05.06.2007 Польові дослідження з українського суржику
Вони серед нас. Їх багато, хоч ці люди і не ідентифікують себе як окрема група. Їм вистачає таланту і життєвої енергії, щоб ставати видатними державними мужами, діячами культури, науки, шоу-бізнесу, просто бізнесу тощо. Але в основній своїй масі вони, як правило, підпадають під опис «маленького українця». Мова йде про суржикомовних громадян України.
Вашою природною мовою, як і декількох мільйонів українців, є суржик!? Тоді історія Ваша схожа на історію одного звичайного хлопця – Івана Амброзії. Родом Ваня з мальовничого села або невеличкого містечка, яке мало чим відрізняється від багатьох тисяч таких самих сіл/містечок, розкиданих по всій території нашої Батьківщини. В перші роки свого життя Ваня навіть не усвідомлював, якою мовою розмовляє, та і що таке мова замислювався рідко. Трохи згодом, в шкільні роки, на уроках «рідної мови» та «російської мови» став помічати, що з друзями на перервах або з батьками вдома говорить трішечки не так. Звісно, він міг би запитати у батьків, у чому справа, чому так виходить. Але в ті роки його це мало турбувало. І це правильною, оскільки дитинство на те і дитинство, щоб бути безтурботним. Та й батьки хлопчини, смію припустити, не дисиденти, а прості люди робочих професій (із серії «папа – водітєль, а мама – продавщіца»), і на якусь змістовну відповідь сподіватись не доводилось. Шкільні роки пролітають, як мить, і завершуються довгоочікуваним випускним вечором, за яким слідує, не менш довгоочікуваний, вступ до вищого навчального закладу, переїзд з села/містечка в місто, майже самостійне життя. Далі все по стандарту – перехід на російську мову. В окремих випадках можна припустити (наприклад, якщо ви їдете навчатись до Львова) перехід на українську мову. Але підсумок єдиний – суржик віднині для вас перетворюється на джерело незручностей.
Отже, Іван говорить російською. І це його в одній зі своїх пісень згадує Олег Скрипка: «Став я хлопець городський. Я тепер нє тот». Щоправда, його видає акцент і буде видавати ще років десять. Крім того, з наскоку не піддались деякі слова: замість «когда» з вуст вилітає «када», замість «тогда» – «тада», «потому что» – «патамуша», «сколько» – «скока», «где-то» – «дєта». Прикладів для незручностей, пов’язаних з мовою, можна навести теж предостатньо.
Одного прекрасного дня сидить Ваня в аудиторії, і раптом телефонує мама. Що робити? Відповісти російською? Язик не повертається, адже з мамою жодного разу в житті не доводилось спілкувались російською. Ну, що ж, залишається суржик, але спочатку треба вийти з аудиторії подалі від людей і говорити максимально тихо, ледь не пошепки. Мама повідомляє про приїзд дяді з Москви і просить зустріти його на вокзалі. По дорозі на вокзал Ваня має ще одну прикрість. В трамвай, в якому він їхав на вокзал, заходить однокласник. «Тільки не це», – думає Ваня, а однокласник – хлопчина простий, тому відбувається саме це. Наступні пару хвилин друзяка на весь трамвай «ядрьоним» суржиком розповідає про останні новини рідного села/містечка, а Іван з нетерпінням очікує найближчої зупинки, щоб швидше вискочити. Правда, одразу по тому стає соромно перед самим собою.
Нічого так не підвищує рівень патріотизму у українців, як слова і дії наших північних сусідів. І не має значення, офіційний це рівень чи побутовий. Так сталось і цього разу. Не встиг дядя вийти з вагону, як одразу ж заявив, що «наканєц-та паявілась вазможнасть путєшествовать па всєй Рассіі», а тому найближчими днями планує відвідати Київ, а потім Одесу. Ваніни батьки завжди «піддакували» на подібні імперські висловлювання дядька, але не Ваня. Він, до слова, завжди був «свідомим». Ніхто його цьому не вчив, так само прийшло. Тож дискусія почалась: дядя з чортиками в очах поцікавився, як у нас з газом, а у відповідь миттєво прозвучало питання про стан справ з будівництвом альтернативної бази Чорноморського флоту РФ. Зайшовши в супермаркет, Ваня вирішує зробити «хід конем» і звертається до касира українською. В успіху сумнівів немає, адже Ваня чув, як касир розмовляла зі своєю співробітницею суржиком. Але, о дивина! У відповідь на підкреслено грамотну українську лунає російська. Так, суржик для суржикомовного – це щось особисте, ледь не інтимне. Як правило, ним говорять лише між своїми.
В політичних баталіях з дядьком Іван принципово перейшов на українську. Навіть в маршрутці замість звичного: «На следующей, пожалуста,» – промовив: «На наступній, будь-ласка». Реакції ніякої. Можливо, водій не почув. Після другого ігнорування все стає зрозуміло. «А на нармальнам язикє гаваріть нєльзя!?»…
Щоб подолати проблему, їй треба сміливо зазирнути в очі.
В Україні ще багато десятків років існуватиме мовна проблема. Мільйони «суржиконосців» говорять і ще багато десятків років говоритимуть російською. Але, разом з тим, я переконаний, що з кожним роком ми все частіше і частіше «на людях» будемо чути суржик, звісно більш наближений до літературної української.
Поясню чому. В світі є чимало прикладів відродження мов, які були в значно гіршому стані. Коли понад двісті років тому відбулася Велика французька революція, половина французів навіть не володіла французькою мовою. Коли сто сорок років тому Італія здобула незалежність, італійською мовою з 25 млн. населення говорили тільки 600 тис. Коли 1948 року з`явився Ізраїль, іврит був найбільш мертвою з давніх мов, після латини. Майже всі фіни позаминулого століття говорили шведською, а нині фінську використовують 95% населення. Ці приклади давно відомі. І українській владі нічого не залишається як наслідувати приклади Італії, Франції, Ізраїлю, Фінляндії і почати грамотно, поступово, але наполегливо розвивати українську мову, створювати мовне середовище, коректно запроваджувати українську мову в усі сфери життя країни. Це справа не одного десятка років, але українці все ж будуть говорити українською.
Вірно також і те (про це вже також неодноразово говорилось), що шлях до української мови лежатиме через суржик. Наприклад, Ваня Амброзія з одногрупниками в університеті і співробітниками на роботі так і продовжує спілкуватись російською. Але тепер, коли телефонує мама, він відповідає їй завжди українською. І з касиром в супермаркеті тепер розмовляє українською. Вона, до речі, звикла до постійного покупця і теж почала відповідати державною мовою, хоч і з двадцятого разу. Українська хлопчині далася не без проблем: «раскладушка», «смерительная рубашка», «газонокосильщик», «молния на курточке», «ушибся» – на перший погляд прості слова, втім не так вже і легко одразу перекласти їх на українську. Часто навіть знаючи переклад, деякі слова все одно «не лізуть». Так, він готовий замість слова «навєрно» говорити «мабуть», а замість «ізвращєнєц» – «збоченець», але ніяк не виходить замість «носки» сказати «шкарпетки». Повторюсь, Україна найближчі десятиліття приречена на суржик. Це буде суржик з людським обличчям – вже не «ядрьоний», але ще й не літературна українська.
З огляду на це, нашій владі логічно було б взяти на озброєння тактику реабілітації суржику. Його необхідно прийняти не зі знаком «+» і не зі знаком «-», не сміятись над ним, не хаяти. Суржик треба прийняти таким як він є. Щоб подолати проблему, її спочатку треба визнати і сміливо зазирнути їй в очі. І влада повинна допомогти суспільству в цьому. Нині ж маємо негативне ставлення до «живої мови українців». А в літературі і телебаченні суржик зображують, як правило, через призму сарказму і гумору: починаючи від діалогів Тарапуньки-Штепселя, гуморесками Павла Глазового, Остапа Вишні і закінчуючи образом Вєрки Сердючки, п`єсами Леся Подерв`янського та перекладом мультфільму «Теркель і Халепа». Не маю нічого проти всіх цих п’єс, гуморесок і мультфільмів, але не лише це нам потрібно сьогодні.
Український кінематограф, на відродження якого, а вірніше -на народження – всі так зачекались, повинен подарувати країні соціально-побутову драму, яка б описувала, наприклад, життя Донбасу з усіма його соціальними проблемами: наркоманією, алкоголізмом, дитячою безпритульністю, корупцією і бандитизмом, небезпекою роботи в аварійних шахтах, вимушеними заробітками в сусідній країні тощо. Головні герої обов’язково повинні говорити живою мовою шахтарських містечок – російською з м`якою «г» і суржиком. Саме в такому фільмі останній слугуватиме не для того, щоб розсмішити глядача, а для того, щоб посилити ефект реальності. Суржик – наша реальність, суржик з людським обличчям – місток до української мови і наше найближче майбутнє, тож давайте ставитись до нього, як мінімум, поблажливо.
Михайло АВРАМЕНКО, І-РЕПОРТЕ
