12.06.2007 Лі Куан Ю: лідер, який на маленькому острові створив собі велику державу
Лі Куан Ю
У «бананово-лимонному» Сінгапурі не ростуть ані банани, ані лимони — клімат не дозволяє, та й місця нема. Натомість крихітна острівна держава, з населенням 4,4 мільйона осіб, із площею, в 1,3 разу меншою за місто Київ, мала 2005 року валовий внутрішній продукт у 1,3 разу більший, ніж Україна. Абсолютно позбавлений будь-яких природних ресурсів, змушений ввозити з-за кордону навіть водогінну воду та пісок для будівництва своїх хмарочосів, не кажучи вже про нафту і газ, метал та деревину і все-все-все інше, Сінгапур — чи не єдина у світі держава, яка, за словами колишнього генерального секретаря ООН Кофі Аннана, спромоглася втілити в життя мрію всіх країн, що розвиваються, — здійснити прорив «із третього світу в перший».
Це місто-держава — єдина, крім Японії, азійська країна, жителі якої, за класифікацією Світового банку, належать до «золотого мільярду» — найбагатшої частини людства. У пресі можна натрапити на твердження, що в Сінгапурі рівень доходів уже вищий, ніж у його колишній метрополії — Великій Британії. Поки що це не так — 2005 року (підсумки 2006-го ще не підбито) ВВП на душу населення за паритетною купівельною спроможністю становив у Сінгапурі 27,5 тисячі доларів США, на Альбіоні — 31,4 тисячі. Але темпи зростання сінгапурської економіки всі останні роки найвищі у групі найрозвиненіших країн світу. І вже сьогодні понад чверть національного доходу мініатюрної держави виробляється у сфері високих технологій — таких як інформаційні та біотехнології. Жодна інша країна на земній кулі не має такої прогресивної структури економіки. І Сполучені Штати, і Японія — найближчі «переслідувачі» — істотно поступаються Сінгапуру за цим показником.
Цю державу за вкрай несприятливих, несприятливих настільки, наскільки це взагалі можливо, стартових умов створила фактично одна людина. Вона, стверджує екс-прем’єр Японії Кіїчі Міядзава, «практично самотужки перетворила маленький острів на велику державу».
Лі Куан Ю став прем’єр-міністром Сінгапуру, на той час «самоврядної» колонії Британської імперії, далекого вже 1959 року. 1965 року Сінгапур став незалежною державою. 1990 року, після 31 року беззмінного прем’єрства, Лі Куан Ю пішов у відставку з цієї посади, але фактично досі править своєю країною, вирішуючи всі найважливіші стратегічні питання: спеціально для нього створено небачену ніде у світі посаду міністра-ментора, або міністра-наставника, а формально уряд нині очолює його син — бригадний генерал у відставці Лі Сяньлун.
«Будучи прем’єр-міністром, я читала й аналізувала кожну промову Лі Куан Ю, — визнала нещодавно британська «залізна леді» Маргарет Тетчер. — Він уміє розвіяти пропагандистський туман і з унікальною ясністю висловити свої погляди на основні проблеми сучасності та шляхи їх розв’язання. Він жодного разу не помилився».
Хлопець із Міста Лева
Санскритом «сінгх» — це «лев», а «пур» — «укріплене місто». Відтак «Сінгапур» можна перекласти українською як «Місто Лева».
Острів біля південного краю півострова Малакка, відділений від материка протокою завширшки 1—3 кілометри, ніби спеціально створений, щоб контролювати судноплавство в Малакській протоці, у всій Південно-Східній Азії. У ХІІІ столітті нащадок індуїстських магараджів з острова Суматра Шрі Трі Буан заснував на цьому острові Місто Лева, яке вже через кілька десятиліть стало одним із найважливіших торговельних центрів усього регіону. Саме тому в середині наступного століття величезне військо яванської держави Маджапахіт після тривалої облоги взяло Сінгапур і до ноги вирізало всіх його мешканців-конкурентів. Наступних 500 років Сінгапур існував лише у спогадах та легендах малайців, даяків і яванців. Та ще як назва невеликого острова, на якому мешкало лише кілька рибальських родин.
А на початку ХІХ століття «відповідальний працівник» британської Ост-Індської компанії сер Томас Стемфорд Раффлз підшукував найкраще місце для створення торговельної факторії і бази британського флоту на шляху з Індії на Далекий Схід. Добросовісний сер Томас особисто оглянув десятки островів та заток у Малакській протоці й довкола неї, доки не дійшов висновку, що кращого місця, ніж Сінгапур, не знайти.
Отож 1819 року з дозволу султана Джохора на Сінгапурі було засновано британську торговельну базу. 1824 року острів перейшов у власність Ост-Індської компанії, а 1867 року став коронною колонією Великої Британії. Як і за шістсот років перед тим, у ХІХ столітті сприятлива географічна позиція Сінгапуру дуже швидко зробила його чи не найважливішим центром транзитної торгівлі в регіоні. Наприкінці ХІХ століття Сінгапур був центром британської колонії Стрейтс-Сетлмент і досить великим, як на той час, містом — 1891 року його населення становило 182 тисячі мешканців, 61% яких були етнічними китайцями. Решту мешканців міста становили переселенці з Британської Індії, малайці з Малайзії та Індонезії, європейці, а також різноманітні євроазійські метиси.
Одним із китайських переселенців, що вирушили до Сінгапуру в середині ХІХ століття в пошуках заробітку та кращої долі, став і 16-річний Лі Бокбун, який приплив до Міста Лева на джонці. Йому судилося бути прадідом нашого героя.
З часом Бокбун одружився в Сінгапурі з дочкою місцевого китайського торговця, а ще через кілька років, заробивши певну суму грошей, вирішив повернутися до рідного села. Проте його дружина повелася зовсім не як типова китайська жінка — вона навідріз відмовилася їхати на батьківщину предків. А коли чоловік усе ж таки наполіг на своєму, у день від’їзду просто втекла і сховалася разом із дітьми. Довелося Лі Бокбуну повертатися до Китаю без родини…
Старший син гуандунця Лі Хунлен став власником «європейської» аптеки, а також невеликої каучукової плантації. Він був переконаним англофілом і вважав, що володіння англійською мовою та європейський спосіб життя — запорука успіху для будь-якого сінгапурця. Родину аж ніяк не можна було зарахувати до злидарів, якими були на початку ХХ століття більшість сінгапурців, але й багатством вона не відзначалася — такий собі типовий середній клас.
Старший син, Чинкун, не справдив сподівань аптекаря-англомана. Розпочавши своє доросле життя як власник невеликої крамниці, купленої на батькові гроші, він досить швидко прогорів і надалі працював продавцем — у дорогому й престижному «європейському» ювелірному магазині, але ж простим продавцем! Лі Чинкун був завсідником різних гральних кубел, яких багато наплодилося у великому порту, а програвши, часто бив дружину та дітей. Може, саме тому через багато десятиліть у незалежному Сінгапурі було категорично заборонено будь-які азартні ігри, включно з гральними автоматами, а порушники цієї заборони отримували чималі терміни тюремного ув’язнення.
16 вересня 1923 року в родині Лі Чинкуна народився перший син, відповідно —перший онук Лі Хунлена. Всі свої нереалізовані сподівання стосовно сина дід поклав на онука. Він особисто вибрав хлопчикові ім’я — ієрогліф «куан» означає «світло», «ю» — «яскравість». До китайського імені онука Куан Ю дід додав ще й англійське Гаррі і заприсягнувся біля колиски немовляти, що його перший онук отримає найкращу англійську освіту. Дід дотримав свого слова, а онук справдив його надії.
1931 року Лі Куан Ю пішов до англійської початкової школи, а через чотири роки склав іспити в Інститут Раффлза — найпрестижнішу в Сінгапурі середню школу, де навчалися переважно діти колоніальних чиновників. У школі Лі вчився, за спогадами його вчителів, «надзвичайно добре», вирізнявся «незвичайним почуттям відповідальності» і завжди був кращим учнем класу. «Я розмовляю англійською ліпше, ніж китайською, — визнав Лі Куан Ю через багато років. — Так склалося життя, проте в моїй крові — азійські цінності».
1939 року Лі закінчив «інститут» і першим із випускників середніх шкіл Британської Малайї склав екзамен, що дозволяв йому продовжувати навчання в одному з двох найпрестижніших університетів Британії — Кембриджі.
Наприкінці серпня 1939 року Лі Куан Ю прибув до Англії. А через кілька днів розпочалася Друга світова війна.
Шлях вундеркінда у велику політику
Спершу війна охопила лише Європу, але на Далекому Сході теж виразно запахло порохом. Побоюючись бути відрізаним лініями фронтів від батьківщини, юний Лі, не почавши навчання, повернувся додому і вступив до Коледжу Раффлза — єдиного на той час у Сінгапурі вищого навчального закладу. В коледжі він вивчав економіку, англійську літературу та математику.
У грудні 1941 року Японія вступила у Другу світову. І вже в лютому 1942 року японці практично без бою захопили оплот британського володарювання на Далекому Сході Сінгапур — просто перерізавши лінію водогону, прокладеного по дамбі, що з’єднувала острівне місто з півостровом Малакка.
Армія японського імператора прийшла у Південно-Східну Азію як «визволителька» — щоб врятувати братні народи Індокитаю, Філіппін, Малайзії та Індонезії від «визиску і принижень із боку білих колонізаторів». Сінгапур отримав нову японську назву Сьонан — Місто Світла — і став столицею «Великої зони спільного процвітання Південно-Східної Азії». Ось тільки коледж японці чомусь відразу закрили…
Японський окупаційний режим був дуже жорстоким та брутальним — у 1942—1945 роках від репресій, голоду і хвороб загинуло 15% населення міста. За спогадами Лі, «за три з половиною роки японської окупації я навчився більшого, ніж мені міг дати будь-який університет». Першим уроком для Лі стало те, як швидко і легко завалився світ, у якому він жив від народження, жили його діди та прадіди, — світ, заснований на всевладді гордої Британської імперії. Другим — випадок, який стався з ним у перші дні окупації. Лі Куан Ю зібрався в гості до своєї тітки. При цьому він мав на голові тропічний капелюх австралійського вояка, який захищав його він променів пекучого сонця. На мосту через ріку Лі перепинили японські вояки. Один із них підчепив кінцем свого багнета панаму Лі, скинув її додолу, тоді розвернув парубка, поставив його на коліна і вдарив ногою. А потім наказав забиратися «туди, звідки прийшов». Сам Лі визнає, що «відбувся дуже легко», та пережите приниження спричинило справжній переворот у його душі. Японці, такі самі іноземці, як і британці, не мали жодного права керувати його народом. «Я не входив у політику, — згадував Лі Куан Ю через багато років. — Політику нав’язали мені японці».
Хтось інший на місці Лі почав би шукати зв’язки з антияпонським підпіллям (а воно в Сінгапурі було, і досить потужне). Наш герой повівся цілком інакше. За кілька місяців самотужки вивчивши японську мову, 19-річний недовчений студент влаштувався англомовним редактором у створений окупаційною владою інформаційно-пропагандистський департамент. До речі, якби Лі був радянським громадянином і виконував аналогічну роботу на тимчасово окупованих німецько-фашистськими загарбниками територіях, після повернення Червоної армії він би прямим курсом вирушив на Колиму. Британці ж, які повернулися через кілька років до Сінгапуру, не мали до Лі Куан Ю жодних претензій.
У серпні 1945 року внаслідок повстання, керованого місцевими комуністами (а Компартія Малайзії мала чималий вплив у Сінгапурі ще з другої половини 20-х років), японський гарнізон капітулював. Британські війська висадилися в Сінгапурі лише у вересні, і комуністи розпочали проти «нових-старих» колонізаторів партизанську війну, щоправда не в місті, а в джунглях Малакського півострова. Лі ж вирушив до Англії «реалізовувати» свій кембриджський сертифікат, отриманий 1939 року. Спочатку він учився в Лондонській школі економіки, потім — у Кембриджському університеті. Окрім напруженого навчання, в студентські роки Лі став вправним гравцем у гольф, захоплювався соціалістичними ідеями, брав участь у передвиборній кампанії свого університетського приятеля Девіда Віддікомба, який балотувався у члени британського парламенту, а ще одружився — із землячкою з Сінгапуру Куа Гекчу, яка, як і Лі, вивчала право у Кембриджі. Вона стала його вірною соратницею на все життя, народила йому трьох дітей. Лі закінчив університет із «подвійною відзнакою», фактично отримав два «червоних» дипломи — із права та з економіки.
Як Сінгапур «викинули в незалежність»
Лі Куан Ю повернувся до Сінгапуру 1 серпня 1950 року. І відразу почав працювати в найсоліднішій адвокатській конторі міста «Лейкок енд Он». Адвокатська кар’єра блискучого випускника Кембриджа розвивалася настільки вдало, що вже через два роки він заснував власну адвокатську контору. Лі став правничим консультантом профспілок і здобув широку популярність, коли як адвокат виграв судовий процес профспілки працівників зв’язку проти колоніальної адміністрації. У 1952—1954 роках вдома у Лі практично щовечора збиралася група молодих сінгапурських інтелектуалів різного етнічного походження — китайці То Цзінцзяй та Го Кенчуй, таміл Сіннатамбай Раджаратнам, англоазійський метис Кріс Бьорд та малаєць Самад Ізмаїл. Допізна вони обговорювали майбутнє Сінгапуру, а в листопаді 1954 року заснували правосоціалістичну «націоналістичну і демократичну» Партію народної дії, наступного року висунули чотирьох своїх кандидатів на вибори до першої Законодавчої асамблеї Сінгапуру (троє з них, зокрема Лі Куан Ю, перемогли). На наступних виборах 1959 року, коли обирався перший парламент Сінгапуру, а колонія отримала статус самоврядності, партія Лі завоювала 43 із 51 депутатського мандата. Відтоді і досі, майже півстоліття, Партія народної дії незмінно перебуває при владі, здобуваючи або ж усі (!) місця в парламенті, або ж припускаючи наявність у ньому двох-чотирьох депутатів від опозиції. Щоправда, забезпечується це за рахунок не тільки і не стільки «повної ідейно-політичної єдності сінгапурського народу» (на виборах протягом цих десятиліть ПНД підтримували «лише» від 47 до 84 відсотків виборців), скільки завдяки чисто мажоритарній виборчій системі британського зразка, коли в кожному окрузі депутатський мандат здобуває кандидат, котрий набрав голосів більше, ніж конкуренти. Умови політичної конкуренції між владою та опозицією в Сінгапурі важко назвати рівними, проте головна причина довговічності політичної сили Лі Куан Ю — у вражаючих економічних успіхах її уряду: якщо 1959 року, коли Лі прийшов до влади, ВВП в розрахунку на одного сінгапурця становив близько 400, то 1990 року (коли наш герой залишив посаду прем’єра) — 12200, а 2005 року — 27490 доларів США.
Уже 1959 року британці вирішили надати Сінгапуру незалежність. Проте перспективи нової держави видавалися вкрай похмурими. Економіка доволі бідного міста, майже половина жителів якого елементарно не вміла ані читати, ані писати жодною мовою, базувалася на двох китах — транзитно-посередницькій торгівлі каучуком, олов’яною рудою, деревиною, копрою, рисом та іншими сировинними товарами з Малайзії і трохи меншою мірою — з Індонезії і Таїланду, а також на обслуговуванні британської військово-морської бази, яке давало майже чверть національного доходу Сінгапура. Обидва ці джерела відносного добробуту мали в найближчих кілька років «пересохнути».
На початку 60-х років Лондон вирішив повністю згорнути військову присутність «на схід від Суеца», відтак повністю закрити свою базу в Сінгапурі до 1968 року.
Малайські та індонезійські націоналісти, які прийшли до влади у своїх «свіжо незалежних» державах, боролися проти панівних позицій в економіці не лише колишніх колонізаторів, а й численних китайських громад, що з’явилися в обох цих країнах за часів європейського панування. І індонезійці, які на кілька років навіть оголосили торговельну блокаду Сінгапура, і малайці намагалися спрямувати основні потоки своєї зовнішньої торгівлі через численні власні порти, а не через острівне місто, переважну більшість населення якого становили етнічні китайці. Лі Куан Ю спробував розв’язати цю проблему через… об’єднання з Малайєю. Після тривалих нелегких переговорів із малайцями у вересні 1963 року було створено Федерацію Малайзії у складі власне Малайї, Сінгапуру та Сараваку і Сабаху — двох колишніх британських колоній на півночі острова Калімантан. У рамках нової федерації Лі відразу очолив боротьбу за створення не «малайської», а «малайзійської» держави, де китайці мали б рівні права з малайцями, а, відтак, змогли б зберегти домінуючі позиції в економіці нової держави. Менше ніж через два роки, в серпні 1965-го, керівники Малайзії знайшли кардинальне розв’язання «проблеми Лі Куан Ю». Вони просто «викинули» його з Малайзії разом з… усім його острівним містом — було ухвалено рішення про виключення штату Сінгапур із федерації. Отож, якщо деякі країни століттями борються за власну незалежність, деякі отримують ту незалежність внаслідок сприятливих геополітичних розкладів як подарунок долі, — то Сінгапур був просто «викинутий у незалежність» проти своєї волі.
«Довіра» як ключове слово для побудови економічної надпотуги
Становище Сінгапуру відразу після проголошення незалежності було не просто складним та проблемним — його без перебільшення можна назвати катастрофічним. Міні-країна практично не мала власної промисловості, окрім первинної переробки, а найчастіше просто сортування та упаковки різних видів сировини, що надходила з сусідніх країн, а потім реекспортувалася до Європи та Америки. А ці країни-сусіди були сповнені рішучості позбутися Сінгапура як зайвого посередника. Найбільший роботодавець міста — британська військово-морська база, яка безпосередньо давала роботу 40 тисячам городян, ось-ось мала припинити своє існування. Настрій Лі Куан Ю був украй тривожний, але він усіляко намагався вселити у своїх співвітчизників упевненість та оптимізм. Водночас прем’єр-міністр прямо і недвозначно проголосив: «Світ не зобов’язаний нас годувати!»
Як Лі Куан Ю вийшов із цієї ситуації, мабуть, найкраще розповість… він сам. Адже саме цьому присвячена його книжка «Сінгапурська історія: 1965—2000. З третього світу — у перший». Надалі в тексті статті всі не означені спеціально цитати — з цієї книжки. До речі, як стверджує екс-президент США Джордж Буш-старший, «ця книжка — обов’язкове читання для всіх, хто цікавиться історією успішного розвитку Азії. З неї ми також багато дізнаємося про спосіб мислення одного з найдалекоглядніших державних діячів ХХ століття». Колишній японський прем’єр Міядзава лаконічніший: «Це — перший у світі підручник із розбудови держави».
«Оскільки наші сусіди планували обмежити свої економічні зв’язки з Сінгапуром, ми мали налагодити зв’язки з розвиненими країнами: Америкою, Європою, Японією — залучати їхніх виробників для створення підприємств у Сінгапурі і подальшого експорту продукції до розвинених країн».
«Загальноприйнята мудрість — транснаціональні корпорації є експлуататором дешевої землі, праці та сировини… ТНК продовжували політику колоніальної експлуатації, яка прирікала країни, що розвиваються, продавати сировину розвиненим країнам і закуповувати в них товари. ТНК… формували союзи з урядами країн, що розвиваються, щоб експлуатувати народи і тримати їх у відсталості. Багато лідерів країн третього світу вірили в ці теорії колоніальної експлуатації, проте на мене вони… не справляли враження. Ми мали вирішувати пекучі проблеми країни і не могли дозволити собі бути обплутаними якимись теоріями та догмами. В кожному разі, якихось природних ресурсів, які ТНК могли експлуатувати, в Сінгапурі не було. Все, що в нас було, — працелюбні люди, добра базова інфраструктура та уряд, який вирішив бути чесним і компетентним. Нашим обов’язком було забезпечити два мільйони жителів Сінгапура засобами для існування, і якщо ТНК могли створити робочі місця для наших працівників і навчити їх технічних, інженерних та управлінських навичок, отже, нам слід було мати справу з ТНК».
Але для того щоб танцювати танго, потрібні двоє: мало було згодитися на якнайширше залучення транснаціональних корпорацій із найрозвиненіших країн світу до Сінгапура, треба було, щоб таке бажання виникло в самих ТНК.
«Якби я мав описати одним словом, чому Сінгапур досяг успіху, то цим словом була б «довіра». В боротьбі за виживання ми керувалися принципом: Сінгапур має стати організованішим, ефективнішим, енергійнішим, ніж інші країни регіону. Якби ми були просто настільки ж добрі, як наші сусіди, у підприємців не було б жодних підстав налагоджувати свою роботу в Сінгапурі. Ми мали створити для інвесторів можливості працювати в Сінгапурі успішно і прибутково, попри відсутність внутрішнього ринку і природних ресурсів».
Першим проектом Лі після його приходу до влади став Джуронг — новий індустріальний район за містом, куди підвели шляхи, електроенергію, воду і все необхідне, а ділянки, готові до початку промислового будівництва, передавали потенційним інвесторам за символічні гроші. 1961 року було створено Агентство економічного розвитку, яке з часом прославилося в цілому світі як «сінгапурське єдине вікно». Лі був переконаний, що іноземний інвестор у Сінгапурі мусить мати справу не з величезною кількістю міністерств, служб, відділів та департаментів, а з однією агенцією, з одним чиновником цієї агенції — куратором конкретного іноземного інвестора. Діяльність чиновника оцінювалася залежно від успіхів іноземного інвестора в бізнесі. «Ця агенція мала вирішувати всі проблеми, що виникали в інвесторів, — від земельних питань до постачання електроенергії та води, від охорони довкілля до забезпечення безпеки праці». І вона таки їх вирішувала і вирішує досі!
«Ми вітали кожного вкладника капіталів, але, коли знаходили великого інвестора з потенціалом для серйозного зростання, просто зі шкури пнулися, аби допомогти йому розпочати виробництво».
Всі роки правління Лі Куан Ю в Сінгапурі практично немає корупції. З одного боку, чиновники мають дуже високу платню: нині прем’єр цієї країни зі ставкою 50 тисяч доларів на місяць — найбільш високооплачуваний державний службовець у світі (на другому місці — президент США з 33 тисячами). З другого — покарання за будь-які корупційні дії невідворотне і дуже жорстоке. Коли єдиний раз за всі роки незалежності на хабарництві спіймався урядовець вищого рангу — це був міністр національного розвитку Де Цзінван, — після серйозної розмови з Лі Куан Ю винуватець просто пішов додому і… повісився.
«Якби Сінгапур зміг вийти на рівень прийнятих у країнах першого світу стандартів громадської та особистої безпеки, охорони здоров’я, освіти, телекомунікацій, транспорту і обслуговування, то він би став базовим табором для підприємців та інженерів, менеджерів та інших професіоналів, які лаштувалися зайнятися бізнесом у нашому регіоні». І Сінгапур таки справді забезпечив усі перелічені стандарти і став тим «базовим табором».
Щоправда, не відразу. Перших кілька років Джуронг простояв пусткою. Наприкінці 60-х з’явилися перші інвестори з Гонконгу і Тайваню, які відкрили там текстильне виробництво та виготовлення іграшок. 1968 року до Сінгапуру прийшли перші американські компанії з високими технологіями. Проривним став 1970-й, коли «Дженерал електрик» заснувала в Сінгапурі за один рік шість великих підприємств. Закриття британської військової бази 1971 року (Лі Куан Ю вдалося умовити колишніх колонізаторів відкласти цю подію на три роки) ринок праці практично не помітив. 1972 року чистий експорт вперше в історії Сінгапуру перевищив реекспорт.
«Ми вірили в наших молодих службовців, у їхні чесність та інтелект, енергію, хай навіть за повної відсутності ділового досвіду. Щороку ми відбирали і посилали кращих випускників наших шкіл до кращих університетів Великої Британії, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Німеччини, Франції, Італії, Японії, а згодом, коли у нас з’явилися кошти, — до США. Ми виростили наших власних підприємців, щоб заснувати такі квітучі компанії, як «Нептун Орієнт Лайнз» (пароплавство) та «Сінгапур Ейрлайнз».
«Ми прагнули вкладати кошти в галузі можливих технологічних проривів, але диверсифікували ризики. Наша робота полягала в постановці великих економічних завдань на тривалий проміжок часу. Ми регулярно розглядали плани та коригували їх. Було засновано величезну кількість нових компаній під егідою відповідних міністерств. Коли вони стали успішними, ми приватизували деякі державні монополії».
Сьогодні Сінгапур — це електроніка і точне приладобудування, виробництво оптичних інструментів та лінз, літакобудування і найсучасніші бурові платформи для нафто- й газовидобутку, комп’ютерна техніка та кораблебудування, металургія та нафтохімія. Сінгапурський порт (власне п’ять портів, розміщених у межах міста) — четвертий у світі за перевалкою вантажів після Роттердама, Йокогами та Кобе. Сінгапур — третій фінансовий центр світу після Нью-Йорка та Лондона (про те, як Лі Куан Ю цього досягнув, треба писати окрему статтю).
Сінгапур, де кілька десятиліть тому було 40 % неписьменних, нині — найбільший науковий центр Південно-Східної Азії, в якому 170 наукових центрів розробляють високі технології, є два першокласних університети і два політехнічних інститути.
«Ми скористалися розширенням світової торгівлі, залучили інвестиції і протягом життя однієї генерації мешканців Сінгапуру перестрибнули з третього світу в перший».
Спокуса «м’якого» авторитаризму
«М’який авторитаризм таких країн, як Сінгапур, — потенційний суперник ліберальної демократії», — стверджує один із «гуру» Заходу Френсіс Фукуяма.
Сінгапур — одне з найчистіших міст світу і, безумовно, найчистіше місто Азії. І завдячує цим не лише багаторічній виховній роботі серед найширших верств населення, а й дуже жорстким та неухильним покаранням за недотримання санітарних норм. Так, недопалок, викинутий на тротуар, коштуватиме порушникові 600 американських доларів, а не спущена у вбиральні вода карається штрафом 80 доларів. Якщо ж місцевий мешканець або іноземний турист має в кишені пачку жувальної гумки і про це якимось чином стане відомо місцевій владі, то за такий «страшний злочин» доведеться платити 1000 доларів. Причина — 30 років тому, коли в Сінгапурі стала до ладу перша лінія метрополітену, було зафіксовано кілька випадків вандалізму, коли жуйкою заліплювали сенсорні датчики у дверях вагонів. Двері не зачинялися, і рух поїздів затримувався. Лі Куан Ю вирішив проблему радикально, взагалі заборонивши у своїй країні вживання жувальної гумки. Та грошима можна відкупитися не завжди: власника 15 грамів героїну в Сінгапурі чекає шибениця.
Легковик західного виробництва, який в Україні, скажімо, коштує 20—30 тисяч доларів, сінгапурцеві обійдеться у 80—100 тисяч: окрім самого автомобіля він змушений купувати ще й ліцензію на користування тим автомобілем, ціна якої коливається залежно від перевантаженості міста транспортом. Так сінгапурська влада бореться з тиснявою на дорогах.
Молодому сінгапурцеві, який має надмірну вагу, термін служби в армії може бути продовжено на невизначений час — аж доки юнак не схудне достатньою мірою, щоб стати справжнім захисником батьківщини.
Не з медом живеться місцевій політичній опозиції. В Сінгапурі існує досить жорстка цензура мас-медіа, хоча до кожного помешкання в державі підведено безплатний інтернет-кабель. Досі діє прийнятий ще колоніальною адміністрацією закон про внутрішню безпеку, відповідно до якого «особа, що становить загрозу національній безпеці», може утримуватися в ув’язненні невизначений термін без висунення звинувачення. Світові правозахисні організації постійно отримують звістки про застосування щодо сінгапурських опозиціонерів заходів фізичного впливу, аж до прямих катувань.
Ще з перших днів свого перебування при владі Лі Куан Ю категорично протидіяв намаганням перетворити незалежний Сінгапур на «другий Китай», хай і не комуністичний. Попри те, що його країна — єдина у світі, крім самого Китаю, незалежна держава, в якій особи китайського походження становлять більшість населення (нині серед сінгапурців 79% етнічних китайців, 13% — малайців та 7% — індійців). Зі строкатої суміші іммігрантів різної крові Лі Куан Ю вирішив створити нову, єдину націю — сінгапурців. Державною в Сінгапурі є малайська, а робочою мовою всіх державних органів — англійська. Мовами викладання в різних середніх школах є китайська, тамільська, малайська та англійська. Але вивчення останньої — обов’язкове у кожній середній школі. З минулого року, з ініціативи Лі, в усіх середніх школах запроваджено ще й обов’язкове вивчення бахаса індонезіана — індонезійського варіанту малайської мови. Більшість сінгапурців китайського походження традиційно розмовляли чотирма різними південнокитайськими діалектами, досить далекими від «мандаринської» китайської. Нині Лі активно спонукає своїх земляків до відмови від дідівських діалектів на користь літературної китайської мови. Проте викладання в усіх вищих навчальних закладах Сінгапура здійснюється виключно англійською. Чималий спротив у самій острівній державі і в сусідніх країнах викликало переведення на англійську мову навчання другого університету Сінгапура — Наньянського, який і виник свого часу як центр національної вищої освіти для вихідців з Китаю, котрі мешкали не лише в Сінгапурі, а й в інших країнах Південно-Східної Азії. Та, як визнає сам Лі Куан Ю, «у мене незламний характер. Якщо я переконаний у чомусь, то буду добиватися мети, вкладаючи в її досягнення всього себе, навіть якщо відчую, що все проти мене і земля хитається під ногами. То є місія лідера».
Одним із перших заходів уряду Лі Куан Ю ще в 60-ті роки минулого століття стало знесення нетрів, де на час проголошення незалежності країни в халупах із тоненьких дощок з-під пакувальних ящиків та з пальмового листя мешкало 65% сінгапурців. При цьому існували окремі малайські та тамільські дільниці, навіть вихідці з різних провінцій Китаю мешкали виключно поруч зі своїми земляками. В кожному ж із нових багатоповерхових житлових комплексів селили представників усіх етнічних громад. Більше того, коли через кілька років малайці та індуси шляхом обміну квартир почали знову «концентруватися» в тих чи інших будинках, уряд запровадив обмеження — так, нині в жодній дільниці міста, жодному багатоквартирному будинку частка мешканців, наприклад, малайського походження не може перевищувати 25%. У кожному з тих багатоквартирних комплексів активно діють осередки Партії народної дії, які залучають до своєї роботи молодь і несуть відповідальність за результати голосування мешканців своєї дільниці на чергових парламентських виборах.
Як стверджують незалежні соціологічні опитування, нині 96% жителів острівної держави вважають себе в першу чергу сінгапурцями, а вже потім — особами китайського, малайського чи якогось іще походження. Лі Куан Ю таки вдалося створити націю.
«Західні журналісти, особливо прибічники демократії і прав людини, — пише Лі, — вважають, що ми маємо бути цілком такими, як вони. Я намагаюся пояснити, що в нас інше історичне минуле й інші соціальні цінності. Ці інші цінності і сприяли швидкому зростанню економіки».
Чи можна перетворити Україну на Сінгапур?
На початку 2007 року Сінгапур відвідала українська делегація на чолі з Миколою Азаровим. Перший віце-прем’єр кабінету Януковича прийшов у захват від побаченого, урочисто пообіцяв, що «Сінгапурську історію» Лі Куан Ю ще цього року буде видано українською мовою, а наша держава активно використовуватиме сінгапурський досвід економічного піднесення. Можемо тільки здогадуватися, що більше сподобалося Миколі Яновичу: чи найвищі у світі зарплати сінгапурських урядовців, чи фактична монополія на владу однієї-єдиної партії. А може, все ж таки один із керівників Кабміну, який уже півроку працює, не маючи урядової програми, звернув увагу на те, як Лі Куан Ю кваліфіковано й послідовно розробляє стратегічні плани розвитку своєї країни на багато років наперед? Чи представник політичної сили, навколо якої весь час виникають корупційні скандали, задумався, як вилікувати українських урядовців від звички ставити особисті та корпоративні інтереси вище за національні?
Олекса ПІДЛУЦЬКИЙ для ДТ
