12.12.2006 Повернення філософа мови
Олександр Потебня
115 років тому помер видатний український та російський учений Олександр Потебня (1835-1891), якого росіяни називають першим великим теоретиком лінгвістики в Росії, а українці – філософом мови.
Скажіть відверто, чи багато ви знаєте про Олександра Панасовича Потебню, людину, якій ми завдячуємо глибоким вивченням історії та розвитку української мови, оригінального українського фольклору, яка переклала на українську «Одісею» Гомера, зібрала твори Григорія Сковороди? Запитання риторичне і яскраво свідчить про підхід української влади до виховання нового покоління, чи-то ґенерації, як модно говорити. Прізвища багатьох видатних українців і досі лишаються забутими. Така була політика Кучми, такою ж лишається ситуація і зараз.
Лише на початку 1990-х в Україні був справжній книжковий та інформаційний бум, завдяки якому виринули із забуття чимало відомих фігур української історії. Потебню (як і Мечникова), чимало й досі вважають російським ученим – російським мовознавцем, філософом, фольклористом, етнографом, літературознавцем, педагогом, громадським діячем. Хай це буде на совісті «власть імущих» наших північних друзів, хоча наука та культура насправді не мають національностей.
Проте лишімо ці кон’юнктурні речі та згадаємо про нашого земляка.
Олександр Потебня народився 22 вересня 1835 р. в родині штабс-капітана на хуторі Манів, поблизу села Гаврилівка Роменського повіту Полтавської губернії. Після закінчення гімназії в містечку Радом (викладання велося польською мовою) на відмінно, 1851 р. він вступає на юридичний факультет Харківського університету, але наступного року переходить на історико-філологічний. По закінченні університету в 1856 р. (із захистом дисертації «Перші роки війни Хмельницького») Потебня працював у 1-й Харківській гімназії, але незабаром повернувся до університету для наукової праці і підготовки до посади доцента (тоді було значно складніше добитися права викладання у вузі, ніж сьогодні).
Основні дослідницькі інтереси молодого вченого були зосереджені в галузі слов’янознавства, бо викликали великий суспільний інтерес у зв’язку з поширенням ідей слов’янофільства і через свою політичну актуальність — необхідність вирішення проблем слов’янських народів Центрально-Східної Європи, особливо ж Балкан, які ще перебували під владою Туреччини.
На той час гострі дискусії викликало питання про місце українців у системі слов’янської спільноти. Офіційна російська наука, слідом за Миколою Погодіним, не визнавала українців окремим народом, тоді як українські вчені, в тому числі найпередовіші й найавторитетніші (серед них Михайло Максимович і Микола Костомаров) відстоювали з філологічної, етнографічної, фольклористичної та історичної точок зору тезу про те, що український народ є не менш особливим слов’янським, аніж російський, польський, чеський чи болгарський.
Власне та думка тоді настільки розвинулася, що й дотепер існують чимало політиків та науковців, які цілком серйозно стверджують, що українського народу немає, а наша мова – штучна, суміш російської та польської (зауважимо, нічогенька-таки суміш, раз вона займає друге місце у світі за милозвучністю). От і середина ХІХ ст., коли починав працювати Потебня, була яскраво позначена цими подіями, особливо зважаючи на Валуєвський циркуляр (1863 р.) та Емський указ (1876 р.).
За цих обставин слід детально зупинитися на місці мови для становлення та розвитку людини, суспільства та держави за переконаннями Олександра Панасовича. Цьому питанню він присвятив значну частину своєї діяльності, зокрема у Харківському університеті, де він працював професором кафедри російської мови й словесності (1859-60–1891), кафедри слов’янознавства (1871).
Мова – це механізм, що породжує думку. У ній закладено величезний творчий потенціал, що містить досвід народу, який послуговується цією мовою і є її творцем. Ми сприймаємо думку крізь призму мови, а особливості тієї чи іншої мови відіграють важливу роль у формуванні й формулюванні думки.
Потебня розглядав мову як засіб упорядкування людиною вражень від навколишнього середовища та інструмент пізнання світу. Слово несе не тільки значення предмета, а і попередній досвід особи та нації. Його зміст фіксується у символах фольклору і постійно відновлюється літературою.
За переконанням ученого, мова є неповторною для кожної нації можливістю мислення та самого життя: «Не лише найкраща, а і певна, єдина прикмета, за якою ми впізнаємо народ, і разом з тим єдина, незамінна нічим та неодмінна умова існування народу, є єдність мови». Відтак, вважав Потебня, усвідомлення людиною своєї національної приналежності ґрунтується на своєрідному «вродженому націоналізмі», притаманному тільки даному народу. Тому він застерігав проти національної асиміляції, яка для нього була тотожна душевному розкладу. Розчинення однієї нації в іншій збіднює людство загалом, веде до дезорганізації суспільства та деградації особистості.
У своїй класичній праці «Думка і мова» він писав з приводу двомовності наступне: «Знання двох мов у ранньому віці – це не володіння двома системами зображення й повідомлення одного й того самого кола думок. Навпаки, воно роздвоює це коло й наперед утруднює досягнення цілісності світогляду, заважає науковому абстрагуванню. <…> Так з дітей, які мають непогані здібності, робляться напівідіоти, живі пам’ятники безглуздя і душевного холопства батьків (коли дітей вчать іноземних мов у юному віці – Авт.). <…> Вплив двомовності на більш широкі класи населення, майже на цілі, хай малочисельні, народи, як чехи, я думаю, теж несприятливий».
Останньою Потебня фактично підтвердив стародавню римську мудрість: «Чия влада, того мова. Того мова, чия влада». Власне, мовні спекуляції особливо загострилися у наступному столітті, коли в СРСР спочатку було давно поштовх розвитку української мови (тим самим продовжуючи курс на українізацію Центральної Ради), а потім проголошено курс на «злиття націй».
Продовжуються мовні спекуляції і в сьогоднішній Україні. Проводяться дослідження, опитування, мета яких – зробити російську другою державною, а з часом і остаточно витіснити українську мову з України. Проте наслідки русифікації ми бачимо не лише у мовному плані.
Якось Леонід Кравчук сказав, що українська мова має бути основною в Україні, говорячи, що вона повинна передаватися дитині з молоком матері. «Коли найгучніше співає соловей? Коли у солов’їхи народжуються пташенята, щоб ті чули спів солов’я, а не вороняче каркання. А що чує українська дитина від матері, яка звертається до неї російською?». Не берусь стверджувати, що дослівно передав цитату Леоніда Макаровича, але зміст – точний.
І якщо напівідіотами, за переконанням Потебні, стають люди, яких із самого дитинства заставляють вчити кілька мов, то чи це не є одним із наслідком деградації всього світу, зокрема, й України? І це не націоналістичний зойк, а констатація факту.
Олександр Потебня захистив докторську дисертацію «Из записок по русской грамматике» 1874 р., за що удостоєний премії ім. Ломоносова. Того ж року був обраний членом-кореспондентом Російської Академії Наук по відділу російської мови й словесності. До того, у 1865 р. обраний дійсним членом Московського археологічного товариства, у 1877 р. – дійсним членом товариства шанувальників російської словесності при імператорському Московському університеті.
З 1877 р. до 1890 р. був головою Харківського історико-філологічного товариства. Там він постійно виступав на засіданнях товариства з доповідями, присвяченими проблемам мови, літератури, народної поезії. етнографії: «О значении слова «Русь» в связи с некоторыми явлениями русского полногласия», «О заимствованиях из немецкого в малорусском языке», «Село, деревня и тому подобные слова (К истории быта)», «Сербская песнь о Юрии Даничиче». 1895 р. була заснована премія ім. О. Потебні, яка присуджувалася студентам Харківського університету за кращу роботу з історії російської мови та літератури.
Олександр Потебня був одним із перших у вітчизняній науці представників психологічної школи в літературознавстві. 1879 р. одержав золоту медаль за оцінку праці П. Житецького «Очерк звуковой истории малороссийского наречия», а в 1879 р. – золоту медаль за оцінку збірки «Народні пісні Галицької та Угорської Русі» Якова Головацького.
Помер Олександр Потебня 11 грудня 1891 р. в Харкові.
Василь КОЛОМІЄЦЬ, спеціально для І-РЕПОРТЕРА
