25.12.2006 З ІСТОРІЇ НОВОГО РОКУ
До шанованого у нас повсюдно звичаю відкорковувати у ніч на 1-е січня шампанське і тішитися від того, що стрілка на годиннику на ратуші, а ще не так давно – на кремлівській вежі, перевалила за дванадцяту, наш народ дійшов не відразу. По-перше, тривалі роки шампанське було в дефіциті. По-друге, до багатьох чернівецьких околиць, як то Шанців, Роші-Стинки, Гарячого Урбану бомкання курантів не долинало, тож тутешні жителі дізнавалися про настання Нового року лише наступного дня, коли приїжджали “до міста” і раз по раз перечіплялися через купи порожніх пляшок, конфетті й пом’яцканих дідів морозів. Ситуація відчутно змінилася на краще лише, коли підприємливі “човники” завезли китайські петарди. Тепер новорічні салюти на Соборному майдані в Чернівцях видно навіть на далеких хуторах Долішньошепітської сільради, тож у відповідь звідти подеколи салютують зі старенького доброго шмайсера.
Але загалом історія з Новим роком довга і заплутана, як формування річного бюджету в Україні. Подейкують, що дуже давні люди відзначали Новий рік за місячним календарем, тобто орієнтувалися на місяць уповні, який, на відміну від електричної лампочки ввечері в зимовий період, вуйкам із тодішнього обленерго було складніше вирубати. Свідченням впливу місяця на формування календаря у наших предків є вживання назви цього нічного світила на позначення частини року, названої також місяцем. Однак для землеробських народів місячний календар був незручним для користування, оскільки початок нового року постійно зміщувався. Тож предки нинішніх дачників і власників присадибних ділянок перейшли на сонячний календар.
Сонячне світило саме підказало, коли слід влаштовувати головні свята: у дні літнього (22 червня) та зимового (22 грудня) сонцестояння, чи сонцевороту, які виражалися, відповідно, у найдовших і найкоротших днях. Цікаво, що свято літнього сонцестояння, яке називалося Купалою, чи Купайлою, відзначалося фактично лише протягом однієї ночі – в Купальську ніч. Тоді як зимовий сонцеворот, із яким пов’язували народження нового сонця, святкувався аж 12 днів.
Одна з межових віх сонячного циклу слугувала у стародавніх календарях новорічним днем. Для такої точки відліку обиралися здебільшого віхи сонячного циклу, прив’язані до сезонних змін, істотних для аграрного циклу. Наприклад, схильні до містики й астрології стародавні єгиптяни Новий рік відзначали у день, коли під час літнього сонцестояння на горизонті перед сходом Сонця вперше з’являлася найяскравіша зірка неба Сиріус. Це був також початок першого місяця сезону повеней, що мали вирішальне значення для сільськогосподарського життя шанувальників мумій і пірамід.
Сонячний календар стародавніх єгиптян завдяки флірту великого войовника Юлія Цезаря з царицею Клеопатрою проник і до Европи. Цілковито втративши відчуття часу в обіймах темпераментної єгиптянки, старий вояк врешті силами александрійських астрономів реформував календар і визначив день Нового року – 1 січня. Через непорозуміння цей календар назвали юліанським, хоча справедливіше було б охрестити клеопатрівським.
Авторитет Цезаря був настільки непохитним, що на це його творіння не насмілилися зазіхнути й нетерпимі до античної культури християни. Вони перейняли і структуру римського юліанського календаря, і римські назви місяців, зберігши навіть названий на честь Юлія Цезаря – іюль, чи, по-нашому, липень. Однак для новорічних свят панотці обрали теплішу пору року. Згідно з ерою, прийнятою в ІV ст. за імператора Констанція, новий рік розпочинався 1 вересня. А за з константинопольською ерою, від VI ст., новий рік розпочинався 1 березня. Давні українці-русичі, прийнявши християнство з Візантії, запозичили літочислення за візантійською ерою від створення світу, відлік якої вівся від 5508 р. до н. е. за юліанським календарем.
Деякі слов’янські народи, як то росіяни, словаки, разом із церковним календарем прийняли і римські назви місяців. Однак і там, де збереглася власна календарна традиція, як, наприклад, в нас, для позначення місяців або інших календарних періодів в обрядовій лексиці нерідко залучалися народні назви, в основі яких лежали назви головних свят. Таку своєрідність календарної лексики українців Карпат відзначив на прикладі гуцульської традиції Володимир Шухевич, навівши ряд народних назв календарних свят, які слугували синонімами відповідних місяців, як-от листопад – “на Дмитра”, “у Пилипівку”, грудень – “на Веденє”, “на св. Миколи”, січень – “у Різдво”, “у Відорші” (тобто на Водохреща).
Назви окремих межових свят могли позначати навіть пори року: “Пори року названі у гуцулів головно після великих свят, які, щоправда, сходяться з астрономічним поділом року, але належать, властиво, до заняття і праці гуцулів, які в той час припадають. І так, називають весну святим Юрієм, літо – святим Петром, осінь – св. Димитрієм, а зиму – святим Миколою”. Великі церковні свята, чи празники, як-от Різдво Христове (25. ХІІ / 7. І), старий Новий рік, чи Василя (1 / 14. І), Богоявлення, чи Водохреще, або Йордана (6 / 19. І), також мали велику притягальну силу для традиційних народних обрядів.
Але не слід забувати, що для організації свят християнського календаря визначальними були основні віхи сонячного циклу, які урочисто святкувалися ще в античну епоху. Передусім це стосується одного з найбільших церковних свят – Різдва Христового. Свято зимового сонцестояння (сонцевороту), що відзначалося 25 грудня на честь сонячного бога Мітри, за походженням – із іранської міфології, було запроваджене у римський календар Авреліаном близько 273 р. н. е. Назва цього свята – “різдво непереможного сонця” – була частково запозичена християнським календарем. Церква ухвалила відзначати свято сонячного бога як Різдво Христове у IV ст. (спершу в західній частині імперії, а пізніше – й у східній). Подекуди саме Різдво вважалося початком нового року, аж поки у XVI ст. (у Східній Европі – з 1700 р.) новорічним днем у цивільному календарі не визначили 1 січня – як це було прийнято за Юлія Цезаря.
Закономірно, що найбільша кількість календарних повір’їв, звичаїв, ритуалів та обрядових дій в українців, – як і в інших европейських народів, – сконцентрувалася довкола головних церковних празників, які були приурочені до основних віх сонячного календаря й, відповідно, адаптували попередні дохристиянські свята, що відзначалися протягом цих періодів. Висновку щодо первісної приуроченості календарної обрядовості до межових свят сонячного циклу дійшов дослідник народної культури гуцулів Р.Ф.Кайндль на підставі аналізу народного календаря горян Буковини, зауваживши, що “більшість святкових звичаїв і забобонів, які тепер припадають на різні християнські свята, були колись пов’язані зі святами рівнодення та сонцестояння”.
Так, Різдво і загалом різдвяний цикл свят адаптували стародавні слов’янські Коляди, чи Святки. Сліди зв’язку із язичницькою традицією збережено в календарній обрядовій лексиці українців Карпатського регіону. В гуцулів усі дні в проміжку між трьома згаданими празниками називалися дванацяткою, або свєтками (малими святами) – очевидний перегук із традиційною назвою Святки. Інша старовинна слов’янська назва цього двотижневого періоду у формі Коляди і досі побутує, наприклад, у наддністрянських селах на сході Чернівецької області, і вживається як на позначення всього різдвяного циклу, так й у вужчому значенні – Різдва. Місцевим людом вона усвідомлюється як народна, бо, називаючи її, вважають за потрібне пояснити: “А по-книжному – Рождество”.
Натомість офіційна дата Нового року – 1-го січня посідала порівняно скромне місце у народному календарі. Етнографи – укладачі народних календарів українців та й інших народів нашого регіону серед численних свят, які охоче відзначав люд ще у ХІХ – на початку ХХ ст., жодним словом не згадують про святкування 1-ого січня. Справді, ще якихось сто років тому буковинці різних національностей та конфесій у ці дні вітали одне одного передусім із Різдвом та Різдвяними святами. Про це засвідчують яскраві різдвяні поштівки, підписані різними мовами, які в ті дні буковинські поштарі невтомно розносили у домівки і, на відміну від теперішніх, доставляли кореспонденцію того ж дня! Але серед того розмаїття вітань трапляються і перші новорічні поштівки – їх надсилали переважно чернівецькі німці, які орієнтувалися на европейську моду. А за останні півстоліття ця мода прижилася, поряд із давньою традицією, і серед нашого народу. Таким чином, у нас побільшало новорічних свят ще на одне.
Ігор ЧЕХОВСЬКИЙ для ЧАС 2000
