20.03.2007 Віталій Радчук: плекаймо совість юні
РАДЧУК Віталій Дмитрович,
Голова Товариства української мови Київського національного університету імені Т. Шевченка, доцент Інституту філології, науковий працівник Інституту української мови НАН України.
Мовна ситуація кожного народу має свою унікальність, яку важко збагнути, не знаючи її зсередини. У чому ж специфіка українських національних проблем, зокрема мовних? Не спадають на думку аналогії із жодним народом. Коли говорять про загрожений стан мови й культури, традиційно згадують Прованс, Каталонію, Шотландію, Ірландію... А хіба в Україні ситуація простіша? За деякими оцінками, титульна нація наближається до межі зникнення.
На щастя, серед наших сучасників є люди, для яких відродження української мови і зміцнення її статусу – першорядна справа, можна сказати, найважливіша за всі інші види їхньої діяльності. Такий Віталій Радчук, доцент Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, науковий працівник Інституту української мови НАН України, голова університетського Товариства української мови.
З Віталієм Радчуком розмовляти непросто, оскільки він людина ерудована, фаховий філолог і перекладач, відомий експерт з мовної політики та функціонування мов у суспільстві. Про всі питання, які мене цікавлять, учений говорить зі знанням справи, тонко помічаючи всі неточності у формулюванні думок чи понять. Утім, читачу, суди сам. Ось уривок нашої бесіди.
Письменниця Євгенія Кононенко
– Пане Віталію, чи справді всьому українському загрожує небезпека? Українська мова – одна з демографічно наймогутніших на планеті. За даними лінгвістичного музею Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, вона посідає 26 місце серед тисяч мов світу. Але й досі, на чотирнадцятому році державної незалежності, в Україні діє потужна машина русифікації, чимало носіїв природної мови соромиться її, а дехто, переїжджаючи із села до міста, поспішає якомога швидше заговорити “по-нормальному”. Видається, що нормою є яничарське мововбивство, а не пошана до мови землі, якою ходиш.
– Це неправда, ніби українці в містах розмовляють по-російському і що таких чи не половина країни! Мільйони тутешняків говорять колоніальним суржиком. Сказати б, креольським діалектом мови метрополії, а точніше – територіальним варіантом поза материком мови. Але, щоб виокремитися як територіальний варіант мови, суржик ще замолодий, він ще на стадії вульгарної латини, хоч московські неоімперіалісти і вкладають чималі кошти в його олітературення, силкуючися прив’язати Україну до „спільних просторів”: освітнього, культурного, інформаційного і, звичайно, економічного та політичного. Ці „простори” єдині в тому розумінні, що за їх допомогою від України може залишитися тільки назва й бутафорія. Термін „спільний (єдиний) простір” є класичною ідеологемою і приховує один принциповий момент. Річ у тому, що простір самою своєю природою і суттю – безкінечний, тому „спільність” тут може означати лише насильне обмеження свободи, вибудовування штучних кордонів і мурів. „Не ходи, Україно, до Європи без нас! Тільки ходи в посольстві, де ми на чолі!” До речі, а чому б нам не піти разом з Європою в Росію? Узи ЄЕП – відрижка СРСР. Якби так „любовно” чіплявся чоловік за руку дружини, не даючи їй навіть зачіску поправити, вона б від нього скоро втекла світ за очі. Хіба ні?
Суржикомовці – лише частково українці, адже мова – визначальна ознака нації. Хай і не єдина, але в тих інших ознаках – та сама ситуація мішанки й роздоріжжя. У культурі ми синтезували здобутки десятків етносів, але наша культура сьогодні структурно неповна й контамінована як цілість, із штучно утворених порожнеч пороблено відстійники для чужих нечистот. Де наш Голівуд? Куди подівся кінотеатр ім. Олександра Довженка? Чому осідки культури перетворюються на нічні клуби, стрип-бари й казино? Чому зникають бібліотеки й книгарні, а телебачення, цей двомовний зомбувач, цілодобово й багатоканально нищить народну мораль і споконвічні українські цінності? А візьмімо правосвідомість чи господарство. Ми хто? Правова держава з плюралістичною демократією чи феодальний паханат ординського, як не орденського типу? Капіталістична чи соціалістична країна? Ні те, ні се, вічний перехідний період, і вічний прохідний двір, з огляду на геополітичне розташування. У нашій мові, до речі, зійшлися запозичення з десятків мов Євразії. Суржик був і за Богдана Хмеля (Бунтаря чи П’яного – це вже як кому), і за Святослава Завойовника, і коли наш край звався Великою Скіфією. Русь, борщ, сало, пуд, козак, бандура, ґринджоли, шлюб, хлопець – це все позички з різних мов або, коли хочете, віхи історії. Певна річ, щирою московською з „давеча” „намедни” і нетутешньою вимовою Україна не заговорить ніколи, хоч би як на це сподівалися колоніальні „культуртрегери”. Бо золотий час для російської мови минув – тепер навіть у жаргоні московських школярів (та навіть у термінології московських лінгвістів) панує мова англійська. А щодо інших „просторів”, то згадаймо, наприклад, такий факт: за валовим продуктом маленькі Нідерланди випереджають Росію.
До речі, англійська й російська мови так само суть не що інше, як олітературені суржики. Культуру мови може забезпечити лише прагнення суспільної єдності, національна, отже, й державна воля. У мові Тарасової землі завжди панували строгі мовні традиції, зокрема українська спільнота віддавна свідомо орієнтувалася на усталену мовну норму, бо тільки спільна (цілісна) мова могла забезпечити їй порозуміння, лад і єдність, надто в ситуаціях зовнішньої небезпеки. Як приймали на Січ? Запитували, чи віриш у Христа і чи говориш по-українському. Без мови, як і без віри, козацтво було б отарою овець, що розбрелася попасом, – бери голими руками, жени куди хочеш, стрижи, скільки влізе. А в сьогоднішньому Запоріжжі на тебе косо дивляться, коли заговориш по-тутешньому. Одного водія тролейбуса у Запоріжжі озвірілі пасажири навіть побили за те, що оголошував зупинки українською. Ю. Гнаткевич запропонував називати це місто Ленініжжям, бо на невеликій площі тут аж дев’ять об’єктів названо іменем ідола, чия ідеологія коштувала Україні десятки мільйонів життів. Вас не дивує, скажімо, що у Москві чи Варшаві немає площі Гітлера і газети „Берлінський гітлерюгенд” на кшталт чужомовного „Московського комсомольця в Україні”? З якою ж метою підмінили нам віру і говірку? Хто це зробив і що йому за це належить? Кому потрібні яничари?..
– Багатьох лякає такий масштаб зовнішніх впливів.
– Є й позитивні впливи, але не про них зараз ідеться. Зважте: повага до питомого голосу землі – традиція загальнолюдська, вселенська. А коли свою закомплексованість ущемлені й щербаті перекиньчики виявляють тим, що глузують над справжністю гідних – то це що? Знамення суспільного занепаду, кінець Риму, передвісник ґвалтівного нашестя. Ризикнув би хтось в Англії поглумитися над „щирим англійцем” – сам би себе довіку ув’язнив у тюрмі тисячоокого мовчазного презирства...
– Усе пізнається в порівнянні.
– Атож, у ставленні до своєї мови нам далеко до ізраїльтян, чехів, естонців, фінів, французів і поляків. Хоча на щастя для нас, ми не зав’язли в драговині роздвоєності, саможерства й безпам’ятства так трагічно, як Білорусь: ознакою українського громадянства залишається виключно українська мова. За нею нас упізнають по світах. Її вивчають і нею говорять в Україні іноземці, що приїжджають до нас з добром і миром. Пісенність, „солов’їність” нашої мови – це, сказати б, зовнішній вияв українськості. Але є і глибинний: вона – вмістище досвіду поколінь, самобутнього народного світобачення, логіки, образотворення. Усього того, що тепер називають менталітетом. Про те, що мова визначає свідомість людини, її помисли і вчинки, переконливо писали такі видатні вчені, як В. Гумбольдт і О. Потебня, у ХХ столітті – Е. Сепір і Т. Ворф, Р. Барт і вся школа структуралістів-семіотиків.
Традиційність – і слово як її виразник – у більшості країн визнано смислом і способом людського життя, а тому й основою держави. Приміром, у Японії її плекають 130 інститутів японської мови. Сказано ж бо в Біблії: „У почині було Слово”.
– Що ж треба робити, щоб змінити ситуацію на краще? Хто ефективніше може це зробити – окремі ентузіасти чи держава?
– Ви кажете – держава? А чи є в Україні українська держава? Для початку держава має стати українською! Що інше може бути в країні, де смітникарі розмовляють тутешньою, а найбагатші люди – іноземною? Для кого цей спів: „Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці”? Як розуміти „і ми”? Як разом з ними чи без них? Казали в Давньому Римі: „Чия мова, того й влада; чия влада, того й мова”.
Ви сумніваєтеся? Заявіть будь-якому з трьох владних зубів цієї держави – законотворчому, виконавчому чи прокурорсько-судовому – свій протест проти того, що колоніальна мова в Україні протиправно витісняє питому мову землі, і ви пересвідчитеся, як оскалиться проти вас і вашої мови ця держава в особі своєї випещеної бюрократії, хай би й суржикомовної.
– Тобто, Ви вважаєте, що соціальні питання тісно пов’язані з національними?
– Це аксіома! Так ще за СРСР по університетах учили, що національна гідність – складова людської. Люди з національною гідністю просто не терпіли б держави, яка топче споконвічну мову краю! Тому влада й зацікавлена в тому, щоб денаціоналізувати масову свідомість, перетворити вольовий народ в упокорене населення, яке „балдіє” від Вєрки Сердючки. Як знаряддя поневолення годиться будь-яка чужа мова. Англійська – також. Вона вже й на вивісках різних міністерств, хоч це суперечить Конституції України. У школі більше уваги приділяють „інглишу”, ніж „укрмові”, котра при такому ставленні до неї дедалі рідше звучить на перервах. Потрібні ж бо гастарбайтери на експорт. І східним, і західним сусідам. Уже випхали на заробітки понад 7 мільйонів українців, а все мало!
–_ Але наразі держава така, яка є. Тож як змінити стан речей?_
– У 1990-1994 роках чималому гурту депутатів Київради, серед яких був і я, вдалося радикально змінити ситуацію з мовою в середній освіті столиці. З 1992 року майже всі школи Києва стали українськими, хоч до того їх було дуже мало. Сьогодні до першого класу вчитися мовою українського громадянства йдуть уже близько ста відсотків учнів. Отже, у столиці перемагає ідея українського громадянства, а не колоніальний синдром. Принаймні формально, бо коли заходиш на перерві до школи і вслухаєшся в дитячий гамір, то помічаєш, що в учнів мовної стійкості, а отже, й громадянської гідності школа не виховує.
На початку 90-х років у Києві працював інститут громадських контролерів, які стежили за додержанням мовного законодавства. Але комусь муляв громадський нагляд. Нині міська влада про нього навіть не згадує, а на численні звернення киян з приводу порушень 10-ї статті Конституції у місті просто не реагує. А треба знати киян: більшість закохана у своє місто і всяку дисгармонію у цій історичній ойкумені, мовну зокрема, сприймає небайдуже – як посягання на свою любов. Погляньте хоча б на вивіски у підмайданних „акваріумах”...
Власне, закону про мови ніби й немає. Те, що було прийнято 1989 року – скоріше декларація. Вона не передбачає санкцій і не може поліпшити ситуацію. Потрібен сучасний закон! Кілька років тому Кабмін був навіть подав виважений законопроект до Верховної Ради. Але державі, яка служить собі, а не Україні, унормування прав у мовній ділянці просто непотрібне! У нас ще й завівся звичай перебудовувати та чистити держапарат „на ходу”, коли цей механізм починає набирати швидкості. Установи з мовної політики ліквідовують, щойно вони починають щось робити. Утім, держава – машина складна. Якісь коліщатка в ній таки крутяться завдяки патріотичним зусиллями особистостей.
– Хто ж ми в цій державі? Спостерігачі? Чому заплющуємо очі на проблеми? Чи все-таки щось можемо?
– Будьмо точні. Ми живемо не в державі, а в країні. І до того ж – серед людей. Ми так зачаровані своєю псевдонезалежністю, що в нас уже й прогноз погоди почали оголошувати „на державу”. А держава – це лише служба. Чиновник мав би бути слугою народу, але він – держслужбовець, тобто служить державі. Проте не забуваймо, що короля грає почет. А королівство творять усі піддані корони. Я от працюю в Університеті ім. Тараса Шевченка та в Академії наук України – обидва заклади державні, сиріч національні, як їх тепер стали величати. Але чи будуть вони справді національними – якоюсь мірою залежить і від мене. Ходить такий поголос, що викладачів університетів прирівняють до держслужбовців. Невелика радість! Для мене головне – з чим від мене підуть у світ мої студенти, бо вони – творці тієї України, якої я вже не побачу. Утім, я її таки добре уявляю, бо інакше мені нічого було б робити серед молоді. Я вчу своїх студентів думати, продукувати свіжі, дивовижні й для мене самого ідеї, а не просто переказувати чиїсь думки. І роблю це предметно – коли викладаю теорію перекладу або веду перекладацьку майстерню. На щастя, більшість моїх колег з цим солідарна. Розумний і вільний духом фахівець ділом відповість на всі виклики часу і на всі нові запитання, яких ми, пані Євгеніє, ще й поставити не в змозі.
Я все-таки покладаю велику надію на молоду українську інтелігенцію, яку не принижено зубрінням цитат з „марксистсько-ленінської фізкультури”, висловлювань тов. Сталіна про корисну їжу і Брежнєва про хімію полімерів. Хочу підкреслити: саме інтелігенцію, а не еліту. Власне, означення умовне, бо містить парадокс: на відміну від гульвіси-плейбоя інтелігент має пройти сувору школу випробувань і тому занадто молодим йому бути не випадає. Елітою зараз нерідко іменують узурпаторів політичної влади, аморальних і ницих скоробагатьків, що їх збірний образ, пропагований зокрема й з екранів, наше суспільство легко вгадує за всіма ознаками „шикарного життя”, насправді напівдикого при всіх його блискучих модерних упаковках. Інтелігенція – дуже нечисленна верства, яку вирізняє насамперед рівень свідомості, а отже, й мова і ставлення до мови як цінності. Це грамотні, високоосвічені, чутливі до тонкощів своєї професії люди, а головне – цілеспрямовані й цілісні особистості, які понад усе ставлять справедливість, порядність, суспільні інтереси. Ними керує поклик часу – історична потреба, вони – совість народу.
Для НАША МОВА
