13.02.2007 ЯК УКРАЇНЕЦЬ ГЕРОЄМ БРИТАНСЬКОЇ ІМПЕРІЇ СТАВ
Незвичайна доля українця з Поділля Пилипа Коновала здатна й сьогодні здивувати людину, звикшу до пропагованого міту про “негероїчність” і “вторинність” Української історії.
Пилип Коновал – єдиний кавалер найвищої військової відзнаки Британії – Вікторіанського хреста
Після того, як галичанин став військовим міністром Китаю, дивуватися військовим здібностям українців ніби вже й нема чого. Адже Українські Січові Стрільці так і залишилися найшляхетнішою армією в історії Європи, про яку з повагою згадують навіть її колишні противники – поляки, а досвідом Української Повстанської Армії захоплювалися і французький президент де Ґолль, і кубинський “вічний революціонер” Фідель разом зі своїм леґендарним однодумцем Че Ґеварою. Але й далі дивують долі наших людей, які, потрапивши в армії чужих країн і здобувши там найвище визнання, так і залишаються невідомими землякам. Одним із них є капрал канадського 47-го піхотного полку Пилип Коновал.
Пилип Коновал народився 15 вересня 1888 року у подільському селі Кутківці (теперішня Хмельницька область). Відбувши примусову військову службу, молодий вояк вернув додому. Але щоб утримати сім’ю, був змушений вибратися на заробітки. У 1913-му через Владивосток дістався до Канадського Ванкувера. Працює на різних роботах, тримаючи напрямок на схід Канади. Коли в Оттаві довідується про початок першої світової війни, разом з іншими десятьма тисячами українців вступає добровольцем до канадського (на той час британської армії) Експедиційного корпусу.
Капрал Пилип Коновал зі своїм відділом опиняється біля французького містечка Ланс. 21 серпня 1917 противник затиснув канадську армію у кліщі. У відділенні Коновала загинули всі старші офіцери. Про атаку годі було і мріяти: через безперервний кулеметний вогонь не можна було підняти голови. Тоді Пилип сам рушив на кулеметне гніздо. Товариші були певні, що капрал не повернеться. Зненацька кулемет замовк, і по якомусь часі Коновал з’явився, тягнучи його під пахвою.
Виявилось, що він, вступивши в рукопашну з кулеметниками, переміг дев’ятьох солдатів. Потому, атакувавши друге гніздо, захопив ще й трьох полонених. Знищивши два ворожі кулеметні гнізда і відкривши дорогу для наступу, заворожений від куль подоляк ще раз кинувся в атаку.
Тут його і полонили. Однак Коновалу вдалось звільнитися від пут. Покінчивши ще із трьома ворожими солдатами, він знову притарабанив кулемет. Три вилазки, 19 ворожих вояків і три кулеметні гнізда… Коновал змінив ситуацію на цілій ділянці фронту.
Уже в своєму шанці, під час рапорту офіцерові, в його лице влучила випадкова куля. Відтоді довелось йому носити дві метелеві відзнаки: орден і кулю, одну – на грудях, а другу – в обличчі. Про подвиг Коновала писала преса. І ось, 15 жовтня 1917 року перед Букінґемським палацом у Лондоні на великому військовому параді король Ґеорґ V, потискуючи невилокому на зріст подолякові руку, нагородив його Хрестом Вікторії – найвищою нагородою Британської імперії. При тому король сказав: “Ваш подвиг є найвідважнішим і непорівняльним у моїй армії. Прошу особисто прийняти мою подяку”.
Хрест Вікторії – найвища нагорода Британської імперії
Саму відзнаку заснувала королева Вікторія у 1856 році як найвищу нагороду за відвагу і хоробрість під час бойових дій у Британській імперії та країнах співдружності. Орден є одночасно найвищою військовою відзнакою Канади. Він відлитий із бронзи трофейної московської гармати, яку захопили анґлійці в останньому бою Кримської війни у Севастополі. Кожен хрест є іменним, із викарбуваною датою подвигу. Досі за 154 роки цією відзнакою нагородили чи не тисячу вояків. Серед них тільки 94 – канадці. Власники цієї нагороди, за неписаною традицією, не вдягають інших бойових відзнак, бо Хрест Вікторії є доказом найвищої хоробрості і не потребує іншого підтвердження. При зустрічі з кавалерами ордена, анґлійські королі мусять вітатися і віддавати почесть першими.
Після тяжкого поранення Коновал і далі служить. Його ще не раз відзначали орденами. Він був помічником військового аташе при посольстві Великобританії, служив у Канадському лісничому корпусі. Згодом, разом з іншими українцями, був у Канадському сибірському експедиційному війську, що його готували до боїв із більшовиками. Там його звела доля із Василем Енґельґардтом, нащадком поміщика, у якого служив Тарас Шевченко. Потім Коновал вступив до генерал-губернаторської піхоти в Оттаві.
Після того щаслива зірка Коновала почала тьмяніти. Далася взнаки стара рана. На нього посипалися всілякі негаразди. Під час сталінських чисток безслідно пропала його родина. Коновал впав у депресію. Опинився без роботи. Про колишнього героя, здавалося, забули. Аж 1939-го в Оттаві відкривали пам’ятник героям війни, на посвячення якого прибув наступник Ґеорґа V. Коновала запросили як найпочеснішого гостя, і вже король Ґеорґ VI знову потис руку подолякові, дякуючи за його подвиги.
Після випадкової зустрічі на святі з таким самим кавалером Хреста Вікторії, який служив приставом у канадському парляменті, Коновал дістав там роботу прибиральника. Коли здивовані парляментаристи запитували, зиркаючи на орден, чому він тут працює, Пилип відповідав: “Там я чистив рушницею, а тут мушу шваброю”.
Прем’єр-міністр Канади Вільям Маккензі, побачивши героя Канади, який миє підлоги парляменту, призначив його особливим сторожем кімнати 16, а якщо простіше – свого власного офісу.
Але фінансове становище Коновала від того так і не стало кращим. Коли прем’єр-міністр Великобританії Ентоні Іден у червні 1956 запросив його на обід у Вестмінстері з нагоди сторіччя заснування ордена (на який запросили ще триста кавалерів Хреста Вікторії), у Пилипа забракло грошей на дорогу. Він звернувся за допомогою до українців з відділів Канадського легіону. І до Анґлії таки дістався.
Згодом він став головою Товариства Українсько-Канадських Ветеранів. Помер Коновал на 72-му році життя. У його похованні брав участь полк з усіма військовими почестями на цвинтарі Нотр-Дам в Оттаві.
Коли при оформленні анкети для вступу у Спілку військовослужбовців Коновала запитали, чому він демобілізувався, герой відповів: “Тому, що закінчилась війна”. Іншим разом, відповідаючи набридливим журналістам, чому пішов сам в атаку, сказав, що набридло лежати у мокрому окопі і дивитися на безпорадність канадської армії.
Орден Пилипа Коновала тепер у Канадському військовому музеї. У національній галереї Канади є його портрет. А нещодавно у Канаді встановили чотири меморіяльні дошки, які трьома мовами (анґлійською, французькою та українською) розповідають про подвиг Коновала. Три – у місцях, де служив Пилип, ще одна – в селі Україна, провінція Манітоба.
Та навіть встановлення пам’ятних таблиць не обійшлося без казусів. Дехто з військового командування не хотів тримовного напису, хоча кошти були забрані виключно українськими ветеранами. Тільки втручання вищих канадських українців-офіцерів вирішило справу.
Українсько-канадські ветерани 360-го відділу легіону, що носить ім’я героя, вирішили встановити його пам’ятник і в Кутківцях. Цей проект схвалив уряд Канади. Над ним працював львівський скульптор Петро Кулик, автор пам’ятників Івану Підкові у Львові та в Черкасах, Іванові Франку у Торонто, Володимиру й Ользі у Чикаґо. Відкриття пам’ятника Пилипу Коновалу на його маленькій батьківщині, у селі Кутківці, відбулося 21 серпня (у день того славного бою під Лансом) 2000 року. Канадський військовий літак привіз на відкриття оркестр того самого 47 полку, в якому служив Пилип Коновал. Майже після ста років українець із дивною, переплетеною металом долею, отримавши далеко поза своїм краєм нагороду, виготовлену із захопленої колись в Україні московської гармати – повернувся в бронзі у своє рідне село, щоб стояти над Збручем.
Богдан Малина
//Політика і Культура, 2000, №13(48)
