21.03.2007 Не вір, не бійся, не проси
Податися б окраденим на Січ,
та Січ давно припала нафталіном.
Мов човен в море, запливає в ніч
спустошена, як вулик, Україна.
Володимир Базилевський
Медицині відомі два ступені шоку. При першому, порівняно легкому, людина, прийшовши до тями, запитує: “Де я?” При важкій формі, вона втрачає не тільки уявлення про час і простір, але й про власну особистість і, повертаючись до притомності, задає питання: “Хто я?”
Становище, в якому перебуває українське суспільство, відповідає саме другому ступеневі шоку. Серед людей дедалі частіше звучать запитання: “Хто ми? Хто ми насправді?”
Ми — це народ, зведений історією на території, що простягнулася від Карпатських гір до Слобожанського “фронтиту”, від дрімучого Полісся до Чорного моря, народ, який природа наділила незліченними скарбами.
Воістину могли б бути найбагатшими і найщасливішими на планеті. Бо, здавалось, не обділені ні розумом, ні талантами — індивідуально або ж перебуваючи в іншій соціально-економічній системі (американській, канадській, тощо), українці й справді успішні.
Втім у політичному житті будь-якої країни українська діаспора, на жаль, не є лідером, але разом, на власній землі… Чому?
Дивовижний парадокс: “…Складаючись з надзвичайно продуктивних, розумних і самодостатніх індивідів, слов’янська психокультура не спроможна інтегрувати їх у раціональний соціум. Іншими словами, вона продукує з розумних людей суспільство дурнів, і слово “дурень” не слід сприймати як психоінтелектуальну чи етичну характеристику.
Це лише риса, що виявляє глибинний ентропійний дисбаланс суспільства” (Олена Донченко, Юрій Романенко).
Україна перебуває в надзвичайно критичній ситуації, коли не лише доля суверенної держави, але й середовище її існування (насамперед йдеться про біосферу, яка щодня відчуває наслідки Чорнобильської катастрофи та ентропійної діяльності пост гомо совєтікуса) опинилися під загрозою.
Довго тривати цей стан невизначеності не може. Державу лихоманить. Перед Україною невеликий вибір: або стати якісно новою соціально-політичною системою, або ж піти у небуття.
Кількість населення в Україні неухильно зменшується, мільйони громадян продовжують шукати кращої долі в інших світах. Лихоманить Верховну Раду, куди масово подалася чернь, маргінали.
Зміцніла (не без допомоги, звісна річ, усіляких заморських й вітчизниних “радників”, численних “любих друзів”, добре вишколених представників “п’ятої колони”) соціально-економічна система. Своєрідна “ретросистема” продовжує рухатись шляхом соціальної, економічної та моральної деградації.
Після 2004 року частина громадян України все ще продовжує жити революційними мріями. Інша частина населення прагне реваншу.
Перед країною маячать нові соціально-політичні кризи, небезпека дедалі глибшого занурення в євразійський простір, несумісний з офіційними проєвропейськими деклараціями високих українських посадовців.
Чому Болгарія і Румунія спромоглися через 17 років після розвалу “соціалістичного табору” визначитися з європейським курсом і таки встигли ускочити в останній вагон європейського потягу.
А Україна й далі перебуває в стані невизначеності: вступати до НАТО, чи не вступати, рухатися до ЄС чи до ЄЕП, бути президентською державою, чи парламентською, двоязичною чи україномовною.
“Чому нами керує зграя ідіотів, ні до чого не придатних, які не спроможні навіть організувати звичайну випивку у дешевому шинку? Як же ці ідіоти спромоглися сісти нам на шию?” (Л. Пітер і Р. Халл “Принцип Пітера”).
Час аналітично й неупереджено замислитись над об’єктивними і суб’єктивними причинами небувалої кризи в країні, відтак спробувати відповісти на фундаментальне: чому так сталося?
Вже на початку 2005 року можна було зробити прикрий політологічний висновок. “Систему політичної влади в центрі і на місцях радикально змінити не вдалося; як не було у нас, так і не виявилося в надбудові правової держави та всеукраїнської політичної нації, а в соціальному фундаменті зрілого громадянського суспільства та аутентичної системи місцевого-регіонального самоврядування.
У кінцевому підсумку, країна залишилася системно кризуючою та полісемічно розколотою в етноісторичному, соціально-економічному, політико-культурному та геополітичному вимірах” (Іван Варзар).
Постсовєтське суспільство, яке припало Україні у спадок від СССР, — майже всуціль суспільство маргінальне. Це суспільство, в якому верховодить чернь. Соціальні й національні зв’язки значною мірою розірвані, консолідації на рівні національної ідеї практично немає.
Рівень побутової, соціальної культури, як мовиться, “нижче плінтуса”.
СРСР займав перше місце в світі у підготовці спеціалістів, недостатньо освічених і малокультурних. Цей феномен совєтського суспільства наприкінці 80-тих років минулого століття зауважив російський академік Абалкін.
“Погляньте на аудиторію плехановського інституту, де я читав лекції. Всі столи списані… Але ж там люди майже що з вищою освітою, які виросли в совєтському середовищі, за конкурсом (!) відібрані в інститут.
Ні, це не свідоме шкідництво, це радше повна байдужість і, так би мовити, природне безкультур’я. А приїжджайте в Прибалтику! Я ходив у сільський клуб: білі фанеровані меблі, п’ять років стоїть клуб і жодного вирізаного “Коля + Маша” і так далі.
Значить, є якісь дуже складні соціокультурні явища в суспільстві, які потрібно враховувати, включаючи навіть національні особливості”.
Такі поняття, як культура і цивілізація, чомусь завжди плутають, в той час як зміст суттєво різниться. До культури можна віднести розвиток писемності, літератури, мистецтва, навіть техніки і виробництва.
Цивілізація, як випливає з буквального перекладу на українську мову, — громадянськість — це громадянське суспільство, суспільство, в якому не заперечуються права людини.
Можна говорити про високу культуру держав Стародавнього Єгипту, Китаю, імперії інків, але цивілізація цих держав була нульовою, оскільки навіть понять про права особи в цих суспільствах не існувало.
Так само можна говорити і про Росію. Вона була достатньо культурною, щоб сприйняти ідеї соціалізму, але не цивілізованою, щоб вчасно розгледіти небезпеку, яку уособлювала ідея планового господарства і силоміць влаштованої справедливості.
Провідником цієї ідеї тому й стала та частина суспільства, яка була достатньо культурною, щоб її сприйняти, але недостатньо цивілізованою, щоб відкинути.
На думку англійського соціолога Альберта Хаурані, бути маргіналом “значить жити у двох або більше світах одночасно і не належати до жодного з них, бути спроможним прибирати зовнішні форми, які визначають належність до певної національності, релігії чи культури без справжнього оволодіння ними, тобто не мати власної системи цінностей, а лише імітувати чужу, і навіть не імітувати правильно, бо така імітація передбачає певну оригінальність.
Це означає не належати до будь-якого суспільства і не мати нічого спільного з суспільством. Це виявляється в почутті загубленості, в претензійності, в цинізмі, відчаї”. Але це характеристика англійського маргінала.
В Україні усе значно складніше. Крім автохтонного маргінала, існує маргінал чужинець кий, дарма, що народжений в Україні. Це той, котрий ще донедавна почувався “старшим братом”, який ніс “вищу” культуру молодшим родичам, і якого після 1991 року враз охопило почуття загубленості й відчаю, претензійності й цинізму.
Цей маргінал марить про дешеву ковбасу, про “союз нєрушімий”, “авангардную роль КПСС—КПУ”, тощо.
“Український елітний маргінал, крім загальних рис цієї породи, наділений ще й рисами специфічними. Він не розглядає український народ як державотворчу націю, а як таке собі “насєлєніє”.
Будучи сам часткою цього насєлєнія, він формує пакет гасел і обіцянок на догоду своєму електоратові. Він може сяк-так володіти українською мовою, але ніколи не стане заглиблюватись в історію України, у пошуках моральних цінностей СВОГО народу.
Він позбавлений жертовності, позбавлений прагнення служити національній ідеї. Для нього цієї ідеї взагалі не існує” (Леонід Сотник).
Навесні 1996 року головний редактор знаменитого журналу “Культура” Єжи Ґєдройц із своєї паризької штаб-квартири уважно спостерігав за соціально-економічними процесами на своїй далекій батьківщині.
“У Польщі сьогодні бракує державного чуття, розуміння того, що саме служить справі держави. Визначальної концепції, якою повинна бути Польща, не відчувається у жодній галузі. Не розроблена зовнішня політика, бракує військової ідеї.
Натомість важливого значення набуває призначення того чи іншого генерала і те, у яких він стосунках з міністром. Особиста боротьба заступає все — економічні, громадські справи. Вона бере гору навіть тоді, коли йдеться про фундаментальні проблеми, головною з яких є захист інтересів держави”.
Автор продовжує: “З усією критичністю ставлячись до міжвоєнного періоду, треба визнати, що в Речі Посполитій суспільство мало почуття державності та обов’язку щодо вітчизни. Фінансові службовці, які становили найчисленнішу частину державних працівників, оплачувались дуже низько.
Незважаючи на це, хабарництва майже не існувало. Кількість скандалів, економічних афер, пов’язаних з політичними колами, також була мінімальною, принаймні не мала, як у нинішній польській реальності масового характеру.
До речі, мораль поляків, після здобуття незалежності, не була бездоганною, зокрема, партійні чвари стали звичайним явищем. Але все це подолав Юзеф Пілсудський. Це означає, що польську суспільність можна виховати”.
Чи можна виховати суспільність українську? На гадку чомусь спадає кримінальний афоризм: не вір, не бійся, не проси. Тільки кому його адресувати? Державі? Її високим достойникам, які турбуються насамперед про власні статки, а не про народ, чи самому собі?..
Олег Романчук, шеф-редактор журналу “Універсум” (Львів), член Світової організації періодичної преси (Брюссель), для УП
