, проведене 2007 року на замовлення телеканалу France 24, показало, що тільки 30% французів і 42% німців та англійців вважають, що іммігранти сприяють зростанню їхньої економіки. В Італії й Іспанії, правда, ці показники трохи вищі — 50 і 55% відповідно.
Які ж причини такого гострого невдоволення корінного населення? На перше місце виходить посилення конкуренції на ринку праці. З одного боку, становище найменш кваліфікованих і оплачуваних працівників справді погіршується. За даними Стівена Каморати з американського Центру імміграційних досліджень, найнижче оплачувані 10% американців недораховуються 5% своїх доходів. У Джорджа Борджаса з Гарвардського університету вийшли дещо інші показники: результатом двадцятирічного напливу іммігрантів у США стало зменшення середньої заробітної плати порівняно з прогнозованою на 3%, тоді як для найнижче оплачуваних — на 8.
Прихильники імміграції оспорювати ці дані не поспішають, просто знаходять у них певний позитив — зокрема, ослаблення інфляційного тиску. Крім того, низькокваліфікованій роботі так чи інакше загрожує витіснення за рахунок автоматизації та впровадження нових технологій. Так що політикам, замість того, щоб настроювати таких працівників проти мігрантів, не завадило б запропонувати їм програми підвищення кваліфікації.
Не менш поширеним виявляється й побоювання додаткового навантаження з боку іммігрантів на місцеві соціальні служби. Скаргами на переповнені «сторонніми» школи й лікарні завалено органи державної влади як у Великобританії, так і в США. І знову ж Адам Робертс вбачає у цьому некомпетентність політиків, нездатних врахувати зростаючі потреби. Адже найчастіше іммігрантом виявляється молода, здорова, енергійна людина, яка лише збагачує місцеву скарбницю. Так, за даними американської Національної дослідної ради, іммігрант з вищою освітою сплачує в Америці податків у середньому на 105 тис. дол. за весь час свого перебування в країні.
Із малоосвіченими іммігрантами статистика виглядає, звичайно, не так привабливо. Але навіть нелегал збагачує скарбницю й стимулює економіку щоразу, коли робить покупку, особливо алкоголю й тютюнових виробів.
Крім того, мігранти не тільки займають наявні робочі місця, а й сприяють створенню нових. Власник одного з невеликих ірландських готелів, який розмістив недавно оголошення про вакансію портьє, одержав двісті резюме. Причому жодного від ірландця. Поміркувавши, бізнесмен вирішив відкрити ще одну свою філію.
Не допомогою єдиною
Не менше економічних переваг несе міграція й країнам-донорам. Обсяг грошових переказів мігрантів на свою батьківщину за 2006 рік Світовий банк оцінює в 240 млрд. дол. Окремі економісти називають навіть 300 млрд. Для багатьох країн ці суми значно перевищують обсяги офіційної фінансової допомоги й прямих інвестицій, становлячи значну частину ВВП (для Гвінеї-Біссау, наприклад, мало не 50%).
Найбільше від цього виграють країни з режимами, до яких застосовують міжнародні санкції. Наприклад, Зімбабве від своїх іммігрантів торік одержала 316 млн. дол., Куба — 983 млн., Північна Корея — 1,6 млрд.
60 млн. європейців, які виїхали в Америку до 1920 року, в середньому подвоїли свої доходи. 1907 року вони відіслали додому 275 млн. дол. На сьогодні ця сума еквівалентна 6,2 млрд. дол.
Нині іммігранти свої доходи підвищують у середньому вп’ятеро. Причому абсолютно добровільно обкладають своє «багатство» чималим «податком». Так, три чверті мексиканців, які живуть у США, заробляють менш як по 20 тис. дол. на рік. При цьому на батьківщину відсилають по 3,5 тис. дол.
Кетлін Ньюленд із вашингтонського Інституту міграційної політики, яка відслідковує в Америці долю 9 тисяч лікарів африканського походження, встановила, що вони щороку надсилають на батьківщину по 20 тис. дол., багато хто з них — навіть через 20 років після переїзду.
Ще важливішою перевагою є адресність цих надходжень. Той факт, що більша частина звичайної фінансової допомоги бідним країнам осідає в кишенях чиновників, ні для кого не секрет. Не завжди досягають своєї мети й інвестиції. А от гроші емігрантів практично завжди використовуються за призначенням. Причому надходять вони на батьківщину аж ніяк не через банки чи Western Union.
По всьому світу існує розгалужена мережа своєрідних фінансових агентів, які обслуговують своїх земляків. В одному тільки Північному Лондоні, де живуть представники 106 етнічних груп, можна налічити 2700 таких агентів. Завдяки їм Джуліус Мукунгузі, наприклад, не має жодних проблем, відсилаючи 20 фунтів стерлінгів своїй сестрі в Уганду, тоді як у серйозних фінансових установах із такою сумою або зовсім не захотіли б мати діла, або залишили б від неї зовсім незначну частину. Тут же переказ здійснюється практично безплатно.
Власне, й переказу як такого немає: Джуліус віддає лондонському посередникові свої фунти, той відправляє по Інтернету своєму колезі в Кампалі пароль, і вже через кілька хвилин сестра Джуліуса одержує 64 800 угандійських шилінгів. А гроші самого Джуліуса інвестуються в Лондоні в найвигідніший для угандійців бізнес (найчастіше — в купівлю вживаних автомобілів). Більш того, в разі нагальної потреби Джуліус може навіть переказати гроші в борг, щоб допомогти оплатити, наприклад, термінову операцію племінниці.
Як вважають фахівці Світового банку, саме такі трансакції є найефективнішим засобом боротьби зі злиднями, особливо в країнах третього світу. Зокрема, зростання загальних обсягів таких переказів на 10% скорочує кількість тих, хто живе на суму менше одного долара на день на 3,5%.
Утім, існування такої системи аж ніяк не позбавляє країни-донори усіх проблем. 90% отриманих від емігрантів грошей ідуть на продукти харчування, одяг, житло, освіту, медицину. Більш того, вони практично ніколи не дістаються найбіднішим, адже для того, щоб бодай один член сім’ї виїхав за кордон, теж потрібні гроші. При цьому місцева влада зазвичай намагається або завадити виїзду робочої сили (особливо кваліфікованої) за кордон, або накласти лапу на гроші, які надходять від них. Замість того, щоб стимулювати інвестиції в розвиток інфраструктури, створення нових робочих місць та інші корисні справи всілякими пільгами та іншими методами заохочення.
Ще одна причина для урядів країн-донорів намагатися обмежити міграцію — це втеча мізків. В окремих країнах ця проблема набуває воістину катастрофічних масштабів. Приміром, 50—75% випускників вузів Ямайки, Сенегалу, Тринідаду практично відразу ж виїжджають за кордон. А малавійських медсестер в одному тільки Манчестері більше, ніж в усій їхній батьківщині.
Проте не треба валити з хворої голови на здорову. Потрібно або створювати своїм фахівцям нормальні умови для роботи вдома, або радіти тому, що вони самостійно влаштовують своє життя й життя своїх найближчих родичів. Особливо коли повертаються з еміграції додому, збагачені не тільки капіталом, а й сучасними знаннями та технологіями.
Утім, і в самому факті втечі мізків можна знайти позитив. Приклад розумних і енергійних товаришів стимулює старанніше навчатися тих, хто залишився й прагне зайняти звільнені місця, а в ідеалі — теж поїхати за кордон. І тут для зацікавлених держав знову-таки непочатий край роботи...
Ціна заборон
А тим часом більшість урядів зайняті зміцненням своїх кордонів із метою «не пускати». Євросоюз не шкодує грошей на Frontex (систему охорони своїх кордонів, особливо південних), США — на зведення загороджувальних споруд на кордоні з Мексикою. Навіть Індія не пошкодувала мільярда доларів на будівництво дротових загороджень заввишки 2,5 м і завдовжки 4100 км на кордоні з Бангладеш.
Політики життєрадісно рапортують, виборці в захваті, економісти в жаху... Канали стихійної міграції такими методами, можливо, й удасться обмежити, хоча тисячі й тисячі зневірених розплачуватимуться своїм життям за спроби дістатися уплав через океан або пішки через пустелю. Або за новими, значно підвищеними тарифами — з організованою злочинністю. За найскромнішими оцінками, 600 тисяч чоловік щороку стають жертвами торговців людьми, які налагодженими каналами вивозять їх за кордон для сексуальної або трудової експлуатації. Аналогічними каналами вивозять і «добровольців». Причому якщо десять років тому «тур» із Мексики в американське місто Фенікс коштував 250—500 дол., то нині — 3 тис.
Більш того, такі каральні заходи не зменшують, а збільшують міграцію. Якщо в першій половині минулого століття додому повертався кожен третій емігрант, то на початку нинішнього ця тенденція навіть почала поглиблюватися. А безпосереднім наслідком закриття кордонів стає «закупорювання» переселенців, які вже потрапили всередину системи.
Але й це ще не все. Найстрашнішим кошмаром місцевого населення є зростання злочинності через зростання міграції. На боротьбу з якою, здавалося б, і мали б спрямувати свої зусилля державні органи. Проте нинішні методи лише живлять середовище для всіляких екстремістів, даючи старт зокрема й новій ескалації міжнародного тероризму.
Безумовно, цей стислий економічний аналіз залишив за дужками демографічні аспекти міграції (з урахуванням прогресуючого старіння населення розвинених країн), а також певні проблеми. Наприклад, глобальне потепління, яке, за прогнозами фахівців, спровокує появу до 2050 року 150 млн. «кліматичних біженців».
Враховуючи все сказане, Адам Робертс пропонує або створити новий регуляторний орган (аналог СОТ), або розширити повноваження вже існуючого — Міжнародної організації міграції. І при цьому повністю обмежити вплив на нові-старі структури політиків.
Оксана ПРИХОДЬКО (за матеріалами журналу The Economist)
для ДТ
