20.04.2007 Схід-Захід: війна і мир
Підписання Універсалу національної єдності у серпні 2006 року символізувало намагання еліт цивілізованим шляхом подолати політичну кризу та знайти вихід із затяжного конфлікту, що розпочався задовго до президентських виборів-2004.
Як зазначив тоді Ющенко, “можливо ми сьогодні маємо унікальний шанс... – як звести обидва береги Дніпра до порозуміння”. Однак з моменту підписання Універсалу не минуло й року, а над Україною знову нависла примара громадянського протистояння й розколу.
Етнокультурне та соціально-економічне підґрунтя розмежування “схід–захід”
Починаючи з референдуму 1991 року, голосування в Україні незмінно фіксує розходження орієнтацій жителів сходу (південних і східних областей) і заходу (центральних та західних областей) країни. Розмежування проходить приблизно по лінії Харків-Одеса.
Соціокультурні відмінності населення сходу й заходу обумовлені історично й пов’язані з роллю Західної Європи та Росії у політико-економічному й культурному розвитку територій, що входять до складу сучасної України.
Росія як держава і російське населення з кінця XVII століття відіграли важливу роль у заселенні й освоєнні східних і південних земель. Одночасно Росія відіграла виключну роль в організації та проведенні в 30-х роках ХХ століття специфічної радянської модернізації.
Маються на увазі індустріалізація, колективізація, культурна революція (остання включала соціальну й моральну емансипацію). При цьому важливою особливістю лівого модерну була виняткова роль держави як провайдера модернізації.
У той же час, населення Галичини, Закарпаття, Буковини, Волині й Рівненщини, інтеграція яких у Радянську Україну реально почалася лише на початку 50-х років ХХ століття, за своєю ментальністю залишилося, фактично, традиційним – домодерністським.
У вказаних регіонах не відбулося глибокої індустріалізації. У таких областях як Волинська, Івано-Франківська, Закарпатська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька питома вага сільського населення складає 50% і більше.
Таким чином, регіональне розмежування схід-захід є інтегральним вираженням протиріччя інтересів: російськомовного та україномовного населення і, одночасно, міської та сільської спільноти.
Важливою особливістю розламу схід-захід є те, що схід репрезентує досвід і культурні прояви лівого модерну, а захід – традиціоналістський (домодерністський) спосіб життя та світогляд.
Розмежування “схід-захід” як електоральний розлам
Те, що соціокультурне розмежування схід-захід є також і електоральним розламом особливо наочно продемонструвало голосування 26 грудня 2004 року з обрання президента.
За Віктора Ющенка проголосувала більшість виборців тих регіонів, де виконуються хоча б одне з наступних умов: – українську мову вважають рідною 72% населення або більше (певний виняток – Херсонська область); – сільські жителі в структурі населення становлять 40% і більше (виняток – Херсонська, Сумська область і Київ); – етнічні росіяни становлять у структурі населення менше 13,1%.
За Ющенка проголосувала більшість населення тих регіонів, територію яких слід віднести до історичних українських земель, на яких український етнос проживав здавна.
Якщо звернутися до підручників історії, то легко переконатися, що ці регіони (східна Галичина, Буковина, Закарпаття, Правобережна Україна, Гетьманщина) до середини XVII були порівняно щільно заселені українським населенням.
За Віктора Януковича проголосували більшість населення тих східних і південних регіонів, заселення та освоєння яких розпочалося на початку XVIII століття при активній участі Росії та етнічних росіян.
Президентська кампанія 2004 року, що розвивалася за конфронтаційним сценарієм, посилила розкол між сходом та заходом. Конфлікт схід-захід здобув свою політичну історію, повну яскравих подій, своїх героїв, обріс міфами, а опонуючи сили набули свого оформлення – здобули своїх лідерів, символи, ідеологію, укріпилися організаційно.
Що ж нас насправді роз’єднує?
Практично половина (48,1%) опитаних вважає, що політичний розкол і конфлікти між окремими регіонами України зумовлені боротьбою різних бізнес-еліт за владу.
Ще 14,4% респондентів вважають, що розкол і конфлікти зумовлені боротьбою Росії та США за вплив на Україну. І тільки кожен п’ятий (19,7%) опитаний схильний убачати причину розколу в розбіжності політичних інтересів населення окремих регіонів.
(Дані опитування, проведеного ЦСД “Софія” 3-11 липня 2006 року, опитано 2022 респондента віком від 18 років. Вибірка респондентів за статтю, віком, регіоном (областю) проживання та типом населеного пункту репрезентує доросле населення України. Статистична похибка не перевищує 2,2%).
Причину теперішнього конфлікту між східними і західними елітами слід шукати в політекономічній площині, у процесах трансформації пострадянської економіки.
На даний час в Україні розгортається жорстка конкуренція за те, хто буде політично контролювати й моделювати включення української економіки до глобальних ринків.
Конкурентна боротьба відбувається між трьома групами капіталу:
промисловою олігархією, основу якої становлять східноукраїнські індустріальні еліти;
транснаціональним фінансово-промисловим капіталом;
торгово-промисловим капіталом “середньої руки”, зацікавленим у перерозподілі індустріальних та інфраструктурних активів.
Виходячи з ситуації, що склалася можна передбачити дві моделі глобалізації:
Промислові еліти, що контролюють ключові експортні галузі намагаються реалізувати стратегію “керованої глобалізації”;
Транснаціональні та торгово-промислові еліти середньої ланки стають провайдерами “форсованої глобалізації”.
Провайдери керованої глобалізації прагнуть створити максимально сприятливі умови для капіталізації українських корпорацій, які оформилися внаслідок завершення первинного нагромадження капіталу в Україні.
При цьому забезпечення політичної стабільності й відновлення держави як активного ринкового гравця, здатного виконувати роль партнера великого промислового капіталу є ключовою умовою реалізації керованої глобалізації.
Провайдери форсованої глобалізації орієнтовані на глибоку приватизацію, роблять ставку на максимізацію грошових надходжень від приватизації до державного бюджету. При цьому інституціональні перетворення будуть проводитися, але, скоріше за все, без урахування запитів реального сектору економіки.
Сьогодні конфлікт інтересів груп капіталів, що конкурують за право бути провайдером глобалізації, набуває відкритого характеру.
Коаліція та опозиція, Партія регіонів та “Наша Україна”-БЮТ, Янукович і тандем Ющенко/Тимошенко стали символом конфлікту еліт з різними інтересами.
За кожним з альянсів стоять впливові групи капіталів: промислова олігархія – за коаліцією й урядом, транснаціонали й торгово-промисловий капітал – за опозицією й президентом.
Влада – спосіб і засіб ствердити свій інтерес і монополізувати контроль над активами.
Коаліція та опозиція не змогли виробити механізм компромісів. Тому вибір сценаріїв розвитку подій пов’язаний з технологією перебігу політичного й соціального конфлікту, що зумовлений гострою боротьбою двох альянсів.
Сценарій “Перемога одного”: кризовий сценарій, що не має позитивного виходу.
Хто б і яким би шляхом не затвердив політичну монополію (виборча кампанія або збереження status quo, зі спробою дискредитувати опонента), ситуація вийде з-під контролю еліт.
Це найнебезпечніший сценарій, що своїм наслідком може мати зростання сепаратистських тенденцій у регіонах, внутрішню економічну кризу та зовнішні торговельні війни.
Головним противником такого сценарію є промислова олігархія, адже дестабілізація, падіння вартості активів, розрив внутрішніх зв’язків – це глухий кут для промисловості.
Сценарій “Затяжна криза”: політична криза буде поглиблюватися.
Вибори стають неможливими через нездоланність і латентність кризи влади, що набуває рис кризи конституційного ладу. Конкуруючі інтереси та цілі політичних й економічних груп перетворяться з альтернатив на антиномії, породжуючи взаємний саботаж будь-яких стратегічних ініціатив, кризу державного управління і розкол суспільства.
В цій ситуації форсована глобалізація, проведена як наслідок прагнення “скинути” активи, що дешевшають, здатна призвести до істотних соціальних видатків, соціальних конфліктів.
Розв’язання питання про долю національного проекту відкладається на кілька років.
Сценарій “Паритет, або політична олігополія”: суть сценарію – досягнення нового політичного компромісу (так званий нульовий варіант з наступним переобранням парламенту, президента та місцевої влади).
Відбудеться стабілізація та логічне дооформлення діючої конституційної моделі.
Відбудеться децентралізація та деконцентрація влади. Будуть закріплені права й гарантії для опозиції.
Очікуваним стане ослаблення впливу держави на процеси в економіці. Проте, вона не втратить ролі інвестиційного донора, що підтримує національний капітал.
Бізнес одержить більше можливостей адаптуватися до нових умов. Економічний розвиток буде мати нерівномірний та мозаїчний характер.
Олександр Левцун, кандидат соціологічних наук, Центр соціальних досліджень “Софія”, для УП
