16.02.2007 Українська нація?
Шановна українська націє!
(Віктор Ющенко, 9 травня 2006 року, Виступ Президента України з нагоди Дня Перемоги)
В пресі чи в дискусіях політиків часто вживаються фрази “валовий національний продукт”, “національні інтереси” чи навіть “національний колорит”.
Що ж таке воно, ця “нація”, у якої є колорит, продукт і інтереси?
Трохи визначень
Нація – це колективний суб’єкт політики, що творить державу. Наука визначає два основні типи націй – етнічну (базовану на конкретному етносі) і громадянську (базовану на громадянстві конкретної держави).
У світі змагаються між собою дві концепції походження нації:
1) Примордіалістська концепція вважає нації продуктами давнього походження, які змінювали уже сучасні віки.
Якщо говорити образно, це будівля з глибоким історично-культурним фундаментом, якій можна по-новому перекривати дах чи міняти вікна, але з місця її не зірвеш.
2) Модерністська концепція вважає нації продуктом останніх кількох сотень років, які формували економіка, війни, газети і телебачення.
По суті, тут нація – це вагончик на колесах, який перефарбовують як заманеться, і якого везуть різними дорогами історії у непрогнозоване майбутнє.
Істина, на моє переконання, десь посередині.
Навіщо нам ця нація?
Спільноти здебільшого об’єднуються в нації для захисту власних інтересів. Класичний привід для об’єднання – зовнішня загроза.
Люди об’єднуються в націю і для внутрішніх завдань – в першу чергу, для створення держави, для модерування протирічивих інтересів всередині цієї спільноти (наприклад, класових конфліктів), для ефективного розподілу ресурсів.
Існування на рівні етносу і нефункціонування на рівні нації дорого коштувала українському народові.
Тільки за останні 100 років українцями воювали чужі імперії в першій і другій світовій війні, українцями наповнювали ГУЛАГ, їхніми руками добували нафту в Сибірі і освоювали Далекий Схід.
Вони ж мусіли виїжджати на еміграцію в Канаду і втікати від караючої сталінської руки після 2-ї світової.
Вони ж кормили весь СРСР пшеницею, прикарпатськими газом і нафтою, карпатським лісом. І не було у них долі на своїй багатій землі.
Нація – це унікальна “торгова пропозиція” на світовому ринку ідентичностей. Це – заявка на право бути собою, а не “лежати під кимось” (бути культурним секонд-хендом).
Ззовні необхідність нації видно навіть на побутовому рівні – “яка ваша національна страва”? “яка ваша національна музика”? “Який ваш національний танець”?
У випадку розмови з французом чи іспанцем, убогість відповідей не-національної людини видно неозброєним оком.
Отже, якщо не хочемо, щоб інші держави вирішували нашу долю, мусимо бути нацією.
Але якою?
Солідарність панетнічних спільнот
Політична нація з панетнічним стержнем – на моє переконання, найбільш адекватний українському минулому і сьогоденню спосіб побудови української нації.
Такий підхід передбачає будівництво громадянської спільноти не на базі абстрактної людської маси, а на базі солідарності ряду етнічних спільнот всередині однієї громадянської нації.
У такому випадку саме українська панетнічна спільнота має стати основою панукраїнської нації.
Український панетнос (з грецької – “пан” – понад) – це “уявлювана” спільнота, яка складається зі всіх тих, хто усвідомлює себе українцем і щоденно публічно практикує своє українство.
Походження тут може відігравати певну роль, але чинник свідомого вибору буття себе як українськокультурної особи все ж – важливіший.
Пан-українство – не щось абсолютно нове. Усе це вже було. Воно не прив’язане виключно до етнічного походження: поляки Липинський і Антонович, росіяни Донцов і Скрипник – якскраві приклади “пан-українців”.
Нам же ж доводиться “винаходити велосипед” по-новому, через виправдовування і багаторазові сумніви.
Не варто в короткотерміновій перспективі прив’язувати пан-українство до мови: його суть – в участі в пан-українській динаміці, бо негайно змінити за кілька років те, що століттями формували імперії – неможливо.
Повернення українців до свого панетносу – річ історично справедлива. І тільки ідіотські насильницькі методи можуть здискредитувати цю правильну мету.
Саме такий український панетнос, що складає більшість населення, і повинен складати основу панукраїнської нації – суми інших національних спільнот, надспільноти тих, хто проживає на українській землі і реалізовує свою волю в українській державі.
Інші версії
Кожен інший варіант націєбудівництва – своєрідний “айсберг” з значною підводною частиною, схованою від критичного ока за загальновживаними фразами. Погляньмо на те, що ховається під ними:
1)”Політична нація українців – український народ, незалежно від походження”. Саме такий підхід зараз є діючим, згідно Конституції.
Незважаючи на об’єднавчу роль через громадянство, вона має і мінуси.
Це – концепція багатонаціонального “українського радянського народу”, інерційна за своїм змістом.
В такій концепції українці – просто частина загального національно недиференційованого масиву без яких-небудь особливостей.
Її підводний камінь (себто практика, схована за загальними фразами) – формування нової пострадянської анаціональної спільноти без сталої і глибокої культурної ідентичності, у той час, як “тубільній” україномовній культурі може бути уготоване вимирання в сільських резерваціях.
2) Вузькоетнічна концепція: справжніми господарями цієї землі є виключно етнічні українці, а решта – приблуди, вороги, гості або тимчасові транзитні пасажири.
Родом вона з 20-х років минулого століття (з інтегрального тоталітарного відламку українського націоналізму).
Така ідеологія національної виключності – найкращий спосіб посварити між собою українських громадян, вона – абсолютно непрактична і, як на мене, шкідлива для української справи.
Нею найкраще лякати тих, хто ще не визначився – і взагалі, антиукраїнцям зручно зводити саме до такої ксенофобії будь-яку проукраїнську дію.
3) Російсько-шовіністична концепція: згідно неї, українців не існує – це просто неправильні, зіпсуті росіяни, а сама українська нація – вигадка, ворожа спецоперація, помилка історії.
Це – імперський погляд ззовні, підтримуваний, проте, нашою рідною антиукраїнською “п’ятою колоною”.
Виправити це (на думку прихильників такого погляду) можна, приєднавши Малоросію, Новоросію і Донбас до Росії, виплюнувши безнадійно зіпсуту Чечню-Галичину на околиці проклятого натовського Євросоюзу.
4) Кількаетнічна нація (а la Швейцарія), де її представники анклавно розмовляють кожна своєю мовою. Цю ідею підсунув парад регіональних “мовних суверенітетів” зразка весни 2006 року.
У вдосконаленому її варіанті вона мала б виглядати так: де живуть угорці – там угорська українська держава, де болгари – болгарська, де росіяни (=російськомовні?) – російська українська держава.
Очевидно, що в такому варіанті мова міжнаціонального спілкування без варіантів буде і державною мовою.
По суті, це – замаскована програма повернення російськокультурної гегемонії, де українцям світить графа “інші” і незрозумілий статус меншини на власній землі.
5) Двомовна мультикультурна спільнота (а la Бельгія). Цей проект зараз може бути потенційно втілений через законодавчі ініціативи партії регіонів щодо двомовності.
Реальна суть таких дій – повернення російській мові її домінуючого становища в Україні, витіснення української з переважно російськомовних регіонів (в першу чергу – з Донбасу), формування “російської української нації”, котра мала б достатню вагу для зміни українського вектора.
Білорусь тут – більш ніж яскравий “двомовний” приклад.
В такій ситуації через 30-50 років Галичина ризикує опинитися україномовним анклавом, а потенційну українську націю буде і надалі культурно розколото.
Націєбудівні перешкоди
Антинаціональна логіка згрубша стверджує: після того, як історія показала, що за національним принципом можна дискримінувати, національне треба або заборонити, або витіснити далеко за сферу політичного.
Але показний “інтернаціоналізм” – брехня. За ним стоїть імперський інтерес сильніших націй – ніхто ж не почне розмовляти на есперанто, творячи безлику квазіполітичну націю, правда?
Саме русифікація розколола українську націю (в панетнічному розумінні) на україномовних українців і російськомовних українців.
Саме вона не дає нам, панетнічним українцям, котрі складають 78% населення цієї країни, досягнути порозуміння всередині себе, об’єднатися культурно, виробити спільне бачення нашої історії і нашого майбутнього.
Заборона церковних служб українською в кінці 18 століття, Валуєвський і Емський укази, сталінське знищення української еліти, брежнєвщина і андроповщина, і зараз – економічна експансія російськокультурних товарів – все це, від минулого і до теперішнього, не дає нам, 78 відсоткам населення цієї держави, що дала ім’я нашому народу, усвідомити себе єдиною панетнічною одиницею.
І виглядає, що комусь цього дуже не хочеться: різномовними, різновірними, різнорегіональними масами народу легко маніпулювати, поділивши його на шматки.
На заваді остаточному визначенню стає розмитість поняття “українець”: після того, як з паспорта прибрали цю графу, оскільки це, мовляв, недемократично.
Можна бути українцем, не знаючи української мови, не поважаючи українську державу, зневажаючи її корінний етнос.
Існує досить значна група людей, котрі втратили свою національну ідентичність, і для котрих зараз базовою є ідентичність територіальна (“ми-місцеві”), до-національна за своєю суттю.
Вона – наслідок радянської політики розмивання націй. З часом, як і інші імперські ідентичності, нація “територців” зникне в силу своєї несамодостатності: бокс і футбол ніколи не замінять культуру і етику.
Хибний стереотип “національне=конфліктне” (“не рухайте вулика”) змушує людей уникати цих питань, що також вписується в неукраїнську зручність: процес творення постетносу і далі іде по інерції.
Саме слово “нація” автоматично перегукується з “нацизмом” і “націоналізмом” – і це лякає тих, хто пережив страхи другої світової і їх рідних, котрі все ще перебувають у полоні радянських агітпропівських конструкцій.
Висновок
Дискусія про українську націю – життєво необхідна. У тих, кому хотілося б приглушити цю дискусію, є своя мета – заховати за туманом інерційний русифікаційний імперський процес, який і далі триває.
Не варто вважати питання русифікації таким собі “опудалом”. 70 років радянської влади показало, як можна успішно розколоти українську панетнічну спільноту, заставивши половину її говорити іншою, не рідною мовою.
Русифікація – і сьогодні реалії етнополітичних сценаріїв, що й зараз реалізовуються на території країни У.
Запропонована тут модель пан-української нації як громадянської спільноти з панетнічним українським стрижнем, на моє переконання, найменш конфліктна і найбільш відповідає духові нашого часу.
Вона може виконати два завдання – зберегти українську культуру для світу і створити достатній рівень національної гідності та національної солідарності, що буде основою нашої національної безпеки.
Остап Кривдик, для УП
