05.03.2007 КРИЗА ЕЛІТ ЯК ХВОРОБА НАЦІЇ
Еліта – слово, яке набуло для пересічного українця негативного значення.
Для більшості з нас воно асоціюється не з представниками української інтелігенції, а з прізвищами тих людей, яких називають олігархами. Їхні імена ми щодня чуємо в новинах, про них пишуть газети, від них залежить те, чи підвищать чи ні пенсію, зарплату, стипендію.
Що ж сталося зі справжньою українською елітою, яка протягом століть намагалася відродити українську націю, збудувати державу? Куди зник генофонд тих, хто сидів за свої ідеї в концентраційних таборах, до останнього боровся за національну ідею, віддав за неї життя?
Відповідь, на жаль, проста й невтішна – їх немає, а, може, і саме поняття «еліта» в сучасних реаліях набуло нового значення?..
На початку 90-х років українська еліта складалася з представників партійної номенклатури та людей, які, вчасно зорієнтувавшись, заробили капітал у кризовий період перехідної економіки й надалі використовували свої фінансові можливості, щоб отримати «зелене світло» на шляху до влади.
Всі інші українці, завдяки яким ми отримали на референдумі більше 90% голосів «за» незалежність нашої держави, опинились на межі виживання. Вчені, лікарі, інженери – власне всі, хто достойно міг носити звання інтелігент, – почали боротьбу за існування: одні зайнялись комерцією, інші поїхали гастарбайтерами за кордон шукати кращої долі, а дехто просто не витримав цих складних часів.
Людей, які насправді могли творити нову правильну демократичну ідеологію, на засадах якої розвивалась би держава, формувалася б нація, не було, а щоб виховати нове покоління, потрібен був час і – що найголовніше – новий правильний підхід у вихованні.
Це пояснено давно і просто: піраміда потреб Маслоу дає підстави робити висновки, що коли немає чого їсти, у що вдягнутись, думати про вищі ідеї не доводиться.
Ось і все – соціум поглинула велика і важко виліковна хвороба – «криза еліт».
Її симптоми: – аполітичність, тих людей, які цілком справедливо мали б належати до інтелігенції, – посилення соціальної атрофії серед широких верств населення, – відсутність після 15 років незалежності чіткої державної ідеології, – і, відповідно, досі несформована українська нація.
Це призвело до повільного розвитку політичної системи України, низького рівня політичної культури громадян, підвищення й без того захмарного рівня корупції.
Найскладніша проблема для сучасної України – надзвичайно високий рівень хабарництва, що є особливо не безпечним для освітньої сфери. Адже вступити до внз можна за гроші, та й легше зробити це саме таким методом «дав – прийняли». Спосіб «здав – прийняли» вже немодний і неактуальний.
Логіку сучасних викладачів, які приймають хабарі, ще можна зрозуміти – рівень зарплати невисокий, робота складна, вимагає самовіддачі. Але куди дивляться вельмишановні посадовці, наша влада?!
Через чверть століття у нас не залишиться ні кваліфікованих медиків, ні професійних педагогів.
Дуже хочеться поставити запитання до теперішньої української еліти: «Чому ви живете сьогоднішнім днем, чому не думаєте про своїх дітей та онуків?» – мертва тиша у відповідь.
Хоча, якби в реальності запитати когось із державних діячів, то навіть без фахових знань з астрології можна легко спрогнозувати відповідь: мовляв, боремось із корупцією, а як інструмент для цього використовуємо нові державні програми (на які витрачаємо бюджетні кошти). І все не так погано, як здається на перший погляд: існують справедливі викладачі, совісні студенти, які дійсно отримують хороші знання.
Так, приклади є, що не може не втішати, але вони існують радше як винятки. І ті, хто дійсно має знання і міг би успішно реалізовувати їх в Україні, їде за кордон спочатку по різноманітним програмам обміну між університетами, а потім і зовсім залишається в іншій країні жити та працювати. І причиною цьому є банальність, але достатньо важлива для молоді: порівняно високий економічний рівень життя.
А як же духовність, ідея, ідеологія? – скажете ви. – А де ж почуття патріотизму, врешті-решт?
Його не має, бо все це виховується змалечку, базис має бути закладений у сім’ї, системі освіти, опорою чому має слугувати державна ідеологія, а її ж і немає, бо немає тих, хто її формує, – еліти.
Ті, хто перебувають при владі, контролюють суспільство своїми ідеями, використовуючи людей як дослідницький матеріал для тестування механізмів маніпулювання свідомістю, та й то роблять це переважно в передвиборчий період. Власне на цьому і змикається коло: еліти немає, немає кому творити державну ідеологію, яка б у майбутньому виховувала нову еліту.
Хвороба фактично невиліковна; залишається тільки один шлях для подолання цієї проблеми – прояв активної громадської позиції кожного члена українського соціуму, впровадження програм для молоді, які б давали можливість навчання та стажування за кордоном, але зобов’язували повертатись на Україну, постійний контроль дій влади громадськістю, особливо на місцевих рівнях, тим паче, що механізми такого контролю закладені в законодавстві – їх потрібно лише використовувати.
І тільки тоді з’явиться реальна ідея, яка дасть поштовх для розвитку національної ідеології, що є необхідною умовою виховання нового покоління справжньої української інтелігенції.
Петрик Ілона, спеціально для І-РЕПОРТЕРА
