08.01.2008 Втрачена спадщина? Розвідувальна діяльність козаків-запорожців
Загальновідомо, що успіх будь якої військової кампанії чи окремої тактичної операції багато в чому залежить від точних і вчасно зібраних розвідданих про потенційного супротивника. З історії могутніх держав видно, що, як тоді так і зараз, розвідка завжди передувала набігам і походам. Вона слугувала своєрідною передмовою війни і супроводжувала її.
А тому, цьому виду оперативного військового мистецтва, в усі часи і у всіх народів, приділялось багато уваги. В запропонованій статті, робиться спроба часткового висвітлення цього питання в останній період існування Запорозьких Вольностей, на основі аналізу окремих документів. Зразу ж слід наголосити на значній різниці самих завдань які стояли перед розвідниками, і різних засадах на яких грунтувалась розвіддіяльність в епоху Хмельниччини і періоду Останньої Січі. Якщо в перший період розвідка служила інтересам власного народу і його збройним силам, то в часи Нової Січі, вона була знаряддям в експансіоністських планах чужої держави. І тому перед розвідниками означених часів стояли різні завдання, хоча так звана методика розвіддіяльності залишалась традиційною.
Росія досить неохоче “ділиться” з іншими славою своїх військових перемог і ганьбою завойовника. Тому колишні її “союзники” і васали й не поспішають претендувати на цю частину її спадщини. Загальновідомо, що Запорозькому Війську в війнах з Туреччиною Російська імперія завжди відводила значне місце. Не секрет, що готуючись до чергової війни 1735-39 р.р. Росія доклала чималі зусилля, аби повернути на свій бік запорожців, які з 1710 року знаходились під протекторатом Порти і сиділи в Олешках. В 1734 році їм таки вдалося позбавити турків значної військової сили перетягнувши козаків на свій бік. Як власне і пізніше, в 1828 році повернути запорожців з-за Дунаю і, знову ж таки, перерозподілити військові сили на свою користь. В підготовці і проведенні цих акцій велику роль зіграла російська розвідка, яка для досягнення поставленої мети не гербувала ніякими засобами. Вона широко використовувала в своїх цілях і самих, більш лояльних запорожців. Їхня пряма і опосередкована вербовка велась масштабно, що сприяло швидкому створенню промосковської партії і глибокому розколу в козацькому середовищі. Як видно, загальноімперське гасло “розділяй і володарюй” знайшло в цих подіях повне своє втілення і принесло реальні результати.
Участь запорожців в означених кампаніях була дуже широкою. В війні 1768 – 1774 р.р. відзначилась значна частина запорожців, яких було нагороджено срібними медалями, а кошового – золотою з діамантами. Заслуги ж усього Війська були високо оцінені царським указом і спеціально виготовленими клейнодами. Окремі публікації про внесок запорожців в ці перемоги мали місце, але багато окремих питань залишились поза увагою дослідників. Це, зокрема, питання ролі запорозької розвідки в підготовці і проведенні військових кампаній.
Незаперечна актуальність питання змусила свого часу і першого історіографа Запорожжя приділити йому належну увагу в своєму творі виділивши для цього окремий розділ. Для цього слід залучити цілий комплекс документів з архіву Останнього Коша, де в 19 справах відбився саме цей аспект військово-політичної діяльності Війська. І хоча окрема інформація зустрічається і в інших справах. Цей комплекс складається більш, як із сотні розпоряджень вищої влади та відповідей запорозької старшини. Подібну переписку можна знайти і в інших зібраннях документів. Більшість з них, мають назву “Дєло о сєкрєтах Коша Запорожского” і містять повідомлення козацьких резидентів з Криму і інших територій Туреччини. Ці папери охоплюють період з 1743 по 1772 р.р. і склали цілу низку “показаній”, або “сказок”. Така форма доповідних документів досить велика і інформативна за змістом, складалася в довільній формі, але обов’язково мала нести в собі відповіді на блоки стандартних питань:
1) чисто військові питання з’ясовувались розвідником переважно особистим візуальним спостереженням і доповнювались розповідями очевидців з місцевого населення і різного роду чутками. Сюди входила інформація про військові приготування, будівництво і полагодження фортифікаційних і портових споруд, їх оснащення артилерією, військами, провіантом і боезапасом, стан комунікацій – мостів, доріг, перевозів тощо. А також кадрові зміни місцезнавоеначальників, передислокація, концентрація військ і гарнізонів фортець.
2) економічні питання: наявність трав і фуражу, види на врожай, ціноутворення, обсяги торгівельних операцій і т. інш.
3) окремо завжди з’ясовувалась епідеміологічна обстановка, а також місцезнаходження хана, його найближчих мурз і окремих каймаканів.
Ступінь достовірності і репрезентативності цих документів, в цілому, може вважатись досить високою, але завжди слід враховувати умови, в яких вони складались і так звані суб’єктивістські чинники. Тому, кожен з таких документів слід розглядати окремо, з врахуванням означених і інших специфічних факторів.
Цікаво зазначити що ініціатива в надісланні козацьких резидентів на суміжні території жодного разу не належала власне січовій адміністрації. Ця ініціатива надходила до Коша від вищих державних установ і осіб Росії у вигляді наказів і розпоряджень, які поступали, головним чином, від гетьмана, військової Генеральної канцелярії, київського генерал-губернатора, зрідка – командувача військ на Українській лінії та начальників у новосербських поселеннях. Тому, зрозуміло, хто був головним споживачем і на кого власне працювали в цій царині запорожці.
Запорожці широко використовувували різні джерела інформації: В мирний час це, головним чином, дані, зібрані від подорожніх купців і промисловців. Значну частину інформації постачали прості торговці, які збирали її на кримських та турецьких базарах, та спостерігали обстановку під час власних подорожей. Переважно, це були запорозькі купці-зимівчаки, які постійно торгували продукцією з власних господарств. Займаючись виключно торгівлею, вони, в мирний час, побіжно поставляли до Коша необхідні відомості. Вільне володіння мовами, природна комунікабельність, знання психології місцевого населення давали їм змогу завести широке коло знайомств серед різних верств місцевого населення. Це, в свою чергу, робило можливим застосування одного з найефективніших прийомів з арсеналу розвідки – прямого й непрямого вербування. В Каушанах, запорозькому резидентові Підзельському, завербований перекладач хана Якуб-ага під клятвою оголосив таке: ” Щасливе де ваше Військо і все сегобічне (правобережне – О.О.) населення, що в Росії відома переміна відбулася (заколот і усунення від престолу Петра ІІІ – О.О.), а якби не це, то б государь колишній, запорозькі і всі сегобічні землі, хану Кримському пожалував і запорожці на Кубань переведені були б і те все обіцяно було”.
Серед інформаторів були різні люди. І якщо про повстання Єдисанської орди, в 1758 році, проти хана Халім – Гірея і його каральні заходи, інформацію до Коша постачали переважно люди, в чиї обов’язки це так чи інакше входило: – з Очакова запорозький писар Д.Малиновський, перевізьський полковник Лелека, купець молдаванин Дімітріу, старшина Яків Горкуша, козак Іван Батуринський. То в іншому випадку перевагу складала так звана категорія “інформаторів”, тобто людей зовсім випадкових. Це були: донські козаки Греков і Кутєйніков і чернець-розкольник Друшлака. Одні цю інформацію подавали свідомо і цілком в офіційний спосіб, а дехто з них, напевно, і не підозрювали про значну користь своєї інформації, яку вони оповідали в невимушеній обстановці шинків січової Гасан-Баші ,своїм знайомим запорожцям.
Існувала, як загальновійськова – стратегічна розвідка, так і паланкова – тактична. Це підтверджується низкою донесень з прикордонних південних паланок до Коша з приводу передислокації кочовиськ татар, концентрації їхніх сил та подальших намірів. Окремі завдання тактичного характеру делегувалися з Коша до паланкових центрів. Їхніми активними виконавцями були: Інгульський полковник Лебединець, Перевізьський полковник Лелека і Бугогардівський Корній Шустовал. Причому, діяльність останнього була настільки значною, що до нього особисто, з листом, звертався сам хан Крим-Гірей з проханням не допускати на територію Вольностей претендента на ханство Хаджи-Гірея з його мурзами.
Козацькі роз’їзди відігравали в цьому головну роль. Активно використовувалась вона і для вирішення суто внутрішніх проблем Війська. Як то боротьба з гайдамаччиною, сторонніми зайдами, земельними суперечками і таке інше.
Помітно, що на кінець 50-х – початок 60-х років потік розвідінформації значно збільшується. І вже сам цей факт говорить про активізацію військових приготувань. Причому, ці приготування активізуються саме з боку Росії. Бо саме її урядові кола вимагають збільшити кількість наданої інформації, підкреслюючи агресивні наміри свого опонента. А запорожці постійно спростовують в своїх донесеннях факти будь якої ворожості з боку татар і турків. Відчувається, навіть, якесь здивування з іхнього боку щодо самої можливості якихось ворожих настроїв з боку останніх. Але, таке пікантне становище пояснювалось просто. Ще в 1769 р. граф П.І.Панін просив кошового послати до Криму козаків, знаючих добре татарську мову аби агітувати татар до переходу в підданство Росії, а в 1770 році прислав до Коша свій таємний проект про відокремлення Криму від Порти.
З початком військових дій, ці джерела інформації повністю, або частково відмирали. І на провідне місце виходили інші. Потреби глибокої внутрішньої розвідки, яка, з початком військових дій, виходила на другий план, задовольнялись головним чином за рахунок полонених, з яких інколи вдавалося робити так званих “подвійних агентів” – тобто вербувати. Цінну інформацію отримували і від звільнених з полону, і втікачів – людей різних національностей: волохів, грузинів, евреїв. В цей період, провідну роль починає грати тактична, так звана зовнішня розвідка, здійснювана силами окремих загонів, які досить глибоко занурювались на територію супротивника. Нам відомі успішні розвідувальні рейди двохтисячного загону під Очаків, в 1772 році, здійснений під командуванням гардівського полковника Федора Великого і інших полковників. До речі, в загонах Андрія Порохні і Пилипа Стягайла існувала власна тактична розвідка. На неї покладалось і взяття так званих “язиків”.
Часто, надана запорожцями інформація була вирішальною, або заключною при прийнятті тих чи інших рішень. За її допомогою перевірялась об’єктивність інших джерел і резидентів. В травні 1762 року, розвідник Криловського куріня Андрій Трохимов повідомляв кіш про пересування татарської кінноти і дипломатичну активізацію Криму. Ці повідомлення були підтверджені іншим козацьким резидентом Чугуївцем.
І тільки після цього, була зроблена певна передислокація російсько-козацьких команд на прикордонні і вжито додаткових заходів безпеки.
З 1743 року перед нами проходить ціла низка імен людей, які поставляли до Коша певну інформацію. З них переважна кількість – це старшини. Серед них слід особливо виділити категорію товмачів і посланців, до посадових обов’язків яких, входив саме збір розвідданних. Їм надавались спеціальні інструкції і ставились конкретні завдання. Вони, під виглядом купців і посильних, займались розвідкою на суміжних територіях. За усталеною термінологією, їх можна віднести до так званих “проникаючих” розвідників, хоча спеціальної платні вони, за свою діяльність, і не отримували. З цього середовища ми можемо виділити і справжніх професіоналів, послугами яких, кошова адміністрація користується постійно. Це, перш за все, товмач Іван Чорний і козак Крилівського куреня Андрій Трохимовський. Хоча найчастіше в “секретних справах” фігурує ім’я полтавського міщанина Івана Ніжинця, який “працював” на гетьмана, незабуваючи ділитися інформацією і з Кошем. Гетьман розраховувався за послуги чинами. В 1756 році Ніжинець, ще простий міщанин, а після виконання спеціального доручення гетьмана, яке полягало в збиранні інформації про Пилипа Орлика й інших мазепинців в Криму, в 1761 році, ми бачимо його вже, як значкового товариша. А Кіш віддячував йому за послуги наданням певних пільг в його торгівельних і митних справах. Його авторитет настільки зріс, що він спираючись на підтримку Коша сміливо порушує претензії стосовно збільшення митних ставок на кримських перевозах і хан погоджується удовільнити ці претензії. Цей факт говорить про те, що для нього головне, це – торгівля. А різного роду “делікатні” доручення лише сприяли його успішним торгівельним оборудкам.
Певну плату за інформацію отримували “туземні” або внутрішні агенти з кола завербованих (перевербованих). Серед них, частіше зустрічаються купці грецького походження. Ця платня здійснювалась не обов’язково грішми, а й товарами, певними пільгами, послугами і мовчанням. Саме ці категорії розвідників і складали основу стратегічної розвідки.
На Січі активно діяла і, власне російська розвідка. Запорожці і самі продовжували залишатись об’єктами розвіддіяльності російських служб, про що свідчить числена кількість спостерігачів – офіцерів, які перебували в Новосіченському ретраншементі і надавали постійну і широку інформацію своєму керівництву про все що тут відбувається. Саме вони залишили по собі вельми цікаві і цінні для нас пам’ятки про запорожців і їхнє життя. Об’єктами її діяльності були перш за все іноземні купці, які прибували в Гасан-башу не тільки в суто комерційних справах, а й також в справах збору інформації. Так, російський офіцер-розвідник Миронов завербував, а точніше перевербував в Січі грека Яникія – очаківського купця. А його колезі, Семенову, було доручено знаходити серед запорожців і українців знаючих східні мови і відповідним чином використовувати їхні знання. Він був куратором принаймні чотирьох таких запорозьких резидентів.
В січні 1755 року після певного інструктажу і постановки завдання в різні кінці Криму під виглядом купців було відправлено козаків Корсунського куріня Василя Похила і Микиту Зубенка. А через шість місяців ще двох козаків Криловського куріня: якогось Якима і товмача Івана Чорного. Ще одного перекладача очаківського паші грека Григорія Григорієва завербував російський вахмістр Харламов, який водночас був куратором запорозьких резидентів Степана Головка і Івана Джаваги. Вони подали до Коша інформацію про активні фортифікаційні роботи в Очакові і Кизикермені.
Російська влада постійно вимагала від Коша здобувати докладну інформацію про свого потенційного ворога – Туреччину і її васала Кримське ханство. Часто ця інформація була вирішальною, або заключною при прийнятті тих чи інших рішень. За її допомогою перевірялась об’єктивність інших джерел. Це свідчить про високий рівень інформації запорозьких джерел, яку, як “вельми корисну”, оцінив ще перший історіограф Січі А.Скальковський. І про добру освітньо-психологічну підготовку самих розвідників, хоча більшість з них не були професіоналами у цій справі і не мали спеціальної підготовки.
О.Л. Олійник за матеріалами http://www.cossackdom.com
