30.04.2007 В пошуках загальнонаціонального сенсу
В’ячеслав Глухов
Незважаючи на всю суперечливість постаті українського президента, в одному він безумовно має рацію – Україна повинна знайти в собі сили об’єднатися. Нам не здаються осмисленими пошуки фундаменту такого об’єднання у мовній, культурній або геостратегічній гомогенізації країни.
Натомість в цій статті ми спробуємо знайти такий загальнонаціональний проект, таку загальноукраїнську ідею, яка дасть можливість різним політичним, культурним і регіональним силам працювати разом, на загальне суспільне благо, якщо, зрозуміло, суспільне благо дійсно їх цікавить.
Більше того, ми покажемо, що участь в такому проекті є вигідною всім прошаркам української еліти – як з електоральної точки зору, так і для здійснення власних задекларованих або дійсних економічних і політичних цілей.
Держава й Україна
Українська державна машина є неефективною, громіздкою, неповороткою, часто абсурдною і служить, скоріше, своїм цілям, ніж цілям суспільства. Щоразу, коли український громадянин змушений стикатися з нею (а трапляється це так часто, що українці не мислять свого життя без постійного спілкування з державою), він в тій або іншій формі вимушений ставити діагноз вітчизняному бюрократичному апарату.
Не важливо, про що йдеться, про оформлення або переоформлення пенсій, допомоги чи виплат, будівництво або знесення, міське господарство, “Нафтогаз” або “Укртелеком”, діяльність Кабміну або Секретаріату Президента, українська держава постає перед суспільством, в інтересах якого вона має існувати, як величезне, аморфне, безглузде і ненажерливе чудовисько, з яким українець змушений в силу історичної іронії співіснувати на території своєї країни.
Ставлення українця до своєї держави двояке – принижене й одночасно гидливе. Не маючи можливості дізнатися, як саме працює державний апарат в інших країнах, українець перебуває в упевненості, що злодійкуватий, недалекий, малоосвічений чиновник, який робить свою роботу “на хлопський розум”, інтерпретує інструкції, як йому заманеться або за наказом партії, бере на роботу знайомих або собутильників, однопартійців або однокласників – це нормальне явище.
Однак такий стан речей дуже далекий від нормального. Повсякденна неефективність бюрократії коштує суспільству дорого: держава плутається під ногами в економічно активних людей.
Повсякденна корупція розбещує не тільки чиновників – це було б півбіди, – але і весь народ, що привчається “вирішувати питання” за межами легальних регуляційних рамок. Результуюча ерозія правосвідомості згубна для суспільства – народ перестає вимагати зменшення абсурду в країні.
Українська держава “дістала” українців і Україну до неможливості. Сьогодні головним гальмом на шляху до процвітання України є не розбіжності у віросповіданні, не культурні уподобання чи мова, а саме українська держава.
Українська держава рівною мірою третирує як україномовних, так і російськомовних українців. Саме тому переустаткування української держави може стати дійсно загальнонаціональним проектом, в якому посильну участь можуть брати всі регіони, усі партії і всі суспільні рухи.
Чи можуть українці – російськомовні, україномовні, індустріальні, сільські та постіндустріальні – разом підняти хоч один по-справжньому загальнонаціональний проект?
Перебудова адміністративної машини – завдання слабополітизоване, безбарвне. На відміну від нової Конституції – проекту, який наполегливо проштовхує надмірно полтизовна частина вітчизняної еліти.
Реформу української адміністрації можливо ініціювати декількома рішучими кроками нагорі самої виконавчої і законодавчої влади.
Зміна правил роботи і самого існування адміністративної машини негайно відіб’ється на її авторитеті в суспільстві, ефективності, корисності для суспільства. Це буде електорально корисно й опозиції, і правлячій коаліції, якими б вони не були на початку проекту – блакитними, помаранчевими або, наприклад, червоними.
Якими ж мають бути реформи?
Ми вважаємо, що першочерговими перетвореннями мають стати відділення адміністрації від політики – деполітизація керування і відділення адміністрації від комерції.
Деполітизація керування
“Помаранчевий” експеримент, що полягав у зміні декількох тисяч (за деякими заявами – 18 тис.) чиновників на лояльних новій верхівці, виявився політично згубним для самих експериментаторів.
Вони втратили на знесенні старої і будівництві нової адміністративної піраміди перші, найсприятливіші для себе місяці. Саме ця втрата темпу вбила їх політично і призвела до поразки на парламентських виборах.
Здається, що переможець – ліворегіональна коаліція – повторює їх помилки, витрачаючи дорогоцінні місяці на “розсаджування” лояльних чиновників по всій адміністративній машині.
Зрозуміло, результат буде таким самим, як і в “лівопомаранчевих”. Але позитивна сторона в тому, що обидві частини української політеліти зможуть, нарешті, зрозуміти досить просту думку: з політизацією керування час покінчити.
Деполітизована, ефективна адміністративна машина не має потреби в лояльних до нової влади працівниках, якщо вона працює ефективно незалежно від того, хто при владі.
Деполітизована адміністративна машина буде стабільною і дозволить сформувати клас ефективних адміністраторів. Адже він може з’явитися тільки там, де просування здібного управлінця по службових сходах залежить не від його політичних поглядів і протекції, а від професійних здібностей.
Основними принципами деполітизації керування в країні має стати звуження прав держслужбовців у порівнянні з правами звичайного громадянина. Таке тимчасове обмеження прав не є чимось незвичним у сучасному суспільстві: контракти управлінських працівників великих фірм обов’язково містять пункти, що обмежують їхню діяльність, яка може суперечити цілям компанії.
Крім того, положення державного службовця в суспільстві досить делікатне – його робота пов’язана з можливістю приймати рішення, що безпосередньо відбиваються на житті великої кількості людей, а також з можливістю витрачати чужі (бюджетні) гроші.
Тому суспільство може і повинне ставити визначені рамки, в яких державний працівник вправі діяти – як в робочий, так і у неробочій час.
Отже, основними тезами закону про розмежування політики і держави можуть стати наступні.
1) Поділ на держслужбовців і політиків. До політичних фігур можуть належати ключові (але не галузеві) міністри, можливо – їх заступники, прем’єр-міністр і віце-прем’єр-міністри, президент.
Всі інші є державними службовцями, до яких застосовують принципи розмежування політики і державного керування. До державних службовців відносяться всі працівники державного керування, а також працівники бюджетних організацій – наприклад, шкіл, державних університетів, і працівники державних підприємств.
2) Державний службовець не може брати участь в партійній діяльності, знаходячись під час виконання службових обов’язків, в робочий час, з використанням державного майна: автомобіля, офісу, засобів зв’язку (електронної пошти, факсу, мобільного і стаціоарного телефону).
Зрозуміло, це забороняє участь працівників адміністрацій, включаючи Секретаріат Президента, Кабінет Міністрів, апарат Верховної Ради, в політичних заходах і використання державного майна в політичних цілях в будь-який час.
3) Державний службовець не може втягувати в партійну діяльність підлеглих в робочій і неробочий час, знаходячись при виконанні обов’язків і у вільний час. Сюди входить переконання вступати в партію, підтримувати політичні кроки, участь у демонстраціях, збір підписів, субсидування, фінансування партій і громадських організацій, що переслідують політичні цілі.
Державний службовець не може робити заяви політичного характеру, давати політичні оцінки (позитивні чи або негативні) завданням, цілям і роботі політичних партій та організацій.
4) Державний службовець не може втягувати комерційні організації, діяльність яких пов’язана через гранти, контракти, платежі з його установою, в партійну діяльність – як в робочій, так і у вільний час.
Йдеться про змушення і переконання допомагати політичним організаціям або брати участь у політичних акціях. Державний службовець не може надавати преференції в контрактах, грантах, державних замовленнях особам на підставі їх політичних поглядів або участі чи неучасті в політичних організаціях або акціях.
5) Державний чиновник не може балотуватися в парламент або органи самоврядування за партійними списками, одержувати допомогу від партійних або непартійних, чи якось пов’язаних з партіями організацій і фондів. Звільнення чиновника, що бажає балотуватися за партійними списками, з державних структур має передувати офіційному початку передвиборної кампанії.
6) Чиновник-професіонал, що працює під керівництвом політичної фігури, наприклад, вищий ешелон керівництва державної компанії, міністерства, має бути захищений від політичних віянь контрактом. Робота за контрактом має унеможливити політично мотивовані звільнення і змусити політиків працювати “з тим, що є”.
Аби закон був працездатним, його положення мають бути сформульовані конкретно і всеосяжно. Порушення обмежувальних пунктів 1)-5) має спричиняти автоматичну відставку, позбавлення державної пенсії і соцзабезпечення, а також неможливість займати посаду держслужбовця, а також керівні позиції в компаніях, які працюють в зоні його колишньої відповідальності, протягом декількох років.
Для того, щоб мотивувати чиновників рости професійно і здобувати необхідні управлінські якості, вони мають бути не тільки захищені від політично мотивованих звільнень, наприклад, контрактом, але також стимульовані обіцянкою щедрої державної пенсії.
Саме цим мотивація повинна обмежуватися. Зарплата чиновника повинна покривати всі його потреби, ніяких спеціальних послуг на кшталт надання житла, медичного обслуговування, рекреації, суспільство надавати чиновнику не повинно.
В’ячеслав Глухов, для ЕП
