20.12.2006 Незнана Росія
Автор статті: Олександр Палій
Нещодавно віце-прем‘єр з гуманітарних питань Дмитро Табачник домовився з міністром освіти Росії Андрієм Фурсенком про створення спільної комісії істориків, яка “буде займатися вивченням найбільш актуальних проблем історії обох країн”.
Крім того, було повідомлено, що російські вчені напишуть для українських вузів підручник з історії Росії, який “сприятиме вирішенню мовних проблем”.
Історія – ключовий фундаментальний елемент імперій і держав загалом.
Про це в Москві добре знали мінімум з XV століття. Саме тоді шапку-монголку Хана Узбека (як нині стверджує наука – “гостроверхе головне вбрання середньоазійської роботи XIV століття”) спробували видати за шапку Великого Київського князя Володимира Мономаха.
Приблизно в той же час в Московії поширилася “ну дуже оригінальна” теорія про походження Московських князів від римського імператора Августа. Тих, хто заперечував цю теорію, страчували.
З такими глибокими традиціями вузькоутилітарного підходу до історії, не важко спрогнозувати, що в російських підручниках Голодомор в Україні називатиметься саме так, як його сьогодні називає російський МЗС – “так званий голодомор”.
Ідею Табачника щодо створення спільних комісій задля вивчення історії Росії й України засудили українські історики, підозрюючи, що вона шкідлива для наукової правди.
Хоча вивчати правдиву історію і нам, і росіянам, безумовно, потрібно.
Попри досить тривале співжиття росіян і українців у єдиній імперії, мусимо констатувати – обидва народи насправді досі так і не знають один одного.
Замість реального знання панують стереотипи примітивно-кулінарного характеру – про сало з одного боку, і горілку та брагу – з іншого.
Між тим, в Україні вчених, які досліджують Росію, значно менше, ніж тих, хто досліджує, приміром, антиколоніальну боротьбу в Африці.
Натомість, не лише російська наука, але й навіть вироблення Кремлівської політики по відношенню до України до останнього часу перебувала під впливом ідеологічних штампів.
Усе це призвело до нездатності Кремля розуміти та адекватно прогнозувати процеси в Україні.
Аналогічно і в Україні “особливості” Росії, її разючу відмінність від інших слов‘янських країн у сенсі політичної та громадянської культури, пояснюють то монголо-татарським впливом, то територією, яка вимагає жорсткого авторитаризму задля ефективного управління.
Очевидно, що ці аргументи заслабкі, щоб пояснити глибину відмінностей між політичним і соціальним життям Росії та решти слов‘янських країн. Зокрема, діаметральну протилежність між політичними режимами України та Росії, що утворилася всього лише за 15 років.
У цьому найкраще допомогти може знання історії. Розуміння причини цієї відмінності неможливе без розуміння справжньої, не міфологізованої історії обох країн.
Історичні факти можуть допомогти зрозуміти, чому Росія “вибивається” за напрямом розвитку з-поміж решти слов‘янських країн.
Головний з них полягає в тому, що Росія є радше слов‘яномовною країною, а не слов‘янською. На території Росії слов‘яни з‘явилися відносно пізно – у IX – X століттях.
Це племена радимичів і в‘ятичів, які, за даними літописів, “прийшли од ляхів”. На нових землях ці племена зустріли численні фіно-угорські народи – чудь, весь, мурому, перм, мерю і мещору – в районі Москви, удмуртів, марійців, мордву тощо.
Київський літописець навіть не вніс в‘ятичів і радимичів до переліку слов‘янських племен, ймовірно, через те, що ці слов‘янські роди досить швидко розчинилися у фіно-угорських народах.
Досить характерне вивчення власних назв. Більшість назв російських річок нічого не означають для слов‘ян – Нева, Волга, Москва, Ока... Проте, багато про що ці назви кажуть фіно-угорським народам.
Назви річок (так звані “гідроніми”) найбільш стійкі з поміж усіх географічних назв. Приміром, в Україні чимало річок східної та південної України мають або скіфо-сарматські, або тюркські назви. Приміром, назва Дніпро – скіфсько-сарматського походження, як і решта річок з кореневим Дн-, чи Дон- (Донець, Дністер, Дніпро тощо).
Між тим, практично всі російські міста Центральної Росії, які мають більше 500 років історії, мають фіно-угорські назви.
А це значно серйозніше для дослідження, ніж назва річок, оскільки означає, що в цих містах жило населення з відповідною мовою. Просте дослідження карти Центральної Росі допоможе зрозуміти цей факт.
Приміром, місто Рязань було племінним центром етнографічної групи мордви – ерзі, і спочатку називався Ерзянь.
Місто Коломна має цілу низку гіпотез про походження своєї назви, проте всі вони з фіно-угорських мов: “рибна ріка”, “прикордонна ріка” тощо
Місто Муром походить від назви фіно-угорського племені мурома і означає “люди на суходолі”. Місто Вологда за загальноприйнятою гіпотезою походить від фіно-угорського (вепського) слова “білий”, “світлий”. Від цього ж слова походить і назва ріки Волга.
Місто Суздаль, згадане вперше у 1024 році, вочевидь походить від фіно-угорського слова “діви”.
Місто Кострома, як і сусідні Толшма, Тотьма, Вохрома, також виводиться з фіно-угорських мов, у якій останній склад “ма” означає “земля” (цікава паралель – сучасний естонський острів Саарема).
Місто Твер в давнину називалося Тихвер, що з вепської мови перекладається як “тиха, густа вода”.
Поблизу досі існує ріка й озеро Тихвера, а також місто Тихвин.
Місто Кіжи з карельської мови перекладається як “ігрища”.
Місто Клязьма з мови мордви-ерзі перекладається як “широко повзти”.
Місто Можайськ з цієї ж мови перекладається як “неглибоке місце”.
Місто Валдай перекладається з північних фіно-угорських діалектів як “світлий, білий”.
Місто Симбірськ до 17 століття звалося Синбірськ, що з мордовської перекладається як “зелені гори”.
Місто Каргополь з карельської мови перекладається як “ведмежа сторона”.
Щодо назви російської столиці, то найпопулярнішимми є гіпотези, які виводять назву Москви за аналогом з іншими фіно-угорськими назвами – Протва, Кушва, Лисьва, Сосьва, Нева, Колва, Силва.
Російський історик Ключевський стверджував: “У однієї Ками можна нарахувати 20 притоків, які мали таке закінчення. “Мa” по фінськи означає вода”. На сьогодняшній день існує п‘ять більш-менш серйозних гіпотез походження назви Москва – три фіно-угорських, одна балтська і одна слов‘янська.
Серйозність аргументів останньої може оцінити сам читач.
Щоправда, в Росії є кілька слов‘янських назв досить старих міст – Ярославль, заснований Великим Київським князем Ярославом Мудрим, та Володимир, заснований Великим Київським князем Володимиром Мономахом.
Звичайно, нас має тішити, що в Росії шанують Київських князів, іменами яких названо обласні центри Володимир і Ярослав. Напевно, ці князі принесли предкам росіян щось хороше, залишивши форпости Київської держави, подібно до того, як Олександр Македонський залишив по всьому світові свої Олександрії.
Для науковців очевидно, що росіяни як народ виникли в результаті мовної асиміляції перелічених вище фіно-угорських народностей. Визнання цієї простої і очевидної речі не несе жодного негативного контексту – це проста констатація факту. Зрештою, фіно-угорські народи, на час підпорядкування Києву, уже мали власні міста (Рязань, Ростов, Суздаль).
Намагання Московщини привласнити назву Русі почалися з XV століття. Досить часто народи намагаються привласнити більш авторитетну історію. І в цьому немає нічого дивного чи небаченого.
Так, германці ледь не тисячу років пхалися називатися Священною Римською імперією, попри те, що внесок германців у Римську історію насамперед полягав у тому, що вони зруйнували Рим. Румуни також намагаються прив‘язати свою історію до стародавнього Риму і нащадків римських легіонерів, хоча історичні джерела повідомляють, що 271 року н. е. війська і колонії римлян під натиском варварів залишили сучасну Румунію, і там лишилися тільки місцеві латинізовані даки.
Проте остаточна відмова Росії від свого фіно-угорського коріння відбулася лише в XVIII столітті. До того на замовлення Петра І ще в 80 роках XVII століття була написана офіційна історія Московії, яка визнавала особливий, місцевий і неслов‘янський характер Московії, відмінної і від Русі, і від Польщі.
Проте нові можливості, що відкрилися перед Московією в сенсі експансії на слов‘янські землі України і Польщі, змусили офіційну Москву переглянути свої офіційні підходи до історії. Історична правда була замінена політичною доцільністю.
Між тим, етнографічно-лінгвістичних фактів впливу фіно-угрів на сучасних росіян вистачило б на десятки томів. Усі ці факти завжди були добре відомі науковцям. Вони були “не знані”, бо їх просто не хотіли знати.
Цікаво, що Московщина взяла для своєї нової назви грецьку транскрипцію слова “Русь”. Між тим, не існує народів, які б свою власну назву у своїй же мові взяли з іноземної мови. Річ у тім, що в середньовіччі, до приєднання України, Москва не могла взяти собі назву Русь, бо всім було добре відомо, що Русь – це Україна.
Назва Росії протягом останніх століть багаторазово змінювалася як російська матрьошка – від Залісся, Суздаля і Московії до Російської імперії та СРСР.
Новий спосіб вирішення росіянами проблеми “Україна – не Росія”, більш адекватний, ми бачимо сьогодні, коли робляться спроби “відв‘язатися” від Київського спадку, знайти початки Росії чи то в Новгороді, чи то Старій Ладозі тощо. Це відбувається за участі самого російського президента Володимира Путіна, який регулярно відвідує археологічні розкопки в цих місцях.
Свого часу Москва доклала величезних зусиль, щоб притягти всіма правдами й неправдами Київську історію собі (“пришити білими нитками”, як сказав із цього приводу Карл Маркс).
Нині ця неправда з усією очевидністю спливла на гору. Це, нарешті, допомагає росіянам усвідомити, хто ж вони насправді, та які їхні стосунки з іншими слов‘янськими і неслов‘янськими народами. Справжня Росія, завдяки численним “експериментам” з історичною правдою, є не знаною не лише для українців, але й для чималого числа самих росіян.
Олександр Палій, для УП
