23.03.2007 "Вони питають, чи єсть у нас культура"
Неймовірна кількість сьогоднішніх українських проблем, пов’язаних із невизначеністю, ще й дотепер, нашого місця на міжнародній арені спричинена, на моє щонайглибше переконання, одним вельми сумним фактом – тим, що сучасна Україна не є культурною державою.
Українська держава за 15 років так і не зрозуміла, для чого державі культура, і з якої такої примхи навіть небагаті країни “вивертають кишені”, щоб інвестувати в культурну політику. І нащо воно їм здалося, питається?
А тимчасом, відповідь лежить на поверхні. Головним “брендом” кожної країни є не її політичний устрій, не обличчя її правителів, і навіть, як це не парадоксально може прозвучати, не її економічне благополуччя й процвітання.
Ба навіть, не побоюся сказати, не її спортивні досягнення – хоч вони й дуже добрий інструмент для забезпечення уболівальницьких симпатій.
Брендом кожної країни – тим, який впливає на зарубіжну аудиторію найбільш безпосереднім та інтимним чином, на найбільш особистому, підсвідомому рівні, – є національна культура.
Брендом Польщі в світі був і залишається Шопен, брендом Фінляндії – Сібеліус, брендом Швеції – Пеппі Довга Панчоха і Карлсон, що живе на даху. Приклади взято навмання, такі “культурні паспорти”, байдуже, більші чи менші, має кожна “доросла” країна.
Це ті найтонші, найсубтильніші – і ой які дієві! – “перші позивні”, які країна посилає про себе у світ, викликаючи до себе, часто навіть неусвідомлену, прихильність і довіру. Саме вони творять у свідомості всякого чужинця фундамент для позитивного іміджу країни – “апріорі”, ще до всякої іншої про цю країну інформації.
І поки таких культурних “сигналів” Україна не подає, вона завжди залишатиметься на міжнародній арені в амплуа “темної конячки”, від якої хтозна, чого чекати.І можна скільки завгодно з’являтися на різного роду самітах та симпозіумах, одягатися в Armani й Brioni, вчити напам’ять, як вимовляти ім’я твого візаві, щоб не зробити помилку в прізвищі за столом переговорів, і переконувати всіх на всі боки, що ми дуже чемні й гарні, й нас треба всюди прийняти, – але коли за тим немає, попереднім засновком, ось цих самих упізнаваних “брендів”, дуже важко таку країну сприймати в позитивному образі.
Не забуваймо: протягом ста років брендом Росії у світі насамперед були Толстой і Достоєвський, і вся більшовицька революція в свідомості західної інтелектуальної й політичної еліти величезною мірою опосередковувалася саме Толстим і Достоєвським, як “путівниками” по “загадковій російській душі”.
Ленін, більшовики, навіть ЧК на чолі з паном Дзержинським бачилися з-за “залізної завіси” не як політичні бандити, котрі якраз нищили всяку живу душу, з “російською” включно, – а як персонажі російської класики, заклопотані тим, як “врятувати світ”, – і це мало щонайпряміший вплив на міжнародні успіхи сталінської політики.
Це той рівень впливу, який дозволяє врешті-решт і “Кембриджську п’ятірку” на чолі з Кімом Філбі завербувати в НКВД за суто романтичною мотивацією, а не тільки за гроші.
Я вже не кажу про цілу армію одурених французів, аж до Сартра і Ко., які десятиліттями робили СРСР розкішну безкоштовну рекламу.
Елемент “достоєвщини” в симпатіях Заходу до Радянського Союзу був присутній завжди.
На цю тему існує багатюща література, яка, на превеликий жаль, дуже мало знана в Україні.
А жаль – бо, не знаючи таких речей, дуже важко по-справжньому оцінити вагу культурного іміджу країни у світі і те, як він спрацьовує навіть у найбільш прагматичних, цинічних контекстах.
Хто літав через Атлантику польськими авіалініями, той, либонь, пам’ятає польські 10-хвилинні презентаційні ролики про свою країну. Польща: починається вона з Шопена, під звуки його музики мелькають на екрані обличчя всесвітньовідомих геніальних поляків, Нобелівських лауреатів – Склодовської-Кюрі, Мілоша, Шимборської, прегарно сфільмовані краєвиди, – а в проміжках ненав’язливо розповідається про сучасні здобутки освіти, науки, техніки, економіки...
І цілий час емоційним тлом є музика Шопена, вона відіграє роль того емоційного “вітання”, яке країна посилає світові, і за яким світ її з ентузіазмом впізнає і визнає.
Коли Україна 1991 року з’явилась на карті світу, ніяких, і близько подібних, “розпізнавчих знаків” за нею не було, і міжнародна реакція на появу нової держави була цілком логічна – як у Маяковського: “что это за географические новости?”.
Ризикну ствердити, що якби на той час Леся Українка й Коцюбинський були знані в світі такою мірою, як Толстой і Достоєвський, нашій державі не довелося б відмовлятись від ядерної зброї. І це не просто метафора.
Ніколи не забуду одної своєї розмови з редактором World Street Journal Europe. Чоловік мав нагоду подивитися в Metropolitan виставку “бойчукістів” – того, що від них залишилося.
Після цього вся його родина 2 місяці була в глибокій депресії – від шокуючого відкриття, що така потрясаюча малярська школа, яка до того ж набагато випереджала те, що робили Сікейрос, Рівера, Фріда Кало, все це панство, яке згодом стало “брендом” Мексики, була цілковито знищена – не тільки митці розстріляні, а й роботи їхні знищені.
І ось цей самий редактор готовий був наперед простити Україні всі можливі огріхи її зовнішньої й внутрішньої політики, і наперед ставитися до всіх українців з розумінням та співчуттям – як до стратегічної жертви тоталітаризму ХХ століття.
Один тільки сюжет із нашої культурної історії змусив його побачити Україну зовсім іншими очима. Такого роду прикладів можна навести неймовірно багато.
З величезним сумом доводиться констатувати, що українська держава досі просто не помічала можливостей виставити культуру як ось таку – найефективнішу – візитну картку перед собою на міжнародній арені на рівні державно-інституційному. Такі можливості були, і їх було дуже багато, особливо після Помаранчевої революції, коли світ уперше зацікавився Україною всерйоз, – тоді всі двері в міжнародний культурний мейнстрім повідчинялися, і звідти кричали “Ласкаво просимо!”
Була нагода зробити Україну гостем Франкфуртського ярмарку 2008 року, було таке саме запрошення від Лейпцігського ярмарку-2006, яке наші державні інституції найбездарнішим чином профукали – як і всі інші подібні оказії, просто тому, що відповідальні (перед ким? за що?) урядовці елементарно не розуміли, що то взагалі таке – експорт культури, і з чим його їдять.
І що саме розумна політика експорту культури інтегрує країну в європейський інформаційний простір набагато швидше й дієвіше, ніж усі розмови за круглими столами.
Всі прориви української культури в європейський простір здійснювались і здійснюються в цілковито партизанський спосіб – в обхід будь-яких державних представництв. Я й сама належу до цього “партизанського загону” – тих, хто вже успішно “інтегрувався в Європу” в межах окремо взятої творчої біографії, зробив собі на Заході ім’я, і від української держави для себе особисто хочу єдиного – щоб вона мене якнайменше турбувала. Але вона раз у раз вискакує з-за спини, як чортик із табакерки, – і щоразу вганяє в краску сорому.
Тебе перекладають, видають, інсценізують, нагороджують, ти приїздиш на презентації, зустрічаєшся з читачами, з журналістами, даєш інтерв’ю, починаєш розповідати – яка культура за тобою стоїть, яку традицію ти представляєш, хто були твої літературні попередники і що вони внесли в скарбницю людського духа, – і очі твоїх співрозмовників стають все круглішими й круглішими, і нарешті залишається процитувати шведську журналістку, яка сказала мені під час інтерв’ю: “Вибачте, будь-ласка, можливо, я помиляюсь, але мені здається, що ваша країна якось дуже мало розповідає про себе, мало інформує про те, що в ній є цікавого”.
І я, скромно потупившись, белькочу: так, знаєте, на жаль, досвіду немає, молода держава, тільки вчиться… Доки ж вона вчитиметься, цікаво?
А от інший показовий приклад. Моя чеська перекладачка, працюючи над книжкою „Сестро, сестро”, виявила в повісті “Інопланетянка” укриті цитати з драми Лесі Українки “Кассандра”. Перекладачка приїздить в Україну в наукове відрядження, йде до книгарні і запитує “Кассандру” Лесі Українки.
На це їй сказали, що, очевидно, вона щось переплутала, тому що, хто така Леся Українка, наші книгарі ще чули, а хто така Каландра – взагалі не зрозуміло.
Годі уявити собі цей культурний шок європейської людини, котра приїздить в Україну, в столицю, яка виглядає майже по-європейському, автомобілів дорогих на вулицях більше, ніж у будь-якій європейській столиці, кав’ярні переповнені, все з виду цілком “як у людей”, навіть “гламурно”, – а коли заходиш у книгарню, то виявляється, що в цій на вигляд “майже європейській” країні просто-напросто немає національної класики.
І ефект приблизно такий, якби людина відчинила вхідні двері готелю Редіссон – і відразу провалилася у вигрібну яму. Ось таке потьомкінське село.
Я цілковито підтримую пафос твердження, що Україна є частиною Європи. Якщо знати свою історію, свої надбання, то так, за своїми витоками, за спадком, за ментальною й психологічною “матрицею” країна безумовно є частиною європейського культурного материка.
Але насправді Україна сама про це не знає. Нормальний, пересічний український громадянин – “неспеціаліст” – дуже погано знає свою історію і майже не знає своєї культурної спадщини.
Дуже важко кудись “інтегруватись”, якщо ми самі в собі не є культурно “інтегрованими”. Дуже важко “інтегруватися” чомусь, що позбавлене історичної пам’яті, погано розуміє себе самого і слабо уявляє, з якого боку і з чим себе співвіднести, порівняти.
Історія з моєю перекладачкою закінчилася тим, що я подарувала їй свій власний томик Лесі Українки з “Кассандрою”, – а нещодавно отримала звістку, що вона вже закінчує переклад цієї драми і провадить переговори з празьким театром, який запалився ідеєю поставити “Кассандру” на сцені.
Дуже сподіваюся, що після цього – принаймні в тому кварталі, де буде прем’єра! – зникнуть написи на дверях будинків на кшталт “собакам і українцям вхід забороняється”.
Образ України в Європи все-таки має визначатися не тільки остарбайтерами і білими рабинями, котрі туди приїжджають, – а й відкриттям того, що в цій країні колись була висока культура, і що ця країна все ж таки спроможна її експортувати.
Іноді здається, що зараз ми повернулися в 1920-ті роки – до тих часів, про які саркастично писав Тичина: „Ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи єсть у нас культура”.
“Вони” то питають – але справа не в них, а в “нас”. У тому, що ми здатні “їм” відповісти, наскільки можемо прийняти цей виклик. Це, без перебільшення, питання виживання нашої держави в осяжному майбутньому, – якщо тільки ми дійсно хочемо інтегруватися в Європу й стати частиною цивілізованого світу.
Оксана Забужко, дана стаття виголошена як виступ на конференції “Нова Україна в новій Європі”. УП
