07.12.2006 Чому ви готові на приниження, аби лиш не стати щасливими?
Сашко Положинський
Іноді мені здається, що я, нарешті, навчився розуміти людей. Часто знаю наперед, що скажуть, що зроблять і як. Можу передбачити, можу вгадати, можу спрогнозувати. А потім – бац!... Наче обухом по голові – щось несподіване, нелогічне, незрозуміле…
От хоча б це – найсвіжіше. Команда “Динамо” несподівано заграла. Не так, як “заграла” усіх вболівальників до цього, а заграла! Чітко, впевнено, нахабно. Хай навіть і з напівдубльованим “Реалом”, але точних пасів, виграних двобоїв та гарних ударів по воротах зробила, мабуть, більше, ніж за весь груповий турнір до цього… І що? І нічого. Знову нічого. А так хотілося отримати щось – хоча б наостанок…
Коли “Шахтар” грав з “Олімпіакосом”, грецькі вболівальники впродовж всієї гри, традиційно, співали. Коли “Динамо” грало з “Реалом”, українські вболівальники, традиційно, дули в дудки. Отак всю гру і продули. І тільки найактивніші та найорганізованіші намагалися скандувати “Ди-на-мо!”. Майже безрезультатно – дудки гучніші. І хто сказав, що українці – співоча нація?!
Колись я запитав мудрого Олега Артима – лідера гурту “Фактично Самі” – звідки в людей ця нездорова тяга дудіти? І звук гидкий, і на нерви діє, і заважає своїм футболістам не менше, ніж чужим. Олег висловив припущення, що це, очевидно, має сексуальний підтекст. Якщо, прикладаючи небагато зусиль, отримуєш помітний результат, отримуєш від цього ще й значне самозадоволення. От, мовляв, який я крутий! Я всього лише дмухнув, а вона так потужно загуділа! Я просто запалив та кинув, а вона он як вибухнула! Я тільки доторкнувся до неї, а в неї вже оргазм!... І тому я крутий-мачо-супермен!...
Вечір 4-го грудня. Я на сцені переповненої галереї “Лавра”. В паузі між виконаними піснями на сцену виходить знайома дівчина – гарна, розумна, талановита… І дарує мені м’яку іграшку! А кілька тижнів перед тим інша дівчина – теж гарна, розумна і талановита – також подарувала мені м’яку іграшку. А скільки ще тих іграшок мені дарували раніше? А скількох таких подарунків мені дивом вдалося уникнути? А скільки ще чекає попереду?...
Ніяк не можу збагнути, що примушує жінок думати, ніби подарована іграшка може втішити дорослого чоловіка? Щоразу, коли я ставлю це питання жінці, отримую однакову відповідь – головне не подарунок, а увага. Так подаруй мені увагу, а не іграшку! А іграшку подаруй дітям! Он – “ГАЛА-радіо” саме проводить відповідну акцію…
Я можу зрозуміти, чому люди завжди оцінюють інших через призму власних інтересів, поглядів, принципів, комплексів, пріоритетів. Не можу тільки зрозуміти, чому себе при цьому вони завжди оцінюють за зовсім іншими критеріями.– От Сашко Положинський почав писати на “Обозі” – знайшов класну можливість робити собі дешевий пі-ар, та ще й при цьому заробляти гроші! – Та ні, він робить це без грошей і не заради самореклами! – Ага, так я тобі і повірив! – Чому б ні? Хіба ти сам не погодився б писати просто так, заради якихось ідей, якихось ідеалів? – Я б, звичайно, погодився. Але то ж я, а то – Сашко Положинський. Я – чесний, справедливий, безкорисливий. А він – брехливий, жадібний, підступний…
В неділю, десь під вечір, пробіг у справах через Андріївський узвіз. Ті, хто там перебувають майже постійно, дуже люблять цю фантастичну вуличку. Люблять її химерну покрученість, казкові будинки та травматичну бруківку. І щоб додати пікантності її й без того містифікуючій атмосфері, навіть поставили потужні динаміки, з яких ллється характерна музика початку минулого століття…
А за кілька метрів від них – просторий майданчик, рясно всіяний задавненими купами вже дуже несвіжого сміття. І те сміття в нашій країні всюди – біля стареньких обшарпаних багатоповерхівок та новозбудованих розкішних палаців, вздовж автодоріг та залізничної колії, серед чарівної природи й залишків пам’яток архітектури та історії… І нікому діла до нього немає. А той, хто вчора це сміття кинув, а сьогодні полінувався його за собою прибрати, завтра кричатиме на все горло – та я люблю це місце, та я люблю цю землю!
А я в таку любов не вірю. Якщо я когось дійсно люблю та поважаю, я ніколи не кидатиму в нього сміттям...
В Києві знову з’явилися пробки, створені працівниками міліції. Якось відвикли ми від них за останні два роки. Пробки, звичайно, були – але, переважно, створені евакуаторами, аваріями та тими водіями, яким наплювати на інших водіїв і на правила дорожнього руху. А останнім часом хлопці в модній формі, з чорно-білими паличками в руках, знову змушені кілька разів на день давати чудовий привід водіям спізнюватися на роботу, заради того, щоб на роботу встигли боги. Ті боги, які, не шкодуючи власних сил та здоров’я, ведуть активну боротьбу з кризою та покращують життя вже сьогодні! “Ми ж вам не обіцяли покращення ВАШОГО життя!” – так що все чесно.
Цікаво, а чому мовчать наші також чесні та непідкупні журналісти? Чому не шукають правди? Не відкривають людям очі? Чому не прагнуть знайти відповіді на питання, не роблять спроб підтвердити чи розвіяти чутки? Президент Ющенко ще й на старт вийти не встиг, як нам вже почали розповідати страшні історії про його сина Андрія. А от новий уряд вже пробіг свою першу стометрівку, депутати взагалі скоро вже на друге коло підуть – і нічичирк! Такі всі чисті, прозорі та бездоганні? Було б непогано, якби дійсно так було.
А може просто порядного та інтелігентного Віктора Андрійовича зачіпати не так страшно? Адже, мабуть, недарма журналісти так носяться з портретами багатостраждального Георгія…
Ніхто, часом, не знає, скільки коштує замовлення соціологічного дослідження? Тільки не такого, в якому результати вже заздалегідь відомі – це, мабуть, дуже дорого. Мене цікавить таке, в якому велика кількість людей дає чесні відповіді на поставлені запитання. Я б хотів дещо спитати в своїх співвітчизників та отримати зрозумілі відповіді.
-Чому вони вас обдурюють, ошукують та обкрадають, а ви за них голосуєте? – Чому ви не хочете нічого зробити, щоб змінити своє життя на краще?
-Чому ви готові вивчити десять іноземних мов, а своєї навіть не хочете знати?
-Як ви ставитесь до того, що політики в екрані та на трибуні – непримиренні вороги, а в приватному житті – приятелі та друзі?
-Чому в день пам’яті жертв голодомору телебачення демонструє примітивні гумористичні програми, а ви їх дивитеся?
-Чому ви взагалі дивитеся ці програми?
-Чому ви готові подивитися сто серій, але не готові прочитати жодного тому?
-Чому ви засуджуєте хабарництво, але даєте хабарі? – Як вам подобається ситуація, в якій один, єхидно посміхаючись, дякує за ефективну боротьбу зі злочинністю та звільняє з посади, а інший, червоніючи, приймає квіти і тисне руку?
-І головне – чому ви готові принижуватися, терпіти, зраджувати, обмовляти, аби тільки не стати щасливими, сильними, гордими людьми?
Сашко Положинський для ОГЛЯДАЧА
