20.03.2007 Українці... Національно-мовні обриси
Етнічні українці становлять майже 78% загальної кількості населення, в абсолютних цифрах – 37 млн.541тисячу осіб. Порівняно з переписом населення 1989 року кількість українців зросла на 0,5% в абсолютних показниках, а питома вага серед жителів України – на 5 відсоткових пунктів. Звичайно, кожна людина вкладала своє власне розуміння в поняття – українець. Для когось то була 5-та графа радянського паспорта, для іншого пам’ять про самоідентифікацію батьків, для когось звичка, політичні переконання, рідна мова, культурний сентимент, а для когось складний комплекс переживань. Взагалі визначати, що саме мала на увазі людина, коли визнала себе українцем, українкою, незвичайно важко, як і визначити, наскільки глибоко вірує в заповіти Христа той, хто називає себе християнином.
Найбільше вражає винятково високий, за європейськими мірками, відсоток українського населення і відносно низький рівень етнічного самозахисту українців, упослідженість головних етнічних проявів українства (мови і культури, освіти, інформації, громадських структур). Навіть в Автономній республіці Крим українців майже 500 тисяч, це лише вдвічі менше, ніж уся кількість естонців у Естонії. Але, напевно, кількісні показники тут не завжди корелюються з якісними. Українців у Криму вдвічі більше за кримських татар, але рівень українського етнічного впливу щонайменше вдвічі поступається татарському.
У Вінницькій області українців майже 95%, але це ніяк не позначається на рівні етнічного опору русифікації. На початку ХХ століття Вінниччина разом з Житомирщиною, Хмельниччиною і Волинню була твердинею УНР.
Геть зрусифікована Дніпропетровщина має майже 80% етнічних українців.
І на Донеччині, де постійно відбуваються ексцеси, пов’язані з утисками всього українського, українці мають не переважну, а все ж таки більшість, майже 57%, а на Луганщині, де точнісінько такі ж самі проблеми, – 58%.
В усіх інших східних областях питома вага етнічних українців ніде не опускається нижче 60%. Це помітно більше, приміром, ніж питома вага етнічних латишів у Латвії, хоча ситуація з державною мовою і національною культурою там незрівнянно краща.
Українську мову назвали рідною 67,5% населення України, це дещо більше ніж за переписом 1989 року. Водночас 5544729 етнічних українців, більше 15% назвали своєю рідною – російську. Є підстави думати, що значна кількість із них взагалі не володіє українською.
Серед росіян тільки 4% – 328152 назвали рідною українську. Навряд чи серед цих 4% є такі, що геть забули російську. Отже, цифри переконливо свідчать, що за 12 років незалежності успіхи русифікації абсолютно перевищують успіхи кволої українізації. Себто, русифікація реально є і доказом цього є кілька мільйонів українців, які не володіють українською мовою, а українізація – це радше примара, ніж реальний процес, бо, напевно, більшість з тих 328152 росіян, які назвали українську рідною, зробили так не під впливом українізації, а через загальнопатріотичні міркування – всупереч своїм, “захисникам” у Російській Федерації. Себто діє процес русифікації, бо є кілька мільйонів майже повністю зрусифікованих українців. Немає процесу українізації, немає і результату, тобто немає українізованих росіян. Та навіть з поверненням самих українців до мови своїх предків є значні проблеми, і поки що зарано говорити про політичні успіхи на цьому шляху. Навпаки, є регрес. У тому ж таки Севастополі кількість українців, які назвали своєю рідною мовою українську, порівняно з 1989 роком зменшилась не кілька тисяч. Це реальна оцінка “зусиль” верховної київської влади щодо українського національно-культурного відродження. В Криму, Донбасі, Севастополі українці перебувають у фактичному стані зацькованої національної меншини, якщо тільки вони воліють зберігати рідну мову і культуру. Така ситуація була б цілком природною в колоніальних суспільствах, де більшість має підкорятися етнічній меншості, її мові та культурі. Але вона набуває рис абсурду в незалежній державі. Особливу увагу привертають ці 5 з половиною мільйонів російськомовних українців з огляду на феномен їхньої подвійної ідентичності – української і російської мовної.
На жаль, цей феномен ще не дуже глибоко досліджений з позицій етнопсихології й етнополітології. Цікаво й важливо, яка державно-політична лояльність переважає в свідомості цих людей: російська чи українська? Який елемент виявиться суттєвішим: етнічний чи мовний, що більше впливає на національне самовизначення індивідів та мас: мовний чинник чи етнічний?
Виходячи з суто формальних показників, у етносу, який становить майже 80% населення країни, не повинно бути проблем мови, культури, національної духовності. Проте, в Україні українці мають в цій сфері більше проблем, ніж розв’язань. Це пояснюється особливостями України як держави.
Адже Україна є державою не лише посткомуністичною, але й постколоніальною. Цей факт спричинився до сформування особливих ментальних рис української постколоніальної політичної, економічної, адміністративної еліти. Всі проблеми української мови, культури, національної гідності, точніше відсутності такої, пов’язані з тим, що українці не перестали бути колоніальним народом, незважаючи на формальну, дуже формальну незалежність, не стали господарями власної хати.
За роки боротьби царату, а потім і більшовиків проти української ідеї сформувався цікавий феномен відчуження значної частини українців від всього етнічно українського. Тому російськомовні українці незрідка опираються поширенню українського національно-культурного комплексу більше за росіян.
І все ж, як свідчать результати всеукраїнського перепису населення, зовсім не внаслідок якоїсь діяльності держави, а переважно стихійно, об’єктивно збільшується кількість громадян України, які воліють почуватися українцями в Україні. І цей процес залишає надію, на відродження українства в Україні.
Ігор Лосєв, Радіо “Свобода”, 24.10.2003
