08.03.2007 Елітарний політикум або Нарис про українську інтелігенцію
Якщо судити про еліту країни за її владою, то Україні далеко не те, що до Європи, а й до євразійського простору.
І все-таки поняття «еліта», яке останнім часом частенько вживали деякі автори І-РЕПОРТЕРА, не зовсім адекватне поняття. Нехай і словники дають визначення на кшталт «еліта – обрана частина, верхівка суспільства, що стоїть вище інших людей: люди, що одержали найвищі оцінки в галузі їхньої діяльності; люди, що володіють формальною владою в організаціях й інститутах, що визначають соціальне життя; натхненні Богом особистості, що володіють харизмою; творча меншість суспільства; люди, що користуються в суспільстві найбільшим статусом, що володіють інтелектуальною або моральною перевагою над масою».
Та за цими гучними фразами стоїть одна, але дуже суттєва деталь, яка перетворює дане поняття на банальщину. Люди більш-менш знайомі зі сільським господарством, можуть розповісти читачам, що еліта – поняття в цій галузі популярне. Чого варте, наприклад, словосполучення: «елітні породи свиней» або «елітні сорти рису» і т.д. Чому б, здавалося, не сказати просто – найкращий сорт, найкраща порода? Ні, слід наголосити, що вона (порода) саме елітна (найцінніша, найякісніша).
Напрочуд символічно звучить: елітні свині й елітні політики, чи то пак – політична еліта. Не слід взагалі говорити, що в Україні була коли-небудь своя еліта. Була інтелігенція, навіть аристократія, проте еліти не було. Навіть коли вона з’являлася, то її представники були з інших країн, іноземцями. А представників науки, культури та мистецтв все-таки правильніше називати інтелігенцією.
На жаль, ця наша інтелігенція (а, може, й на щастя) елітою не стане. Чому? Тому що для того, щоб бути елітарним, треба одне-єдине – гроші. Звання, титули, – усе це в нас купується і продається. Незрозуміло, звідки виникло поняття «бізнес-еліта», особливо в світлі ведення українського бізнесу. Бізнес-еліту складають багато людей, які нічим іншим, окрім товстого гаманця, від «звичайної маси» не відрізняються. Ну майже, як у свиней, коли якась особлива окраска, смак м’яса та ін. якості ставлять її вище інших.
Сучасна еліта – це не розумова, не інтелектуальна перевага одних людей над іншими, а звичайна класова нерівність. При побудові безкласового суспільства в нас виник окремий прошарок – партдержапарат, або просто – бюрократія. Зараз цей контингент перекочував в еліту, а точніше – став себе так називати.
Наша політична еліта і є яскравим прикладом оновленої бюрократії. Власне поняття еліти в її первісному варіанті передбачає відповідну поведінку. Наприклад, класичним прикладом країни зі справжньою політичною елітою (в самій її суті), яку можна назвати як політичною інтелігенцією, так і аристократією, може бути Велика Британія. І суть навіть не в тому, що в парламенті, в уряді, у політичних партіях числяться лорди та інші власники «блакитної крові».
Британський політикум, як і інший західноєвропейський, ніколи не допустить такі постійні «кидки», які здійснюються представниками вищих ешелонів влади в Україні. Десь на початку грудня минулого року я спілкувався з Ярославом Ведмідем, директором піар-агентства MTI Consulting і за сумісництвом організатором громадської ініціативи «Стрічка», якій ми завдячуємо появу помаранчевих стрічок і просто помаранчевого кольору під час виборів-2004 і революції. Так от, він тоді висловив думку, що постійні «кидки» еліт призводять до втрати довіри населення до політики в цілому. Якщо корупційні скандали все-таки призводять до зміни політичного оточення, то кидки змінюють лише політичний розклад сил на даному етапі, не більше.
Апофеозом, хоча, в той же час, звичайним для України явищем, стали останні події у Верховній Раді. Одна політична сила блокує трибуну, щоб її не заблокувала інша, а та, натомість, вимикає світло, за що супротивники не пускають її представників у туалети. А ті представники ще й бояться щось їсти у буфеті Верховної Ради, оскільки підозрюють, що після трапези доведеться швидко бігти у WC.
Було б смішно, якби не було сумно. Якщо ці люди називають себе політичною елітою, то, власне, про що можна говорити? Про культурну, літературну, наукову еліту, скажете ви. Себто, власне, про інтелігенцію.
Але й тут є цікава фішка. Сучукрліт – це, до речі, не матюк, а Сучасна українська література. Навряд чи можна назвати інтелігенцією багатьох її представників. При всій повазі до Андруховича, Подерев’янського, Дереша, Карпи та ін., їх твори, як-то кажуть, на любителя. Так само, як і пісні 99% наших виконавців. Тарас Петриненко, Володимир Гнатюк, Володимир Гришко, Василь Зінкевич, Оксана Білозір, ще кілька виконавців, яких можна назвати інтелігенцією, але… Але вони настільки заполітизовані, що, надивившись усмак на перипетії у Верховній Раді, інтелігенцією нам уже не видаються. На жаль.
Чим це загрожує Україні й українцям? Почну з наступної тези. Українській нації та її формуванню це нічим не загрожує. Річ у тім, що сама нація вже давно сформована, що б там не казали. Геродот стверджував, що нація – це одержавлений народ, тобто народ, який набув свою незалежну державу. Мислитель, щоправда, не пояснює, чи зникає нація, коли держава втрачає незалежність, ачи ні. Тому є ще й визначення, яке дає словник з прав людини. «Нація – група людей, що зберігає спільні спогади й міфи своїх предків, пов’язана з (історичною) територією через спільні жертви й страждання в минулому й готовність перенести страждання знову, якщо потрібно, але не розпадатися на частини. Для всіх членів співтовариства законом установлені загальні права й обов’язки. Коли територія держави співпадає з територією проживання нації, тут вже має місце «національна держава». Більшість держав не є однорідними в національному відношенні й мають на своїй території різні етнічні, культурні, релігійні або мовні групи».
Можна посперечатися з «готовністю перенести страждання знову, якщо потрібно, але не розпадатися на частини», але, тим не менше, за класичними визначеннями, ми все-таки є нацією. І соцопитування показують, що більшість відчуває гордість за те, що вважає себе українцем.
Така ситуація з елітою та інтелігенцією загрожує нашому світосприйняттю та сприйняттю нас іноземцями. Коли говорять про те, що в Україні відсутня національна ідея (навряд чи такою можна назвати програмні ідеї націоналістів, які спізнилися мінімум на століття, комуністів чи тих же регіоналів і нашоукаїнців), то чомусь забувають, що розробляти її повинна інтелігенція, еліта, якщо хочете. І допоки її немає, не буде національної ідеї.
Повертаючись до теми політичної еліти, зауважу, що проблема тут захована в галузі культури. Так, італійські депутати частенько б’ють один одному обличчя, проте в них не ввійшло в звичку впроваджувати кулуарні і закулісні домовленості. Тож, як тільки наші політики зрозуміють, що своїми діями наносять шкоду перш за все собі, любим, то тоді й з’явиться політична культура й почне формуватися «еліта».
Чи дочекаємося? Скоріше так, ніж ні. Єдине, що хотілося б побажати політикам, то це не влаштовувати клоунаду в парламенті, а намагатися відстоювати свої погляди правовим шляхом. Приміром, якщо доведено, що коли депутат був відсутній у Верховній Раді, а його картка голосувала, то всі прийняті внаслідок цього нормативно-правові акти вважаються неконституційними. Ось навіть невеличка, але зачіпка, яка дає змогу підняти політичну культуру. Та й закон про імперативний мандат для органів на місцях цьому сприятиме.
Так що будемо сподіватися, що поняття «політична еліта» й «елітні породи тварин» не будуть тотожними, а поява української інтелігенції стане кроком держави в напрямку Європейського Союзу. Бо навіщо ж Європі «напів’європейці й напівазіати», як висловлювався класик?
Ярослав ВАСИЛЕНКО, спеціально для І-РЕПОРТЕРА
