07.02.2007 Дозволено все?
Останнім часом у пресі доводиться читати про таємні дійства, які сатаністи влаштовують у прихованих від людських очей місцях. «Навіщо? — запитують наші читачі. — Чи не пов’язано це з пропагандою насильства та сексу, яким грішать телепрограми?»
Культ сатани древніший від Христової церкви, й коріння його — в легенді про світлого янгола, що повстав проти Бога, позаздривши Його славі. Однак Люцифер (інше ім’я — Денниця, Ранкова Зірка) був позбавлений творчої снаги, тож, самостверджуючись, посіяв у світі зло — облуду, злобу, брехню, спокуси, провокації, ненависть. Найталановитіший із Божих помічників, він виродився до носія духу руйнації. Ось як про це написано в Ісайї: «Як упав ти з неба, Денниця, син зорі! Розбився об землю — той, хто попихав народами. А промовляв у серці своєму: піднімусь на небо, вище за зірок Божих вознесу престол свій і сяду на горі в сонмі богів край півночі, зійду на висоти захмарні, уподібнюсь Всевишньому. Але ти скинутий в пекло!»
Бунтівний янгол старозаповітніх часів постає як підданець Божої держави, спроможний підніматися на Небо й опускатися на Землю, щоб обмовляти людей перед Всевишнім, а Всевишнього — перед людьми. Сатана обертає проти Бога ту силу, яку від нього ж і отримує, але в кінцевому підсумку всупереч власній волі сприяє промислу. Ця ситуація відбилася в мудрій українській приказці: «Людина стріляє, а Господь кулі носить», і за першими явищами завжди йдуть другі, які, буває, їх заперечують, маючи вищий зміст.
Поява Ісуса Христа поляризувала добро і зло: маючи свободу волі, людина тепер повинна свідомо чинити вибір між Богом і його антиподом. Нечиста гра сатани — це гра того, що внизу, супроти світу Горнього, тимчасового супроти Вічного. Протистоїть Люциферу архістратиг Михаїл, зверхник небесного воїнства, покровитель воїнства християнського, що «веде боротьбу не проти плоті і крові, а проти засад, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах».
З утвердженням християнства у сатаністів з’явилися свої ритуали. Опівночі вони збираються на «чорні меси», під час яких використовують християнську атрибутику «навпаки». Розкішна ряса на жерці має бути вдягнена навиворіт, свічки — в перекинутих підсвічниках, тексти молитов читаються від кінця до початку, так само промовляються імена Ісуса та Марії, розп’яття вішають вниз головою або ж топчуть ногами, за олтар править тіло оголеної жінки. Спаливши Біблію, учасники «чорної меси» клянуться грішити всіма способами, ніколи не чинити добра, всіляко множити страждання, а все це завершується сексуальною оргією. Посвячені в сатаністський культ проходять кілька градацій: найвищі за рангом кров’ю підписують клятву віддати свою душу в обмін на меч, який гарантує незмінний життєвий успіх.
«Демон заволодів моїм батьком»
То що таке сатанізм? Насамперед це ненависть до світу, який не вдається здолати ні силою, ні підступом. Ось у яких пристрастях зізнається французький письменник маркіз де Сад, ім’я якого дало назву нестримному прагненню до жорстокості — садизму: «Я ненавиджу природу, я хочу розколоти цю планету, порушити рух її орбіти, зупинити зоряні системи, зіштовхнути земну кулю в космос. Руйнувати природу, нищити все, що їй корисне, одне слово, мені хочеться хулити її в моїх ділах... Можливо, нам вдасться коли-небудь захопити сонце, відірвати його від космосу або використати його для того, щоб запалити цілий світ. Це було б справжнім злочином».
За нагоди зауважимо, що людина цілком спроможна «розколоти планету», і це показали розрахунки вчених під час так званої Карибської кризи, коли до берегів Куби було підтягнуто радянські ракети. На щастя, серед тодішніх політиків людей із амбіціями де Сада не знайшлося...
Сатаністи — не атеїсти: вони не сумніваються в існуванні Бога, лиш встановлюють специфічні з Ним стосунки, й вірять у загробне життя. Всім їм притаманна зневага до людей й сприймання масштабних трагедій як своєї великої заслуги перед світовим прогресом. Адольф Гітлер жодного рішення не приймав без поради окультистів, його міністр внутрішніх справ Гіммлер мав себе за перевтіленого короля Генріха Птахолова й практикував чорну магію. Один з найближчих сподвижників Йосипа Сталіна Лазар Каганович відзначав у щоденнику, що «вождь усіх часів і народів» говорив про Бога з якоюсь прихованою повагою і ніколи не заперечував Його існування. «У його присутності людям ставало якось не по собі. Всі шанували його. Я не думаю, щоб він навіював народові любов — він стояв над нею. Це, можливо, звучить дивно, але він обіймав посаду, призначену Богові». «Страшний демон заволодів моїм батьком», — писала Світлана Алілуєва.
Перейняті сатанізмом, досягнувши певних політичних висот, ототожнювали себе з космічною силою, яка не відає сумнівів. Адже землетрус не озирається на будівлі, які руйнує, — отак і з історичними подіями. «Німецький народ має згинути» — такими були прощальні слова Адольфа Гітлера.
Складник «ідеологічно правильного світогляду» в Радянському Союзі — так званий войовничий атеїзм — не був простим безвір’ям. Якщо Бога немає, то навіщо виключати людину з партії за те, що, виконуючи батьківський заповіт, вона ховає покійника із священиком чи хрестить дитину? Адже це не більше як умовність, і вона нікому не може зашкодити... А виключали! Бо відчуття вищої сили над собою в людині запрограмовано, й це місце не може лишатися порожнім. Світогляд, який культивувався в Радянському Союзі під прапорами боротьби з релігією, являв собою квазіцеркву, що перейняла від своєї попередниці догматизм, сувору внутрішню ієрархію й претензії на єдиного індикатора істини.
«Кожен стежить за іншим»
Таких, хто свідомо відслужує «чорну месу», серед людської спільноти мало. Зате не бракує тих, хто потрапляє під вплив сатанізму, сам того не усвідомлюючи.
Сатанізм не терпить будь-якого опору, критики, плюралізму думок: носії таких тенденцій підлягають знищенню, якщо не фізичному, то моральному. Це явище глибоко дослідив Достоєвський: у романі «Біси», де відображено реальні історичні події.
1870 року у світ вийшла книжка Нечаєва «Революційний катехізис» — посібник для підпільної організації «Народовольці». Її мету було визначено ось так: «Наше завдання — жахлива, абсолютна і безжальна руйнація. Ми повинні об’єднатися із злочинним світом, єдиними справжніми революціонерами Росії». Людство, на думку Нечаєва, має бути розділене на дві нерівні частини. «Одна десята дістане особисту свободу й необмежену владу над іншими. Ці дев’ять десятих мають втратити свою особистість і перетворитися на стадо». «Кожний член суспільства стежить за іншим і зобов’язаний на нього доносити. Всі — раби й усі рівні у своєму рабстві».
Програму керівництва спробував розкритикувати один із засновників організації на прізвище Іванов. І був негайно убитий — своїми ж. Іншого шляху розвитку суспільства, аніж сліпий послух «раба» господареві, терор і страх, сатанізм не знає, хоч здебільшого прикривається високими ідеалами, задля яких, власне, і здійснюється руйнація. Це пастка, в яку ловиться людина на зламах своєї історії, якій здається, що варто лише «розчистити місце» від хибних ідей, як само собою зросте щось таке, що принесе всім щастя. Але історичний досвід показує, що будь-яка огульна критика без позитивної програми не просто не конструктивна, а й аморальна, бо нічим добрим не закінчується. За прикладами далеко ходити не треба: згадаймо початок 90-х років, коли під час бурхливих мітингів заперечувалося все, що здобуто за сімдесят років радянської влади — аж до безплатної медицини, освіти й літніх таборів для дітей. Десятиліття, яке ми пройшли, протверезило: тепер розуміємо, що в світі прагнуть соціальної держави, в якій практикується багато того, від чого ми відмовилися. А демократія — це насамперед відповідальність за власні вчинки й внутрішня дисципліна, яка не потребує зовнішніх обмежень, бо сама себе обмежує, дбаючи про спільне благо. Сьома ступінь сатанинської секти — це принцип: «ніщо не істинне й все дозволено». «Дух заперечення всього», — таким є Мефістофель у драматичній поемі Гете «Фауст».
Сатанізм — це не тільки вивернута ряса на жерці, а й вивернуті заповіти любові.
З нелюбові до людини, такої, якою вона є, з фанатичного прагнення ідеалу народилися інквізиція і всі революційні терори. Людська душа безнадійно зіпсована, і в ній немає ресурсів благородства, світ не вартий милосердя, і треба швидше замінити його іншим, створеним штучно, підпорядкувавши всіх одному, — такі думки навіює сатана. Під його вплив підпадає політик, який у народі бачить електорат, потрібний для возвеличення його особи; солдат, який збиткується з «дембеля» лишень тому, що він і сам допіру «лизав чоботи дідам», навіть мати, яка не визнає за своєю дитиною права бути особистістю.
«Нам потрібні такі, як Франциск Асизький
Свідомо чи несвідомо служачи антибогу, люди сподіваються на блага, які їм перепадуть. Але батько брехні розплачується зі своїми прибічниками, бо ж він не визнає жодних обов’язків, топчучи всі моральні цінності. Тому революції, вожді яких сповідують принцип «мета виправдовує засоби», завжди пожирають своїх дітей. Згадаймо, що з 29 членів і кандидатів у члени ЦК РКП(б) 1918 року тільки чотирьох не страчено, а тих, які здійснювали розкуркулення, невдовзі вислали до Сибіру слідом за їхніми жертвами. У нинішньому кримінальному світі точиться велика боротьба, і ніхто в ньому не ризикує так, як злочинці. Їх прибирають їхні ж поплічники, бо такий сатанинський закон.
Отже, колись Люцифер був найздібнішим з наближених до Бога янголів. Але він захотів творити не задля процесу творення, а задля самоствердження, перейнявшись гординею. І виявилося, що творчою силою він не володіє, і все, чого торкається його розум, який не хоче знати нічого, окрім власного свавілля, розсипається й перетворюється на тлін. І жодна облуда, жодна провокація, жоден прояв жорстокості не забезпечують того, що дається доброю волею та любов’ю. Таке розчарування пережив Володимир Ленін, який, йдучи до влади, не гребував жодними засобами. «Держава в наших руках, — писав він, — а чи діє вона в новій економічній політиці по-нашому? Ні. Цього ми не хочемо визнавати: вона діє не по-нашому. А як вона діє? Машина виривається з рук: ніби сидить людина, яка нею править, а машина їде не туди, куди її спрямовують, а туди, куди спрямовує хтось!» А невдовзі перед смертю зізнався: «Я зробив велику помилку. Мене переслідує відчуття, ніби я загубився в океані з крові незліченних жертв. Але для нас дороги назад немає. Щоб врятувати Росію, нам потрібні такі мужі, як Франциск Асизький».
Але потенційні франциски асизькі полягли під кулями, коли тисячами розстрілювали вірних Христової Церкви. А нащадки тих, хто прийшов до влади, зробили все можливе, щоб упала «перша в світі держава робітників і селян». Така логіка всіх явищ, де Божі закони не є рушійною силою розвитку, де нехтується людська природа.
Наталя ОКОЛІТЕНКО, Персонал Плюс
