23.11.2007 Лінгвоцид (мововбивство)
— 1690 р. Собор російської православної Церкви осудив “кіевскія новыя книги” С.Полоцького,П.Могили, К.Ставровецького, І.Галятовського,
Л.Барановича, А.Радивиловського та інші, наклавши на них “проклятство и анафему, не точію сугубо и трегубо, но и многогубо”.
— 1720 р. Указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, які необхідно “для повного узгодження з великоросійськими, з такими ж церковними книгами справляти..., щоби ніякої різниці і окремого наріччя в них не було”.
— 1753 р. Указ про заборону викладання українською мовою в Києво – Могилянській академії.
— 1769 р. Заборона Синоду Російської православної Церкви на друкування та використання українського “Букваря”.
— 1784 р. Переведення викладання у Києво – Могилянській академії на російську мову.
— 1786 р. Київський митрополит С.Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви і правили службу Божу “голосомъ, свойственнымъ россійскому наречію”. Те ж саме було заведено і в школах України.
— 1789 р. Розпорядження Едукаційної комісії Польського сейму про закриття руських (українських) церковних шкіл та усунення з усіх інших шкіл руської мови.
— 1808 р. Закриття Руського інституту Львівського університету, на двох факультетах якого (філософському і богословському) низка предметів
викладалася українською мовою.
— 1817 р. Постанова про викладання в школах Західної України лише польскою мовою.
— 1862 р. Закриття українських недільних шкіл — безоплатних, для навчання дорослих.
— 1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою, якої “не было,нет и быть не может”. Цього ж року заборонено ввіз і поширення в російській імперії львівської газети “Мета”.
— 1864 р. Статут про початкову школу: навчання має провадитись лише російською мовою.
— 1876 р. Указ Олександра II (Емський указ) про заборону ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур “малоросійським наріччям”, заборону друкування оригінальних творів і перекладів, крім історичних документів та творів художньої літератури, в яких “не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису”. Заборонялись також сценічні вистави й читання та друкування текстів до нот українською мовою.
Емський указ, як і чимало інших, був таємним. Очевидно, відали обрусителі, що творять, і боялись розголосу. Прийняття таємних указів “з одного боку було протизаконним і злочинним, а з другого — таємністю громадяни позбавлялися можливосте оскаржень” (С.Шелухин).
Москвофіли Галичини привітали указ 1876 року про заборону української мови. Було за що: Росія взялась таємно субсидувати москвофільську газету “Слово” — “для протиставлення в Галичині українофільському напрямку ідей”. (В.Міяковський).
Москвофілів використовували для боротьби з українством у Галичині і польські шовіністи. Так, М.Здзєховський закликав “порозумітися з україн-цями-русофілами для того, щоб задушити український дух, який не дає спокою галицьким полякам”.
— 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою. М.Костомаров у статті “Малорусское слово” (“Вестник Европы”, 1881, № 1) писав, що з забороною церковних проповідей українською мовою “скрізь між малоросами поширюється відчуженість до церкви ... якесь вороже ставлення до духовенства”. Народ прагне сприймати святе у рідних йому, природних формах.
— 1884 р. Заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії.
— 1892 р. Заборона перекладати твори з російської мови на українську.
— 1895 р. Головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання, “хоча б за суттю змісту вони уявлялись би добромисними (благонамеренными)”.
Відомо, що в Росії законів ніколи не дотримувались у повному обсязі. Що ж до заборони української мови, то вони навіть перевиконувалися. Цензурний режим “вільно міг переходити і на практиці постійно переходив указані правилами рамки” (П.Стебницький).
— 1908 р. Указом Сенату Російської імперії українськомовна культура і освітня діяльність оголошена шкідливою, бо “може викликати наслідки,
що загрожують спокоєві і безпеці”.
— 1914 р. Заборона в окупованій російською армією Галичині й на Буковині друкування книг,газет і журналів українською мовою, розгром товариства “Просвіта”, гоніння на Українську Церкву.
Бобринський — губернатор Галичини, зайнятої російськими військами,заповнив свою адміністрацію москвофілами і “великополяками”, що одержали директиви нищити українців, яких вони називали мазепинцями. Сам він дотримувався такої програми: “Східна Галичина і Лемківщина — давно невіддільна частина єдиної великої Росії; на цих землях місцеве населення завжди було російське, тому їхня адміністрація має бути основана на російських засадах. Я буду тут заводити російську мову, закон і порядки”.
Було організовано курси російської мови для вчителів, бо всі українські школи мали бути переведені на російську мову викладання, а для початку їх було просто закрито.
Коли брусиловські війська у 1914 році захопили Львів, козача команда відразу поскакала до бібліотеки Наукового товариства імені Т.Шевченка — і вона була знищена. Звертає на себе увагу той факт, що російська військова адміністрація в Галичині і на Буковині заборонила всю українську пресу, навчальні заклади тощо, однак вона не чіпала німецьких, польських, єврейських інституцій. Воістину дивна, на перший погляд, російська любов до України!
А річ у тому, що “Український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом”, як писала газета “Киевлянинъ” у 1914 році.
— 1924 р. Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, школі. Для порівняння: у 1922/23 навчальному році в Галичині було 2532 українські школи, в 1929/30—їх залишилось 749. – 1938 р. Постанова “Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР”.
— 1958 р. Положення про вивчення другої мови “за бажанням учнів і батьків”. Оскільки постанову 1938 року не було відмінено, то за цими двома документами російську мову в Україні треба було вивчати обов’язково, а українську — хто як захоче.”Можна було відмовитись від будь-якої мови, але
відмова від російської — кримінал” (Є.Сверстюк). – 60-ті — 80-ті p.:
— Соціалістична Польща: кількість українських шкіл зменшилась із 152 до 29.
— Соціалістична Чехословаччина: кількість українських шкіл зменшилась із 300 до 20, а з 200 тисяч етнічних українців стали вважати себе українцями (русинами) лише 40 тисяч. До цього спричинився і той факт, що українці боялися признаватись до своєї національності, щоб не бути де
портованими до СРСР.
— Соціалістична Румунія: закрито українські школи і ліцеї, заборонено Українську греко-католицьку Церкву, без румунського прізвища неможливо влаштуватись на добру роботу. З 840 тисяч українців у 1979 році визнали свою етнічну приналежність лише 159 тисяч. Крім національності
“українець”, румунський уряд запровадив ще інші “офіційні національності”: “гуцул”, “русин”, “хохол”.
— Соціалістичний Радянський Союз: кількість тих, хто вважає українську мову рідною, за ці три десятиліття зменшилась на 10 мільйонів осіб.
Висновок: чи феодалізм, чи капіталізм, чи соціалізм — доля поневоленого народу однакова: лінгвоцид, етноцид, а часами — і геноцид.
“Етноцид не може обійтися без геноциду: українець, якщо він не маскувався хоч трохи під перевертня, мусив вирушати назустріч своїй загибелі” (Л.Кіпніс).
