27.02.2007 Питання про шляхетність
Погляд крізь призму погляду Хосе Ортеґи-і-Ґасета
«Уявімо собі скромну людину, що спробувала оцінити себе на певних підставах – питаючи себе, чи має такий чи инший хист, чи відзначається в якомусь напрямку – і збагнула, що не має жодної видатної якості. Ця людина буде почуватись обмеженою і простою, необдарованою, але вона не почуватиметься «масою»
Хосе Ортеґа-і-Ґасет [1]
Словом «шляхетний» ми звикли означувати людину, котра, на наш погляд, володіє певними особливими якостями, що вирізняють її поміж инших. Причому, зазвичай ми звертаємо увагу на виховання і манеру поводитись, навіть, більше на друге, ніж на перше, бо саме за манерою поведінки судимо про виховання, яким би оманливим не було б таке судження. Саме слово походить від др. верхн. нім. slahta, що означає – рід. Синонімом і прототипом шляхти є римське поняття «патриції» (лат. patricii, від pater – батько). Тобто, однією з основних ознак шляхетности була належність до певного роду, шляхетність батьків. Якщо розглядати шляхетність таким чином, то ми дійсно відійшли від первісного його значення. Однак належність до певної суспільної групи (до патриціїв, наприклад) передбачала певну поведінку, відповідно, у нашому вжитку частина первинного значення слова «шляхетність» зберігається.
Моєю метою не є визначити, що саме складає сутність даного поняття – належність до певного роду або суспільної групи, чи певний спосіб мислення, що визначає цілі і дії. Важливо, що зараз перше все більше відходить на другий план, якщо вже остаточно не втратило значення. Мене цікавить те, як інтерпретує шляхетне життя Ортеґа-і-Ґасет, адже та інтерпретація містить парадокс (принаймні такою може здатися на перший погляд), і цікаво, чи є той парадокс дійсно парадоксом.
Аналізуючи шляхетну людину, Гасет пише, що «добірна чи визначна людина відчуває глибоку внутрішню потребу звернутися до якоїсь норми поза собою, вищої за себе, якій вона добровільно підпорядковується. […] ми відрізнили визначних людей від простих людей, кажучи, що до перших належить той, хто вимагає багато від себе, а до других – той, хто нічого від себе не вимагає, а задовольняється тим, чим він є, і навіть захоплений собою» [2] .
Тепер я можу формально виразити питання, які хочу поставити. По-перше, незвичною виглядає проблема підпорядкування. Адже шляхта, патриції чи, просто кажучи, знать історично були пануючою верствою і, стереотипно мислячи, ми уявляємо її такою, що підпорядковує та наказує, а не підпорядковується. Проте, коли розглянути спостереження Ґасета, що шляхетна людина мусила спочатку набути своєї шляхетности, а далі вона і її нащадки постійно докладали зусиль, щоб зберегти її, – це вже наштовхує на певну дисципліну, а дисципліна передбачає підпорядкування. Мені здається, важливою умовою шляхетности є саме добровільність того підпорядкування, адже звичайну людину, оскільки вона не визнає жодної норми над собою, потрібно підпорядкувати силою, а шляхетна людина тому і панує, що мусить підпорядковувати собі простолюд, щоб той не перетворив життя у цілковитий хаос. Історично шляхта підпорядковувалася правителю, а правитель – Богу, який і являв оту вищу норму поза правителем. Це яскраво видно у монотеїстичному середньовіччі. Проте такою нормою могло бути будь-що, скажімо, добробут та безпека держави і т. п. Наприклад, достовірно відомо, що Марк Аврелій сприймав обов’язок правити Римською імперією як тягар. Можна сказати, що визнання того обов’язку робило його шляхетним.
По-друге, шляхетність виявляється у постійному бажанні самовдосконалення, у постійній дії на противагу інертності та самовдоволенню. «Для мене шляхетність – це синонім напруженого життя, що постійно прагне перевершити себе, прорватися від старих досягнень до намічених обов’язків і вимог» [3] . Виходить, шляхетна людина сама собі створює обов’язки та вимоги, щоб діяти згідно з ними. Можна проінтерпретувати це так: шляхетна людина прагне мислити, причому мислити не хаотично, а певним чином – мислити оформлено, до того ж оформлено не будь-як; вона сама створює собі ту форму, якій потім підпорядковується, і саме та оформленість витворює більш досконалу шляхетність. Подібно музиці, наприклад, складаючи ноти певним чином, керуючись певними правилами, ми отримуємо, приміром, симфонію, а не безладне нагромадження звуків. Чи ні? Чи форму, якій треба слідувати, створює хтось инший (Бог, правитель, якісь певні авторитети і т. п.).
Ґасет писав про бунт мас наприкінці 20-х років XX ст. Той бунт триває і зараз, але, як на мене, зараз триває і инший бунт – бунт проти мас. Він зародився приблизно у 50-х роках XX ст., тоді він був особливо яскравим та викличним, тепер же набув більш згладжених форм, однак продовжує існувати, час від часу все ж спалахуючи з величезною енергією. На мій погляд, той бунт почався з бітників [4] , які пропагували певну відстороненість від суспільства, але це було і намаганням щось змінити в суспільстві. Це було прагнення діяти, це було прагнення не бути інертним, і найголовніше – це було прагнення не коритися масі. Бітники проіснували приблизно десять років, створивши підґрунтя та своєрідну філософію для хіпі. Звичайно, ці та й инші подібні явища вироджувалися і з часом переростали у ту ж масу. Але мене цікавить не те. Мене цікавить бунт проти мас на індивідуальному рівні [5] , мене цікавлять форми і вияви того бунту.
Розглянемо один конкретний приклад – Джима Морісона. Розглядаю саме його, бо він один з тих небагатьох, хто виразив свій бунт також у теоретичній формі. Це людина, що вивчала філософію та кінематограф, людина що писала поезію та створила музичну групу, де була солістом, людина, яка втекла з дому та протиставляла себе будь-якій формі поневолення, чи то сім’ї, чи державі, чи суспільству. Водночас то була людина, яка до деталей виробила свою концепцію життя і слідувала їй, людина, яка постійно самовдосконалювалася і, ставлячи перед собою все нові вимоги та цілі, йшла у їх напрямку. Це була людина, яка могла дозволити собі говорити те, що думає, і думати не те, чого від неї вимагають, яка на концерті могла робити все, байдуже, що її потім арештовували…
Ось конкретний вияв основного питання цього есе: чи можна назвати шляхетним Джима Морісона? А загальніше: чи не є масою той, хто сам витворює форму свого мислення і слідує їй? І чи є він шляхетним?
Я не берусь зараз, у цьому есе дати однозначної остаточної відповіді, я тільки зверну увагу на те, що, на мою думку, є важливим для наближення до відповіді.
Проблема зводиться до небажання слідувати ідеалам загалу та бурхливому екстравагантному протистоянню їм. За Ортеґою, маса – не кількісне поняття, а тип людини, що не визнає панування ніякої норми над собою та характеризується інертністю, пасивністю і поверховістю. Протистояння загалу – не конче протистояння масі. Проте, на прикладі Морісона ми бачимо все ж протистояння ідеалам (якщо це взагалі ідеали), які притаманні швидше масі. А загал найчастіше збігається з поняттям маси. Бунтуючий проти маси володіє усіма якостями шляхетної людини, відмінність лише у тому, що норма, якій він підпорядковується, створена ним же, і він не визнає жодного підпорядкування масі. Відмінність між бунтуючим проти маси і масою очевидна: те, що маса вважає за свої ідеали – лише небажання думати, лише вдоволення собою і тим, що є; очевидно, що шляхетна людина не може взяти ці «ідеали» собі за вищу норму. У маси немає вищої норми. У бунтуючого проти неї вона є, вона створена ним самим. І якою б екстравагантною та норма не була, але той бунтівник дотримується її, що б там не було, а це вияв дисципліни, хоч яким недисциплінованим видається його життя.
Я нічого не стверджую, але за логікою виходить, що оголення геніталій Морісоном на концерті – шляхетний вчинок, оскільки він є логічним наслідком життя, підпорядкованого певному ідеалу, певній вимозі до себе. Це, звичайно, парадоксальний жарт. Мова про шляхетну людину, а не шляхетний вчинок (це ще одне нерозв’язане питання: чи можуть одні і ті ж вчинки вважатися шляхетними в усі часи і чи для життєвої норми кожної людини один і той же вчинок буде шляхетним? Бо, наприклад, певні вчинки пана, які сприймаються як шляхетні, у виконанні слуги будуть видаватися пародією. І чи коли людина шляхетна, то всі її вчинки також шляхетні, а чи людина загалом шляхетна, але деякі вчинки можуть такими не бути?). Такі питання трошки скидаються на софістику, але, думаю, вони досить серйозні.
Поняття вищої норми, хай то буде навіть Бог, виникає внаслідок мислення людини (тут не йдеться про онтологічне існування Бога, а про те, що існує він чи ні, але для віри у нього потрібно, щоб людина помислила щось як вищу норму (помислила Бога), тобто важлива здатність людини осмислювати ту вищу норму, тобто створювати її як мислимий ідеал). Я тільки хочу ще раз констатувати факт, що бунтівник проти маси володіє усіма якостями шляхетної людини, які визначив Ґасет, єдине, що додається – екстравагантність вищої норми, яку той бунтівник створює. І важливо те, що, створивши таку норму, він підпорядковується їй остаточно, і, можливо, створює її саме тому, що не може прийняти жодної з тих, яка існує, як би сильно цього не хотів.
Я тільки злегка намітив лінії питання, яке поставив. Я нічого остаточно не стверджую, я тільки описав ситуацію. Вона є тим цікавою, що при її описі виникло багато очевидних, а може, й не таких очевидних парадоксів. Напевно, спроба їх подолання і вирішення поставленого питання є чимось більшим, ніж завданням невеликого есе, основною метою якого було показати неоднозначність поняття шляхетности в умовах двох бунтів, які відбуваються одночасно, переплітаються і инколи викликають враження переходу один в одний.
[1] Хосе Ортеґа-і-Ґасет. Бунт мас // Хосе Ортеґа-і-Ґасет. Вибрані твори. – К.: Основи, 1994. – 420 с. – С. 18
[2] Хосе Ортеґа-і-Ґасет. Бунт мас // Хосе Ортеґа-і-Ґасет. Вибрані твори. – К.: Основи, 1994. – 420 с. – С. 50
[3] Хосе Ортеґа-і-Ґасет. Бунт мас // Хосе Ортеґа-і-Ґасет. Вибрані твори. – К.: Основи, 1994. – 420 с. – С. 51
[4] Я не стверджую, що саме бітники були початком того бунту, я тільки наголошую на тому, що дана форма бунту проти мас була першою відносно структурованою формою (тобто, то не були поодинокі, майже не помічені, майже мовчазні протести). Очевидно, що і до 50-х років були окремі особистості, що не сприймали масову культуру. Хосе Ортеґа-і-Ґасет тому перший приклад („Бунт мас” написаний на 20 років раніше руху бітників). А ще одним прикладом може бути Герман Ґесе, у творчості якого яскраво проступає неприйняття культури мас. Зокрема, це помітно у романі „Степовий вовк„ (1927), та й у инших його творах цього та пізнішого періоду. Словами Дмитра Затонського „після смерти, що настала 1962 року. […] за океаном раптово зійшла осяйна зірка слави. Хіпі відкрили для себе „Сіддхартху” […] решта невдоволеної, стривоженої, спраглої живого слова американської молоді захопилась «Грою в бісер», її запереченням епохи, її упертими пошуками виходу з нікчемности”. [„Сіддхартха” (1922) „Гра в бісер” (1943)] Як на мене, факт популярности подібних творів саме в середовищі хіпі ще раз підтверджує, що бунт проти мас був саме бунтом, а не поодинокими мовчазними протестами, і він зародився у 50-60-ті роки 20 ст., як феномен бітників та хіпі.
[5] Я знову повертаюся до аналізу бунту проти мас на індивідуальному рівні, бо саме аналіз конкретних вчинків конкретної людини набагато ліпше висвітлить питання шляхетности, ніж загальні теоретичні міркування про те, чого, можливо, і не сталося. Я розглядаю саме Морісона, а не Ґесе, бо свідомість першого є породженням бунту 50-х, а індивідуальний бунт Ґесе все ж носить зовсім инший відтінок шляхетности, ніж той, що з’явився внаслідок бунту 50-х, тобто той, що можна розглядати, як більш наближений до сучасности.
Ігор Пасічник для Ї
