05.10.2007 ЗАБУТИЙ ЧАРОДІЙ ЧОРНИХ ОЧЕЙ
ДОБРОДІЙ ЄВГЕН ГРЕБІНКА
Коли нам влада бреше без зупинку
І лише гендлярує та краде…
Згадаємо Добродія Гребінку-
Він жив задля Вітчизни та Людей
Народився Євгеній Павлович Гребінка 21.01.(02.02.) 1812. Його батько – син суворовського гренадера Івана Гребенкина, який дослужившись до офіцерського чину, отримав право на спадкове дворянство. Мати – Надія, дочка знатного пирятинського козака Івана Чайковського. Народила вона Павлу 8 дітей, Євген був старшим. Їм займалася няня-покріпачена козачка Марія. Вона знала сотні казок і пісень. Ніколи ці казки не повторювалися, а у пісні вона вплітала власні слова, і вони ставали такими своїми, такими близькими і зрозумілими, немов лилися з самого серця. Ось під ці її пісні і пройшло дитинство Євгенія.
Довгими вечорами на сімейних чаюваннях, Надія Іванівна згадувала полковників, сотників і значкових товаришів Чайковських – своїх дідів і прадідів. Павло Іванович розповідав про подвиги батька, його суворовські походи, про свої суворовські походи, про штурм Анапи. Так сама Історія входила в життя хлопчика. Історія його Роду, історія його Батьківщини...
3.08. 1825 Євген був прийнятий в 4 клас Ніжинської гімназії вищих наук. Тоді тут вчилися Микола Гоголь, Нестор Кукольник, Олександр Данилевський, Віктор Забила. Саме вони задавали тон в гімназії. Вони випускали рукописні журнали – «Зірка» „Северная зоря» і альманахи «Метеор литературы», «Литературное эхо”і «Парнасский навоз».А от Євген видає україномовний альманах „Аматузія”. Гімназистам в тій «Аматузії» більше всього подобалися його сатиричні вірші...
Якось Петро Мартос приніс в гімназію заборонені вірші Рилєєва і пушкінську оду «Вільність». І вірші Рилєєва, і Пушкінську оду відразу ж переписали і вони розійшлися між гімназистами. Наглядач вилучив оду у Євгена. Почалися репресії, які розділили професуру на два табори – лібералів, на чолі з професором Білоусовим, і шанувальників паличної дисципліни – на чолі з професором Бількевичем. Бількевич написав донос самому Бенкендорфу. За дорученням останнього на початку 1830 в гімназію прибув з надзвичайними повноваженнями дійсний статський радник Э.Б.Адеракс. Евгену не тільки вдалося викрутитися в тій історії з одою, але і сподобатися Адераксу настільки, що той запропонував йому допомогу, коли знадобиться. Зате Мартоса, Данилевського і Прокоповича виключили з гімназії з „вовчим квитком”, а Кукольника та Забілу „за власним бажанням”...
Тепер Женя став першим поетом гімназії. Йому доручалося писати оди на честь високопоставлених відвідувачів і здравиці на честь свят. Як справжній поет він романтично закохався в сестру свого побратима Миколи Новицького – Марію. Коли в 1831 закінчив гімназію, спалахнуло польське повстання і Марія схотіла побачити, як йому йде офіцерський однострій. Євгеній записався обер-офіцером в ескадрон Резервного Малороссійського полку. Та полтавчанин граф Паскевич подавив повстання і без них, так що цар наказав розпустити всі резервні частини. Женя повернувся додому.
Перед різдвом 1834 Євгенії виїхав до Петербургу, де за допомогою сина хрещеного батька Василя Марковича влаштувався реєстратором у вченій експедиції при комісії духовних училищ з платнею 750 рублів в рік.
До Петербургу перебрався з Вільно і Нестора Кукольник, який своєю п’єсою «Рука Всевышнего Отечество спасла” заснував нову ідеологію Російської імперії: “Православ’я, Самодержавство, Народність” і став улюбленим поетом Микли 1. Ця ідеологія цілком відповідала світогляду Євгенія і він став завсідником „литературных сред” братів Кукольників. Адеракс не забув своєї обіцянки і звів його із знаменитим педагогом, журналістом і видавцем „Отечественных записок” Миколою Гречом. Греч став друкувати Євгенія в своєму виданні, а в 1836 випустив окремою книжкою збірку його „Малороссийских приказок”. Ім’я Гребінки стало відомим всім письменним українцям, адже віршовані байки українською мовою були опубліковані вперше. Тоді ж він познайомився і став побратимом автора безсмертного «Коника-горбоконика» Петра Єршова...
З серпня 1835 він, по протекції Плетньова, став викладати словесність в Дворянському полку, де географію читав Єгор Гудима, а історію – Вася Прокопович, з якими він в шкільні роки ділив квартиру. У тому ж 1835 повернувся до Петербургу Аполлон Мокрицький. Перший час він жив у свого родича Василя Григоровича, а потім зняв затишну квартирку в тому ж будинку(№56 на 4-ій лінії Васильківського острова), де мав: “чудово мебльовані 2 кімнати, приймальню і кабінет, крім того, опочивальню і кухню” Євгеній Гребінка. З грошима у Мокрицького було не дуже, тому запросив розділити з ним квартиру земляка і товариша по навчанню в Академії Художеств– Івана Сошенко...
Пару разів на літературні вечори до Євгена затягував Аполлон свого співмешканця. На жаль, Іван нічого окрім «Четьі-мінєї» не читав, та і відчував себе, як безпородний пес в елітній зграї. Перестав приходити. Замість нього на одну з вечірок притягнув Аполлон земляка Сошенко – Першого рисувальника знаменитого кімнатного живописця Ширяєва – Тараса Шевченка. З того часу Тарас всі вільні вечори став проводити на „п’ятницях” у Гребінки або на „середах” у братів Кукольників.
За допомогою В.Прокоповича і Петра Плетньова Євгеній отримує посаду викладача словесності в кадетському корпусі. Висока зарплата дозволяє не тільки забезпечувати всім необхідним братів і сестру, але і видати в кінці 1837 окремою книгою «Рассказы Пирятинца», які розкупили буквально за лічені тижні. Влітку він поїхав у відпустку на Батьківський хутір Убєжизе під Пирятином і дізнався, що його кохана вийшла заміж за наїжджого офіцера. Старенька няня, щоб утішити, наспівувала йому сумні пісні про нещасну любов. Євгеній їх записав і повіз до Петербургу. Якось в кадетському корпусі йому довелося підмінити вчителя музики Ломакіна. Він сів за фортепіано і заспівав кадетам свою обробку тих няныних пісень . Спочатку «Поїхав далеко козак на чужину». Потім «Українську мелодію» – «Когда я ще молодушкой была!». Кадети були в захопленні. Ломакін, вийшовши після хвороби, поклав слова на музику і через декілька тижнів ці пісні заспівав Петербург, а потім заспівала і співає до цього часу вся Росія! Мало того, ця «українська мелодія» викликала цілий ряд поетичних переспівів — від «Трійки» Миколи Некрасова (Что ти жадно глядиш на дорогу») до «Железной дороги » Олександра Блока («Под насипью, во рву некошенном») і «Старою солдатскої» Євгенія Симонова («Как служил солдат службу ратную»)...
Мокрицький запалився ідеєю викупу Тараса з кріпаків. Навернув до цього Карла Брюллова. На жаль „Карл Великий”не зміг переконати Енгельгарда відпустити Тараса на волю безкоштовно. Тоді Брюллов вирішив допомогти з викупом. У нього купа замовлень на портрети. Він малює тільки тих, хто йому подобається. Інших відправляє до Тараса. Із-за тих замовлень Тарас влетів у халепу. Брюллов направив до нього графа Клейнміхеля. Той, бувши схожим на мавпу, самовпевнено попросив Тараса зобразити його правдиво, що той і виконав. Але те мавпяч’є зображення графові не сподобалася і він відмовився від портрета. Цей портрет побачив у Тараса його перукар і попросив зробити з нього вивіску для своєї голярні. Тарас домальовував голярське причиндалля і рушник через плече. Віддав портрет. Став він вивіскою для голярні в Літньому Саду. Її випадково побачив цар і велів Клейнміхелю розібратися. Той зажадав у Енгельгарда продати йому Тараса. Павло, загнув за Тараса 2500 рублів, що в 5 разів перевищувало ціну кваліфікованого кріпака і в 50 разів ціну портрета. Клейнміхель неждано згодився. Енгельгард похвалився такою вигідною операцією перед дружиною. Софі розуміла, що може чекати Тараса. Вона негайно направила посильного до Гребінки. Євгеній кинувся до Нестора Кукольника і вже разом з ним помчали до Василя Жуковського, де Кукольник розповів вчителеві царських дітей щось тет-а-тет... Через півгодини Василь Жуковський поїхав до цариці і вона веліла Енгельгарду зупинити продаж. По її пропозиції 2500 рублів повинна була дати лотерея, з розігришем портрету Жуковського пензля Брюллова на одному з добродійних вечорів царської сім’ї. Князь Вієльегорський і граф Толстой під цю лотерею узяли позику в банці, і 22 квітня 1838 Шевченко отримав волю.
Якраз в цей час в літературних додатках до « Руського инвалида» публікується «Лука Прохорович» Гребінки. Сюжет і герой цієї розповіді були увічнений з часом прекрасним художником, учнем Мокрицького, В.В.Пукарєвим в картині «Нерівний шлюб». Трагедія, описана Гребінкою наклалася на особисту трагедію художника і стала безсмертною картиною.
У цьому ж році до Петербургу по торгових справах батька приїхав російський народний поет Олексій Кольцов. Його до Гребінки завів Віссаріон Бєлінський. Євгеній був зачарований і мелодійністю його віршів-пісень, і скромною простотою Кольцова. Тепер на своїх уроках словесності Гребінка читає кадетам не тільки вірша Пушкіна, але і Кольцова. Знайомство з поетом, який оспівує в своїх віршах Малу Батьківщину, збудило в нім давню мрію – видавати журнал, в якому були б об’єднані кращі твори, написані по-українськи. Він домовляється з Краєвським про видання в 1839 році українською мовою чотирьох «Літературних добавлений» до «Отечественных записок».
Сам же активно публікується у всіх виданнях Петербургу, незалежно від їх спрямованості. Навіть петербурзький пліткар Іван Панаєв в своїх «Літературних спогадах» напише: « Гребінка, який відрізнявся великою добродушністю. був улюблений всіма літераторами.». Євгеній друкує і свої українські байки, і свої російські переклади українських народних пісень, і побутові, і романтичні, і історичні повісті. На підставі свого щоденника він пише «Записки студента». Це майже автобіографічна повість – Тут і опис гімназії, і випадок з порятунком пройдисвіта, який виманив потім у отця всі гроші( щоправда, той пройдисвіт Рубінштейн у нього став Івановим). Описувалася і служба в Запасному Полку і зрада коханої. Ось тільки петербурзький період не співпадав...
„Записки студента” були опубліковані в «Отечественных записках» і високо оцінені Бєлінським.Тарас в цей час вечорами ходить по літературних салонах і складає вірші, а вдень заробляє на життя, малюючи портрети численних замовників, яких сплавляє йому Карл Великий (Брюллов). Сплавив йому Брюллов і Гребінкиного приятеля Петра Мартоса. Того Мартоса, який був виключений з Ніжинської гімназії «у справі про вільнодумство». Тарас швидко написав його портрет. Але тут трапився конфуз. Мартос програвся вщент і йому нічим було заплатити за роботу. Євгеній запропонував в рахунок боргу надрукувати Тарасову збірку «Кобзар». Для Мартоса це було зовсім неважко. Видавець Фішер заборговував йому в карти стільки, що не одну книгу можна надрукувати. Цензор Корсаков – близький родич його дружини. Пішли вони до Тараса з цією пропозицією. Той погодився і в 1840 «Кобзар» вийшов в світ...
А ось з обіцяним додатком до «Отечественніх записок» нічого не вийшло. Проти українських доповнень категорично заперечував Бєлінський. Тарас, окрилений виходом «Кобзаря», запропонував замість тих доповнень видати український альманах. Що ж, якщо Фішера на «Кобзар» уламав Гребінкин приятель Мартос, то видавця Полякова на «Ластівку» сподвигнув приятель Євгенія – відомий водевіліст Федір Кони. І ось, в 1841 «Ластівка» розпрямило крила і полетіло по Росії. Та вражаюча річ. Майже всі видання, опікувані Миколою 1, відгукнулися захоплено на появу «Кобзаря» і «Ластівки», а демократичні видання на чолі з Бєлінським виступили з різкою критикою.
На початку січня 1842 до Євгенія прийшла звістка про смерть батька. Влітку, отримавши відпустку, Євген разом з Людмилою, поїхав в рідне Убєжище. Поклонився могилі батька. Потім, на вимогу матері, поїхав до його побратимів. Першим відвідав свого добродійника Василя Марковича в Калюжинцях. Від нього Євген поїхав в Рудки, де жив інший побратим Василь Ростенберг. Посадили його за стіл, з карафкою ароматною і щонайміцнішої «забіловки» під товсті скиби хліба з товстим полтавським салом. Після другої чарки все навколо стало прекрасно романтичним і тут в кімнату влетіло якесь бісеня. Це була 15-річна онучка Василя – Маринка. Батьків її забрала холера 1831 року і з того часу вона виховувалася дідом. Зовсім як Суворочка його улюбленого командира. Маленьке, ще незграбне, стрімке дівча вертіло всіма, як хотіло. Тридцятирічний Євген відчував себе поряд з нею беззахисним малюком. Погостювавши три божевільні дні, він поїхав додому а потім до Петербургу. Але ще довго йому ночима снилося це незграбне чорнооке бісеня, навколо якого обертався весь всесвіт...
У Санкт-Петербурзі чекала звична круговерть. Вдень заняття у кадетському корпусі, вечорами – зустрічі на літературних вечірках, ночима писання чергової розповіді або повісті. Непомітно, в працях, пролетів рік. Сестра Людмила закінчила інститут шляхетних дівчат і її влітку слід було відвезти додому. Шевченко отримав тривале відрядження від Академії до України. У Євгенія наступили літні канікули. Вирішили їхати разом. Виїхали поштовою каретою. Разом доїхали до Ніжина, потім Гребінка з сестрою помчав до себе в Убєжище, а Шевченко покотив до Тарновського. Приїхав Шевченко до Євгена в Убєжище влітку і майже відразу вони виїхали на бал до Волховскої в Мойсєєвку. І ось почався знаменитий бал. Тарас тонув в морських глибинах очей Ганни Закревськой, а Гребінку сама запросила на танець чорноока красуня, в якій він із здивуванням пізнав те маленьке бісенятко – онучку Василя Ростенберга. Він був в захопленні від цієї чорноокої царівни, на яку перетворилася дівчинка-підліток. Коли після Мойсєєвки Тарас поїхав з ним до Закревських в Березову Рудку, Євгеній йому всі вуха процвірінткав про Маринку. На жаль, саме з того часу почався розрив Тарас з Євгеном. Євген був ревний християнин і поважав 10 заповідей, у тому числі і «не побажай дружину ближнього». Тарас же по вуха закохався в чужу дружину- Ганну Закревську, і на всі повчання Євгенія тільки презирливо фиркав. До того ж Тарасу не подобалась Маринка оскільки вона була родичкою його ненавистного пана Енгельгарда. Були і об’єктивні причини для їх сварки. Євгеній всією душею прийняв нову ідеологію російської імперії «За Бога, Царя і Отечество». Він обожнював Миколу 1. Тарас же, вихований масонкою Софі Енгельгард, хоч і був віруючим, але не дуже. До того ж він, як і божественна Софі, був республіканцем і не любив Миколу 1, який забрав корону у законного спадкоємця престолу Костянтина Павловича...
Перед від’їздом Євген попросив у Василя Ростенберга руки його онучки, але дістав відмову. Той заявив, що Маша ще молода для шлюбу. Якщо Євген кохає, то рік почекає. Машенька ж присягнулася, що чекатиме. Поверталися до Петербургу через Київ. Зупинилися там на ніч в “Зеленому готелі” на вулиці Московській. Зайшли в ресторан. Там підхмелена публіка співала щось на мотив французького військового маршу, написаного Флоріаном Германом. І ось, після другої або третьої чарки, на Євгена находить натхнення. На цей мотив він пише свої безсмертні:„Очи чёрные, очи жгучие»…
Очи черные, очи страстные,
Очи жгучие и прекрасные!
Как люблю я вас! Как боюсь я вас!
Знать, увидел вас я в недобрый час!
Ох, недаром вы глубины темней!
Вижу траур в вас по душе моей,
Вижу пламя в вас я победное:
Сожжено на нем сердце бедное.
Но не грустен я, не печален я,
Утешительна мне судьба моя:
Всё, что лучшего в жизни Бог дал нам,
В жертву отдал я огневым глазам.
<1843>
Повернувшись до Санкт-Петербурга, надрукував їх в „Литературной газете”. Пісня сподобалася самому Миколі 1, який чудово розбирався в поезії. Завдяки царській опіці ця пісня стала співатися на всіх гусарських вечірках, і аранжувалася самими популярними композиторами. Відразу вона стала світовим шлягером, символом російської душі і залишається їм і в даний час...
Розрив з Шевченком відвернув від нього українську громаду. Нічого дивуватися, що після 1843 у Гребінки немає українських творів. Адже пишуть на тій мові, на якій спілкуються. А спілкувався він тепер з Бєлінським. Ось під його впливом і відмовився від української мови, але не відмовився від України. Він продовжує писати про Україну і українців. Звичайно, писав і про петербурзьких чиновників, але в них теж вгадувалися риси української вдачі. Відсутність земляків його тоді не дуже-то і хвилювала. Він напружено працював над романом «Чайковський» в основу якого лягли сімейні перекази , а також розповіді сторічного запорожця Микити Коржа. Нарешті, роман був надрукований в «Отечественных записках». Є він у мене на полиці. Стоїть поряд з книжками Дюма і Моріса Дрюона. Такий же захорплюючий, як і ті...
Не було у той час в Санкт-Петербурзі видання, в якому не друкувалися б твори Гребінки. А він ще й викладав в 2-му кадетському корпусі. Якраз після виходу в світ «Чайковського» його запросили читати лекції з ботаніки і мінералогії в Інститут Корпусу Гірських інженерів. Брати, Михайло і Аполлон, яких він опікав, вже служать офіцерами кірасирського полку в Єлізаветограді. Сестра Людмила закінчила інститут благородних дівчат і повернулася в Убєжище, де господарством вже займається молодший брат Костянтин. Брат Микола закінчив Академію Художеств і вже сам себе годує. Євген тепер не повинен був нікому допомагати, нікого влаштовувати. Він тепер стає заможною людиною. Ось тільки в 1841 він заразився туберкульозом і в сирому петербурзькому кліматі постійно хворіє. У 1844 він знову їде на Україну. Дід нареченої дав згоду на шлюб і 30 червня 1844 Євген і Маша повінчалися. Через декілька днів відбули до Петербургу. Тут Євгеній Павлович приймає запрошення читати лекції з словесності в Морському кадетському корпусі, не залишаючи лекцій в Інституті Корпусу Гірських інженерів. Не залишає він і літератури. Цього року він пише і публікує свій роман «Доктор», яким так захоплювався Чехов. Якщо після «Доктора» читаєш чехівскі повісті, вони здаються продовженням Гребінкиних.
Завдяки викладацькій роботі і гонорарам Євгенії вже в 1845 може запропонувати матерів 10000рублів в посаг сестрі Людмилі і залагоджує справи із заставленим і перезаставленим маєтком дружини. 29 листопада він запрошує Плетньова стати хрещеним батьком донечки Надії. Тоді ж у Плетньова з ним знайомиться Пантелеймон Куліш, який зберіг до кінця життя якнайкращі спогади про „добродія Гребінку”. Саме задля Гребінки він відновив старовинне руське звернення „Добродій”...
У журналі «Фінський вісник» друкується Гребінкина повість «Іван Іванович», а в альманаху Бєлінського «Фізіологія Петербургу» його сатиричний нарис «Петербурзька сторона», замовлений Некрасовим. У « Отечественных записках» розповідь з народного побуту «Чужа голова – темний лес» . У 1846 виходять його повість «Лесничий» і оповідання «Пиита». Весною цього року Шевченко оголосив про те, що вирішив об’єднати всі твори, написані впродовж трьох останніх років, в збірку «Три літа». Це підштовхнуло Гребінку до випуску багатотомної збірки своїх творів. Із-за клопоту над виданням перших томів, цього року він публікується мало, зате в 1847 виходять перші 4 томи. Тоді ж він пише повість «Заборов», яку узяли в свій « Ілюстрований альманах» Некрасов і Панаєв. На жаль, альманах не був дозволений цензурою. Зате Гребінчина повість «Пригоди синьої асигнації», опублікована в газеті «Санкт-петербурзькі відомості» мала величезний успіх. Успіх мали і його нариси «Провинциал в столице”, и “Хвастун», надруковані в «Современнике». Гонорари від публікацій він витратив на відкриття в маєтку дружини приходського училища для селянських дітей. Відкрив він його особисто 17 травня 1847. Викладачем в ту школу вівн запросив мого двоюрідного прадіда Івана Сиротенко...
Це була остання поїздка Гребінки на Україну. Повернувшись в Санкт- Петербург він ще встиг випустити повість «Полтавські вечори» і чергові 4 томи своїх творів, але з восени загострився туберкульоз і він майже не виходив. В кінці листопада трапилася біда з викладачем кадетського корпусу Коренєвим. Гребінка помчав до начальства виручати колегу. Начальство було непохитним. Засмучений, він промерз у відкритій колясці при переїзді через Неву і звалився в лихоманці.. З(15) грудня Гребінка помер. Просив поховати себе на Україні, як в тій пісні «Козак на чужині». Рідні виконали його бажання і поховали його прах на кладовищі в Марьяновці(так став називатися хутір Убєжище). Коли в 1895 році прокладалася залізниця Київ-Харків, вузлова станція, яку звели поряд з Марьянівкою була названа ім’ям того, хто об’єднав колись два народи... Написав Гребінка 46 романів і безліч віршів, повістей, оповідань. При його житті вийшло 8 томів, які відразу ж розкупили. Але залишився він для всіх автором своєї першої маленької книжечки „ Малороссийские приказки” і першою ластівкою – альманахом української літератури. Він сіяв Добро. Дійсно, йому більше всього підходить старовинне українське звернення „Добродій”. І гірко, що його разом з великими Українцями – Гоголем, Достоєвським, Далем та Глєбовим нинішні долярові патріоти відносять до іноземних письменників.
Володимир Сиротенко(Вербицький),
Доцент кафедри українознавства ЛДАУ
Праправнук Пантелеймона Куліша
правнук автора „Ще не вмерли України”
Львів
