27.06.2007 Підсовєтська Україна.ч.2
між двома Світовими війнами
(З нагоди 75-річчя Голодомору)
Україна чинила опір
Комуністичний історик М. Попов писав, що після упадку Директорії, тобто українського національного уряду, заіснував певний “національний відрив” комуністичної партії й совєтського апарату від українського селянства (див. Іван Майстренко, Історія Комуністичної Партії України, Сучасність, Мюнхен, 1979, стор. 62) і тому совєтська влада попала у прямий конфлікт з українськими селянськими масами. А що сільське населення становило понад 80% усього населення України, то можна твердити, що був це конфлікт з українським народом. Почалися селянські повстання, яких не знала Росія.
За совєтськими даними на початку НЕП-у діяло в Україні не менше 40 тисяч організованих повстанців. В роках 1920-1921 Червона армія відібрала у повстанців 43 гармати, 1812 кулеметів, 31 788 рушниць (“Комуніст”, Харків, 11.2.1923, цит. за: Іван Майстренко, Історія Комуністичної Партії України..., стор. 86).
Інші джерела подають, що у 1920 р. на Київщині було 168 протибольшевицьких повстань, а на Полтавщині – 267 (див. М. Масюкевич, Червоний імперіялізм і Україна, Вісті Українського Науковогно Інституту в Берліні, грудень 1936). Під словом “повстання” треба розуміти звичайні револьти селян і, очевидно, акції більших повстанських груп. У дійсності тоді майже кожне українське село ставилося неприхильно до нової влади, до чужого – російського – комуністичного устрою та насильницьких реквізицій. Знову ж деякі повстанські групи в певних околицях України діяли приблизно до 1925 року. Але бунти і місцеві повстання появлялися подекуди аж до Голодомору.
Большевицька Росія застосувала жорстоку політику проти українського населення не тільки з метою його приборкати, але також щоб забирати його майно, головно зерно.
Беля Кун, один із большевицьких ватажків, що командував спеціяльними військами в Україні, описав як виглядали реквізиції українського хліба у 1921 році: “Я ніколи не переговорював зі збунтованими, – говорив він. – Приїхавши до району, який – замість погодитися на реквізицію – брався за зброю, я наказував оточити села скорострілами. А потім ми запалювали хати і хто не хотів згоріти, той ставав прицілом для наших куль” (так заявив Беля Кун французькому комуністові М. Ляпортові в Кремлі 9 серпня 1921 р., Maurice Laporte, Les mystères du Kremlin, deuxième édition, La Renaissance moderne, Paris, 1928, p.183-184).
Очевидно, українське населення боронилося, як могло. Але в 1921 році, в наслідок посухи в південних областях України і безжалісних реквізицій, розпочався голод, який тривав до 1923 р. Москва голод не приховувала, але за численними свідченнями чужинців, вона сконцентрувала свою допомогу головно для районів поза Україною, де також панував голод, а в Україні більше як один мільйон людей померло страшною голодовою смертю.
Цей голод, як теж і інші репресивні заходи окупаційної влади, не змогли повністю зламати спротиву українців. Селяни відмовлялися віддавати свою землю і йти в колгоспи, тут і там вибухав спротив. Творилися таємні гуртки однодумців. Це питання тут не розвиваємо, хоч є очевидним, що у 1920-их роках совєтській Росії ще не вдалося перетворити україців у “покірне стадо”, без охоти організуватися, боротися, чинити спротив, як це дехто твердить, мовляв, антисовєтські організації творили не українці, а совєтські репресивні “органи” з провокативними цілями, щоб виявити “антисовєтські елементи”, хоч і ця тактика цих “органів” могла подекуди існувати.
У роках 1924-1926 активізувалась внутрішня опозиція в КП(б)У. Її діяльність була спрямована проти ценралізаційних заходів і політики російських комуністів щодо України. На чолі опозиції став Ол. Шумський. Він і його прихильники висунули програму позитивних вимог усамостійнення УССР, зокрема таким шляхом, щоб компартія України стала для України тим, чим компартія Росії стала для Росії, щоб це була таки українська партія ( cf. Vasyl Hryshko, Experience withe Russia, New York. UCCA, p. 97; та Ukrainian Holocost of 1933).
Отже, деякі члени КП(б)У, “часто крутими шляхами, доходили до того, щоб стати захисниками української незалежности від московського центру” (Мирослав Прокоп, Україна і українська політика Москви, частина 1, Період підготови до Другої світової війни, В-во “Сучасна Україна”, Мюнхен 1956, стор. 23).
Згадати б хоча відомі писання М. Хвильового із закликом відвернутися від Москви і стати лицем до Европи, бо “Европа – це досвід багатьох віків... Це – Европа ґрандіозної цивілізації... без якої не обійдуться перші фаланґи азіятського ренесансу...” (Микола Хвильовий, Камо грядеши, “Вісті ВУЦВК”, Харків, квітень-червень 1925, гл. Документи Українського Комунізму, Пролог, (Мюнхен), 1962, стор. 105) А у памфлеті “Думки проти течії” він сміливо висловився про офіційну Україну ось так: “Це – клясична країна рабської психології... Без російського дириґента наш культурник не мислить себе… Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку...” (Документи Українського Комунізму..., поп.цит., стор. 115-116).
У літературі драматург Микола Куліш критикував у своїх п’єсах існуючий лад і виявляв невловимість “загірної комуни”. Письменник М.Хвильовий, кидаючи клич “Геть від Москви, лицем до Європи”, уважав, що Європа, яка вона не була б, ближча українцям ніж “задрипана” Москва. Хоча Хвильовий пішов дещо дальше ніж Шумський, але питання незалежності України він пов’язував із процесом національного відродження на “пролетарській” соціальній основі, з комуністичним змістом і в союзній системі.
Москва побачила в таких думках велику небезпеку. У листі до Каґановича і до членів ЦК компартії в Україні з 26 квітня 1926 року Сталін висловив своє здивування: “В той час як західньо-европейські пролетарські класи і їхні комуністичні партії повні любови до Москви, цитаделі міжнародного революційного руху, в час коли західньоевропейський пролетаріат із захопленням дивиться на прапор, що повіває над Москвою, український комуніст Хвильовий не має нічого сказати на користь Москви, як тільки закликати українських діячів тікати яко мога швидше геть від Москви” (Й. Сталін, Сочинения, т. 8, 1948, стор. 149-154; див. Юрій Лавріненко, Розстріляне відродження, Instytut Liretacki, Paris, 1959).
Боротьба йшла також в галузі науки. Не заторкуючи всі галузі, варто пригадати, що у 1929 р. був прийнятий новий правопис української мови, т.зв. академічний провопис, який зберігся на західних землях і на еміграції. В Україні тепер його не вживають, за малими вийнятками, воліють вживати новий правопис, накинений російсько-совєтською владою з метою насильно зближувати українську мову до російської. На питання чому в Україні вживають новий правопис – відповідають, бо “ми так привикли”.
Українців перетворили на нарід привичок.
Москва змусила українських комуністів каятися, а згодом розпочалися репресії проти української інтелектуальної еліти та й взагалі національної інтелігенції.
Українізація, яку проголошено в 1923 р., але яка розгорнулася зокрема в роках 1926-1928, в якійсь мірі спричинилася до оживлення національного духа, українського відродження. У Києві почала звучати на вулицях українська мова, що дуже вражало росіян, які протестували, що до них говорять по-українськи і не хочуть говорити російською.
Наприклад, у 1926 році в московськім журналі “Большевик” відомий діяч російської комуністичної партії Ю. Лярін (Луріє) цитував лист одного російського робітника з України, який писав:
“П’ятнадцять років свого свідомого життя я брав участь у партійних організаціях на території України і ось раптом відразу перестали розуміти доповіді, газети, інше… Чи це схоже на ленінську національну політику?”1
На це питання Ларін відповів, що ні. На його думку неукраїнці, котрі перебувають в Україні, повинні лише “ознайомитися” з українською мовою, а не її вивчати.
Ці слова з-перед більше як 80-ти років пригадують нам нинішню мовну ситуацію вже в незалежній Україні. Дивно, що ніхто не наважується її направити.
Економіст М. Волобуєв і його прихильники прийшли до висновку, що оскільки українська економіка, як і в минулому, зазнає експлуатації, Україна не має ніякого інтересу залишитися членом совєтської федерації. (В.А. Дяченко, Ф.І. Лось, В.І. Спицький, Історія Української РСР, Київ, 1965, стор. 314). А фактично ситуація була така, що вилучення національного доходу на користь Росії, як це підкруслив економіст К. Кононенко, провадилося по всіх напрямках і формах. Відбирався надвишок бюджетних надходжень в Україні проти знижених Москвою витрат на території України. Цей надвишок складав в золотому обчисленні для 1923 р. 36 мільйонів рублів, для трьох дальших років – 113 млн., 135 млн., і 166 млн. (Рейнгольд, Еволюция госарственного бюджета СССР, “Весник финансов СССР”, 1926, № 4; К. Кононенко, Колонізацийний визиск…, поп.цит., стор. 11.)
Про національний спосіб думання численних людей свідчать інші совєтські документи. Г. Петровський, член ЦК КП(б)У, член харківського уряду, заступник голови ЦВК СССР, голова ВУЦВК, голова Всеукр. ЦК незаможних селян, на зборах Центрального Комітету незаможних у липні 1928 року, заявив:
“Нещодавно, товариші, я одержав кілька анонімних листів від “щирих українців”, що нещадно лають мене, товаришів Чубаря, Каґановича та інших за недостатки і злидні пролетаріяту й селянства, В цих листах вони вимагають відокремити Україну від Москви, організувати “самостійну Україну” з буржуазною формою управління. Листи підписано «гречкосій». Як бачите, думка цього «гречкосія» збігається з думкою анґлійської імперіялістичної буржуазії, що вимагає також встановити «самостійну Україну». Може, як і шахтинські шкідники, ще не один «гречкосій» робить руїнницьку справу на користь англійських, польських та інших імперіялістів, щоб зруйнувати СССР та Україну” (“Комуніст” ч. 164, 17.7.1928; цит. за “Тризуб”, № 33, 12 серпня 1928, стор. 22.).
Інші пресові повідомлення говорять про активізацію в Україні діяльности партизанських груп. Весною 1928 року, наприклад, в окрузі Проскурова, війська Червоної армії звели бої з повстанським відділом Доброгорського, під час яких згинув сам Доброгорський. Большевики взяли в полон 23-ох повстанців. Відділ Доброгорського існував від 1921 року. В окрузі Тульчина, міліція звела бій з відділом партизан, яким командували Рябокінь і Барановський. В тій же окрузі відбулися бої і проти другого повстанського відділу, з якого 7 людей попало в полон. В районі Бердичева, як повідомляла совєтська влада, оперували в цей час два відділи повстанців: Васильченка в силі З0 осіб і Куліша, в числі 5-ох партизан. Партизанські відділи оперували також в округах Катеринослава і Білої Церкви (“Тризуб”, № 33, Париж, 26 серпня 1928, стор. 24).
У наступній серії:
Вплив міжнародних обставин
Попередні інформації відносяться до внутрішної ситуації в російсько-совєтській імперії. Але у гру входять з не меншою силою елементи зовнішної, міжнародної ситуації, які будуть мати чи не рішаючий вплив на внутрішні події.
У роках 1922-1927 економіка СССР майже в цілому залежала від закордону. Москва змушена була імпортувати машини, верстати, обладнання та різноманітне промислове устаткування, хімічну продукцію, текстиль, що поступали з Німеччини, зі Сполучених Штатів, з Великобританії, Швеції, Франції, Чехословаччини. У 1925-1926 роках цей імпорт становив близько 74% всього імпорту (в тому близько 21% машин та промислового устаткування (Внешная торговля СССР 1918-1966, Москва, 1967, стор.15). Крім того, СССР користав із іноземних капіталів.
Володимир Косик для http://maidan.org.ua
