18.06.2007 «Людський фактор» на початку війни
Наближається чергова сумна дата початку найжахливішої війни, спогади про яку до цього часу залишаються відкритою раною в серці народу — як таке могло статися? Ретельно замовчувану достовірну інформацію впродовж півстоліття підміняли стандартні тексти — старанно переписувані одні й ті самі, директивно настановлені міфи.
Найважливішими питаннями, над «роз’ясненням» яких працювала вузька група відданих партії людей, були такі: чому в перші ж тижні війни Червону армію було розгромлено і значну її частину взято в полон; чому вермахту вдалося дійти до калмицьких степів і Кавказьких гір; чому пожежа війни докотилася до місць, де чужоземних загарбників не бачили від часів «великої смути», і більшість жертв було покладено тільки на те, щоб до осені 1944 року повернути втрачене?
На причини «тимчасових невдач» Червоної армії вперше вказав сам Сталін ще в 1941 році, назвавши три чинники, які начебто обумовили успіхи вермахту:
— німецьку армію було завчасно мобілізовано й наближено до кордонів СРСР, тоді як Радянський Союз жив звичайним мирним життям, дотримуючись суворого нейтралітету;
— наші танки й літаки — кращі за німецькі, але їх поки дуже мало, набагато менше, ніж у ворога;
— за кожний крок у глиб радянської території вермахт заплатив величезними втратами. Сталін назвав цифру 4,5 млн. вбитих і поранених німців (станом на середину листопада 1941 р.). Насправді ж на кінець року німецькі втрати (разом із пропалими безвісти) не перевищували 831 тис. людей.
Хрущов, прийшовши до влади, дещо підправив історію початку війни. Наприкінці 50-х років остаточно сформувалася версія, яку в наступні десятиліття наполегливо втлумачували в масову свідомість:
по-перше, ми — мирні люди, до війни не готувалися, а наш уряд боровся за мир в усьому світі й намагався не допустити втягнення СРСР у війну;
по-друге, «історія відпустила нам мало часу», тому ні танків, ні гармат, ні літаків, ні навіть гвинтівок у потрібній кількості не встигли виробити, через що наша армія вступила у війну майже неозброєна (пляшка ж із запалювальною сумішшю відігравала мало не ключову роль, про неї чули навіть ті, хто про історію війни нічого не знає);
по-третє, Сталін не дозволив привести армію у стан «готовності до війни», тому німецькі бомби падали на «радянські аеродроми, які мирно спали».
Отже, відповідь на питання про винуватців людської катастрофи зрозуміла, бо ними виявилися:
— історія, що «відпустила нам мало часу»;
— Гітлер, який не попередив Сталіна про свої наміри;
— і, нарешті, надмірна наївність і довірливість загалом позитивного товариша Сталіна.
Комуністичній партії в цій схемі залишалася виключно роль організатора та натхненника всіх наших перемог.
Усе ясно, просто, логічно й зрозуміло. Будь-яка спроба взяти під сумнів вірогідність цих міфів розцінювалася в діапазоні від «цинічного знущання з пам’яті загиблих» до «нової вилазки літературних власовців».
Сьогодні ми вже точно знаємо, що ніякої «технічної переваги вермахту» не було. І коли це німці спромоглися створити сумнозвісну «багаторазову перевагу в танках і літаках»? Та й із чого вони могли її створити?
У нацистській Німеччині було в два з половиною рази менше людей, ніж у СРСР. На другому році світової війни авіаційні заводи працювали в одну зміну! Дефіцитний на війні алюміній витрачався на виготовлення садових будиночків та приставних драбинок для збирання груш. Німецькі заводи були завантажені виробництвом патефонів і велосипедів, радіоприймачів і легкових автомобілів, фільдеперсових панчіх і лез для гоління. Серійне виробництво бойових танків, літаків, підводних човнів розпочалося лише в 1935—1936 роках — менше ніж за одну п’ятирічку до початку Другої світової війни.
У Німеччині немає своїх бокситів, нікелю, марганцю, вольфраму, міді, каучуку, нафти… Вугілля й залізної руди теж не вистачало, усю війну німцям доводилося возити залізну руду морем зі Швеції під бомбами авіації союзників. У 1941 році гармату зразка Першої світової війни тягнуло шестеро коней (німці вирушили на Схід із величезним табуном у 750 тис. коней). Основним засобом пересування піхоти вермахту була пара солдатських ніг, а на озброєні у вояків —звичайнісінька гвинтівка (згідно із штатним розкладом навіть в елітних дивізіях вермахту «першої хвилі» було 11500 гвинтівок і всього 486 автоматів).
Тим часом за сталінського режиму радянський народ працював із ранку до глибокої ночі. Працювали всі чоловіки і майже всі жінки. Декретна відпустка надавалася на чотири місяці: два до і два після пологів. Потім — від немовляти до станка. Військові заводи ще задовго до війни працювали в три зміни — з ранку до ранку. Що виробляли цілодобово, димлячи, заводи — ситець, каструлі, цвяхи? Навіть сьогодні багатьом здається страшною крамолою сама думка про те, що ця праця була спрямована аж ніяк не на мирні цілі.
Украй мілітаризована сталінська імперія озброїла й оснастила свою армію якнайкраще. Танків і літаків, зенітних гармат і гусеничних тягачів, аеродромів та аеростатів Червона армія мала більше, ніж армії Англії, Франції і Німеччини, разом узяті. За золото за кордоном закуповували новітнє обладнання — цілими заводами, найсучасніші авіамотори, транспортні літаки та креслення.
Науково-технічний рівень радянського військового виробництва не просто «відповідав найкращим світовим стандартам», а й з цілого ряду напрямів формував їх. Найкращі у світі: висотний винищувач-перехоплювач (Міг-3), авіаційні гармати (ВЯ-23), танки (середній Т-34, важкий КВ); перші в світі реактивні установки залпового вогню (БМ-13 «катюша»), новітні артсистеми, радіолокатори, ротаційні касетні авіабомби, вогнеметні й плаваючі танки тощо — усе це існувало не в проектах, не в експериментальних зразках, а було запущено у серійне виробництво.
Недарма величезна, найбагатша країна світу 20 років голодувала, мешкала в бараках і «комуналках», недарма найкращі голови багатонаціонального радянського народу день і ніч скніли над кресленнями кораблів, танків, літаків.
Зрозуміло, що тримільйонне угруповання вермахту, зосереджене поблизу західного кордону СРСР, було виявлене радянською розвідкою, до того ж із точністю до полку та ешелону. І хоча справжніх документів, які б розкривали оперативні плани німецького командування, на столі в Сталіна не було, загальна воєнно-політична готовність гітлерівської Німеччини до агресії на Сході не становила таємниці ні для вищого державного керівництва СРСР, ні для старших командирів Червоної армії. На жаль, розвідка не спромоглася виявити ставку Гітлера в Східній Пруссії, неподалік від Растенбурга, всього за 200 км від лінії фронту, у в межах досяжності радянської авіації.
У працях радянських істориків ідеться про те, що Сталін начебто, як тільки міг, намагався «відтягти» напад Гітлера на Радянський Союз. Якщо це справді так, то достатньо було просто продемонструвати німецьким кореспондентам численні військові колони, та ще й таким чином, щоб на фотознімках вони здавалися незліченним воїнством. І зробити це було неважко, адже Червона армія на початку війни налічувала 198 стрілецьких, 61 танкову, 31 моторизовану, 13 кавалерійських дивізій, 16 повітряно-десантних і 10 протитанкових бригад. Для самих німців стане великою несподіванкою кількість узятих у полон радянських воїнів та захоплених трофеїв.
Водночас радянські норми секретності дуже відрізнялися від світових — усе робилося згідно з найсуворішими законами конспірації як для чужих, так і для своїх. Отже, Сталін думав не про те, як «відтягти», а про те, як би не сполохати Гітлера, бо в глибині його душі жила впевненість у тому, що в цілому світі не знайдеться сили, яка б спромоглася нав’язати свою волю йому — земному напівбогу. Мимоволі він переніс цю впевненість і на свою приховану боротьбу з фюрером, розраховуючи (точніше — без будь-якого розрахунку сподіваючись) на те, що йому завжди буде дозволено безроздільно «керувати процесом». Та не так сталося, як гадалося.
На всій території європейської частини країни в неділю 22 червня було сонячно й тепло, настав іще один літній ранок. Проте на західному кордоні вже рвалися бомби й снаряди, гинули серед зруйнованих будівель люди, а на іншій частині СРСР, за сотні кілометрів звідси, їхні співгромадяни про це навіть не підозрювали.
Увесь ранок радіо передавало «новини» і прогноз погоди. Недостатнє розуміння відчувалося навіть у містах, підданих бомбардуванню німецької авіації. У Севастополі люди, стоячи в чергах за хлібом, переповідали одне одному, що вночі частини ППО помилково обстріляли свої літаки. Опівдні по радіо був переданий виступ Молотова, в якому він назвав німецький напад «віроломним». Слід зазначити, що Сталін тему горезвісної «несподіваності» намагався особливо не випинати, роблячи акцент на слові «віроломне» — а це, як мовиться, дві великі різниці. Теза про «віроломство» характеризує Гітлера як злочинця, а теза про «несподіваний напад» виставляє Сталіна як наївного, недалекоглядного політика. Цифри втрат, що їх навів Молотов, вражають своєю безсовісністю — усього двісті людей, попри те, що вони на той час були вже в сотні разів більші.
Почувши радіозвернення, люди кидалися у вмить спорожнілі крамниці запасатися хлібом, сіллю, сірниками й іншими товарами, збиралися на стихійні патріотичні мітинги, йшли на призовні пункти, дехто подався до ощадкас, аби забрати свої заощадження...
У той день ніхто з радянських людей, включно із самим Сталіним, не мав повного уявлення про те, що відбувається на західному кордоні. Так само й командири на фронті — вони, як могли, просто намагалися зберегти особовий склад. Москва робила спроби отримати інформацію. Але надходили лише розрізнені фрагменти величезної стратегічної головоломки, і Сталін усе ще вірив у можливість організувати контрнаступ. Натомість німці дуже добре знали, що мають робити.
Трохи оговтавшись від першого потрясіння, більшість людей висловлювали впевненість, що війна скоро закінчиться, і все буде, як і раніше. Німецьких літаків не було видно. У смузі наступу груп армій «Північ» і «Південь» (Прибалтика, Україна, Молдавія) у перші дні війни в небі взагалі не з’явилося жодного пікіруючого бомбардувальника Ju-87, знаменитого «Юнкерса» — цього символу бліцкригу, без якого не обходиться жоден фото- кіно- телесюжет про початок війни. Що ж до жахливих втрат на кордоні, то радіо і газети їх максимально занижували. Попри те, що німцям були відомі навіть прізвища командирів корпусів, Сталін залишався вірним безглуздій концепції загальної секретності. Цензурі було наказано слідкувати, щоб у газетах вказувалися назви не фронтів, а вже неіснуючих воєнних округів.
Проте масштаби катастрофи невпинно розросталися. Групи армій «Північ» і «Центр» просувалися надзвичайно швидко, подолавши за перший день війни 60—70 км, а група армій «Південь» — 15—20 км. До кінця червня 20 млн. радянських людей опинилися в зоні окупації, а до кінця року вже — 74,5 млн. (40% населення країни!). На відхід до міста Могильова, де розташовувалася царська ставка під час Першої світової війни, знадобилося два роки. Війська ж Західного фронту проробили цей шлях всього за п’ять діб. 1 липня німецькі танки вийшли до Березини. Це означало, що третину шляху від кордону до Москви подолано за вісім днів! А 16 липня, коли був захоплений Смоленськ, під німцями опинилися вже дві третини відстані від західного кордону до Москви. Червона армія виявилася нездатною створити надійну позиційну оборону на таких могутніх природних рубежах, якими є річки Німан, Дніпро, Дністер, Південний Буг, Західна Двіна. За шість місяців 1941 року в полон потрапили шістдесят три (!) генерали.
Що ж сталося з багатомільйонною Червоною армією? Чому величезна, багатюща держава, яка з несамовитою наполегливістю тоталітарної деспотії готувалася до війни, з її початком, очікуваним для керівництва, опинилася на краю загибелі? І якщо трикратної чисельної переваги виявилося недостатньо бодай для того, щоб запобігти нечуваному розгрому, то що могла б змінити перевага п’ятикратна? Чи семикратна? Певне, нічого, крім кількості трофеїв, які б дісталися вермахтові.
Причину воєнної катастрофи шукають у кількості літаків і танків, обрушуючи на голову обивателя цілі Гімалаї цифр, дат, назв, номерів дивізій, мотогодин і кілометрів, міліметрів броні й мільйонів тонн боєприпасів. А головна причина полягає в «людському факторі», у всьому, що пов’язано з діями (або бездіяльністю) танкістів, артилеристів, льотчиків, кулеметників та їхніх командирів.
Тим часом усім відомо, що тисячі героїв 1941 року билися майже поодинці, залишившись у хаосі загальної втечі без сусідів, без зв’язку — і без надії залишитися в живих…
Крім усього іншого, Сталін, не зважаючи на трагедію, і далі дотримувався того самого розпорядку — удень відпочивав, уночі працював. Але ж німці вночі не наступали, і коли перші повідомлення про нові удари німецьких військ доходили до Москви (темп наступу гітлерівців в окремі дні сягав 100 км за світловий день), Сталін міцно спав, і доводилося чекати по вісім-десять годин, поки вождь поновить свою працездатність. Тому всі вказівки, що базувалися на ранкових доповідях, втрачали для командирів на лінії фронту будь-який оперативний сенс.
Найтрагічніше полягає в тому, що на війні, як відомо, свої закони. Якщо з 12 гребців веслової шлюпки 10 відпочивають і лише двоє гребуть, то шлюпка все одно рухається. Повільніше, ніж могла б, але — рухається. Коли ж із 120 гарнізонів прикордонного Брестського укріпрайону 20 б’ються до останнього патрона, а 100 відходять, то укріпрайон як оперативна одиниця просто перестає існувати. Німецьким командирам вистачало розуму не завалювати трупами своїх солдатів амбразури дотів, якщо їх можна було обійти. Практично на кожній ділянці величезного фронту знаходилися ті, хто серед загального хаосу й панічної втечі стояв на смерть. Але, якщо опір противникові чинили окремі частини, а не організована армія, то й самопожертвування безіменних героїв не могло змінити загальну обстановку й зупинити просування ворога в глиб країни.
Вермахтові вдалося на чужій землі малою кров’ю розгромити, розігнати по лісах, забрати в полон величезну робітничо-селянську Червону армію, захопити колосальну територію, форсувати повноводні річки. І все тому, що мільйони одягнутих у солдатські гімнастерки робітників і селян улітку 1941 року просто не воювали.
Федір КОКОШКО для ДТ
