28.11.2006 ЧИ МАЛА МОВА КИЇВСЬКОЇ РУСИ ДАВНЬОМОСКОВСЬКУ ОСНОВУ?
Скульптура українського літописця Нестора у Києві роботи М.Микольського.
Сталося так, що я ознайомився з новою статею нашого шановного автора Віктора Коваля (Віктор Коваль. Соціальна двомовність – історичне прокляття України // РД. – 1996. – ##8-9) допіру на верстці, коли на якісь значніші корективи вже не було можливости, інакше я неодмінно поговорив би з Віктором Савовичем на цю тему. Прикра річ: до вартісної загалом статті (відзначу, наприклад, тезу про те, що головною загрозою українській державі є брак національної єдности, який проявляється в двомовності населення) потрапила груба помилка, очевидна для фахівця. Покинувши свій звичний терен новітньої історії (політичної), автор, на жаль, не виявив достатньо наукової обачности, опинившись на незнайомім для себе полі історії мовної. Але нема лиха без добра: цей досадний випадок дає привід до популярної розмови про одну проблему, якій не можуть дати ради чимало тих, хто стикається з пам’ятками нашого давнього письменства.
Ця проблема, що бентежить багатьох українців, полягає в наступному: чому наша давня книжна мова видається більше схожою на, як висловився В.Коваль, “архаїчну російську”, ніж на українську?
В.Коваль знаходить дуже просту відповідь: та мова – то і є “архаїчна російська”, тільки з домішкою українізмів та церковнослов’янізмів. Пояснення ж таке: в IX ст. Рюриковичі захопили Київ, їхня дружина, складена з новгородців, стала панівним класом у Київській Русі, і “північна мова Новгорода” зробилась тут писемною та урядовою. Протягом століть елітні верстви і простолюд розмовляли різними мовами: “новгородсько-суздальською” перші, а (старо)українською другі, і не творили національної цілости.
Отже, панування москвинів (resp. прамосквинів) над українцями почалось на кілька століть раніше, ніж вважалось досі, причім якщо за загальнопоширеними уявленнями московське панування над українськими землями й душами ніколи не було всеохопним, то за версією В.Коваля воно довгі віки мало тотальний характер: адже в середньовіччя на всій нашій тодішній території, від Сяну до Дінця, писемна мова була загалом одна й та сама.
То чи не мусимо ми тепер визнати: письменство Київської Руси – то таки спадщина москвинів, а не русинів-українців (наші предки мають до неї хіба побічне відношення)? Адже ж ніхто не залічує творчість Наріжного чи Короленка до української літератури, хоч вони були українського походження, творили в Україні, переважно на місцеву тематику, й у своїй мові допускали певні українізми.
Ще більше: чи не мусимо ми тепер відступити москвинам історичну славу держави Київська Русь? Маємо уклінно подякувати тим із них, хто великодушно говорить про “общее достояние”, та визнати, що головна частка належить таки ж їм, москвинам. Адже держава – це не смерди, не темна маса, держава є силою, що стоїть над масою і порядкує нею. Ну, а позаяк державоконституююче начало в імперії Рюриковичів становили, за В,Ковалем, москвини, то які ж маємо підстави ми, українці, претендувати на її спадщину, стверджувати, що то була наша держава? Що наші предки виконували роль тягла в державному возі під керівною рукою погоничів-москвинів? Це аж ніяк не є аргументом для того, щоб заперечити переважне право “старшого брата”. Тим більше, що та імперія мала в підданстві багато народів, отож русини-українці були аж ніяк не самі в упряжці, зрештою, там був і московський плебс. Що столиця держави була на українській території (волею чужинця Олега)? Ну то й що? Якби Святославові вдалося перенести столицю на Дунай, то від цього давня Русь обернулася б на державу болгар? А якби Катерина перенесла була столицю до Катеринослава – тоді б ми мали вважати й імперію Романових за свою державу? Ні, якщо бути об’єктивним, то приймаючи тезу В.Коваля, доведеться визнати: Київська Русь – держава москвинів.
Висновок, звісно, для українських патріотів трагічний. Москва ж отримує гарний подарунок, заради нього можна й відмовитись від фетишу “єдиної давньоруської народности”. Справді, яка-бо з нього користь: ну, припустімо, була колись така народність, ну то й що з того? Що було, те загуло, і не буде баба дівкою. – “Українці й росіяни в давнину становили один народ, мали єдину державу з центром у Києві, отже, Україною має керувати Москва” – подіє така логіка на нормальну людину? А тут уже – аргументи сильніші: історія свідчить, що малороси вочевидь нездатні до державотворення, у їхній крові – тисячолітня (буквально) звичка жити під московською кермою... А вже стосовно культурної, історичної спадщини обговорювана концепція для старшобратників, безумовно, козирний туз, досі ж вони тримались, по суті, лише на... специфічнім трактуванні “позиченої” в нас назви “руський”. Але от диво: за багато десятиліть досліджень давньоруської книжної мови досі ніхто з московських чи інших науковців не додумався до такого нехитрого пояснення її природи. Чому?
А тому, що наука віддавна має інше пояснення, загальновизнане й незаперечне.
Де в чому наш автор має рацію – в тім, що то була не жива мова місцевої руської (давньоукраїнської) людности. Помилився він в атрибуції – чия то була мова, від кого прийшла.
Версія про “новгородсько-суздальську” мову та посталу на її основі елітарну “старокиївську” не витримує наукової критики. По-перше, та мова, що нею розмовляли новгородці, поважно відрізнялась від мови суздальців та інших прамосквинів (серед іншого, була ближчою до української). Ряд науковців стверджують, і небезпідставно, що новгородці становили окремий народ, з відмінною від московської мовою, а надто ментальністю. Цей народ став жертвою брутального московського етноциду після падіння Новгородської республіки. І жодних специфічних новгородських рис у мові давньокиївських писемних пам’яток дарма шукати, і так само й суздальських. Що ж то була за мова?
То була не якась невідома науці “старокиївська” мова, що постала на основі “архаїчної російської” з домішками української, і що нею нібито говорив тонкий письменний шар населення Руси-України. То була мова, якою навряд чи хто розмовляв у повсякденному житті (хіба, може, такі типи, як Прокіп Ригорович Пістряк з “Конотопської відьми”), і була вона справді не чистою, – гетерогенною. Вона складалася з елементів двох мов. Одна – та, якою говорили автори зазначених текстів. Конкретно? Ось, наприклад, як пояснював визначний московський учений О.Шахматов: “О языке, на котором говорила Киевская Русь (...) внимательное исследование памятников, писанных в Южной Руси, открывает в них ряд типических признаков, доказывающих, что писавшие их говорили по-малорусски” [1]. Тобто письменні верстви і простолюд у Київській Русі говорили однією мовою, а не різними, як стверджує В.Коваль.
Що ж до другого (не буде великою помилкою сказати – домінантного) компонента нашої давньої писемної мови, то його ідентифікація ніколи не становила жодної проблеми для фахівців: старослов’янська мова. Так називають найдавнішу з засвідчених на письмі слов’янську мову, літературну (книжну), створену на базі давньої македонської (здебільшого пишуть – болгарської) святими Кирилом і Мефодієм у IX ст. з метою християнізації слов’ян. Слов’янські мови, і тепер дуже близькі, тисячоліття тому були ще ближчими, подібнішими, і мова Кирила та Мефодія з легкістю зробилась писемною в усіх слов’ян православної віри, а також у католиків-хорватів. Хто познайомиться з давніми текстами цих народів, легко переконається, що мова там загалом та сама, що й у писаннях Київської Руси (різниця лише у відповідних нашаруваннях, залежно від того, писав серб чи болгарин), хоча новгородської чи суздальської панівної верстви тут уже нема як втулити. Століттями згадані народи писали не своїми рідними мовами, що аж ніяк не пішло їм на користь, але про це іншим разом, – перейдімо нарешті до тієї обставини, яка завела на манівці шановного В.Коваля.
Отже, наша давня писемна мова схожа на “архаїчну російську”, чи краще сказати просто – “російську” (московську). А чи так уже схожа? Погляньмо на давньоруський текст навіч. “И рече Святополк: “брате, се, азъ готовъ уже”, и въста Святополк; и рече ему Володимеръ: “то ти, брате, велико добро створиши Русьской земли”. И посласта къ Давыдови и к Олгови, глаголюща: “поидита на Половци, а любо будемъ живи, любо мертви” (Повість врем’яних літ за Іпатським списком, запис під 6611/1103 р.). Бачимо тут передусім слова й граматичні форми, спільні для багатьох слов’янських мов (а всі слов’янські мови мають між собою більше спільного, ніж відмінного). Далі бачимо архаїчні форми, яких у сучасних українській та російській не знайти (въста, глаголюща та ін.). Бачимо форми притаманні українській мові, а в російській відсутні (брате, Давыдови тощо). Є й дещо таке, що притаманне російській, а в українській відсутнє. Але треба знати: тут є лише дещо тотожнє або схоже з російським, проте нічого питомого московського немає – за таким слід шукати в пам’ятках з північно-східних земель.
Більша подібність в окремих моментах сучасної російської до давньоруської книжної мови зумовлена обставинами не часів Київської Руси, а пізнішими. Уже було сказано, що в давнину москвини, як і декілька інших народів, писали не своєю живою мовою, а церковнослов’янською, домішуючи до неї в більшій чи меншій пропорції елементи першої. Але серед мов цих народів історична доля російської склалась особливо. У всіх історія літературної мови була в найзагальніших рисах такою: мішанина церковнослов’янської та живої народної мов (в українців та білорусів у силу політичних обставин додався ще один компонент – польський) з більшим чи меншим переважанням тієї чи тієї залежно від автора та від жанру, – ця мішанина жила кілька століть, повільно еволюціонуючи в бік більшого наближення до живої мови. Разом з тим від певного часу – з 16-го, 17-го століття – дедалі численніші автори приходять до думки писати “простими словами”. Відтоді починається історія сучасних літературних мов – на народній основі. Вони досить швидко поклали край старій мертвечині – сталося це головно в 18-му столітті, хоча деякі її рештки трималися й довше. Якщо говорити про українську, то нова літературна мова, народження якої заманіфестувала “Енеїда” (хоч на народній основі писали й задовго до Котляревського), творилася майже без залучення церковнослов’янізмів. Натомість у москвинів розриву з церковнослов’янською традицією не відбулося. Як слушно стверджують їхні науковці, “русский литературный язык – единственный из славянских литературных языков, пронесший традиции церковнославянского языка с древнейших пор до наших дней” [2]. Природа сучасної російської літературної мови така, що її словниковий фонд містить значний відсоток церковнослов’янізмів. Маса цих слів, початково чужих живій московській мові – предложение, негодовать, множество, прежде, возраст, сокрушить і т.д. з часом увійшли в її плоть і кров, і сьогодні всім здаються цілком природними.
Отож коли на твердження В.Яременка, що в найдавнішому нашому літописі “українська лексика ллється суцільним потоком” [3] – жито, сочевиця, рінь, зоріти, віно, посаг, подружжя, вабити, сварити, приязнь, сором, свита, печера, вежа, стріха, орати, рілля, наймит, уряд, мито, митник і т.д. – хтось стане вказувати на такі слова, як сосуд, посещение, благоухание, различный, желать, мышцы, обличать, роптать, воплощение, обратиться – то слід зауважити: їх тут не можна вважати московськими, вони є церковнослов’янські, лише пізніше запозичені в російську літературну мову.
Слід згадати також, що та давня книжна мова, яка взяла таку значну участь у формуванні сучасної російської літературної, містила певну кількість архаїчних східнослов’янських елементів утрачених сучасною українською, але в російській збережених або згодом поновлених в обговорюваний спосіб – це ще одна причина (щоправда, другорядна) близькости сучасної російської до давньоруської писемної мови.
Ця рубрика здебільшого містить слова з праслов’янської спадщини, як от “смотреть” (у словнику Грінченка є “смотріти”, але тепер воно вийшло з ужитку, принаймні літературного); крім того, трохи запозичень, напр., “лошадь” (у нас також є слова цього кореня – “лоша”, “лошак”, “лошиця”, джерело запозичення – котрась із тюркських мов: половецька, печенізька чи ще якась). В українській збережених давніх елементів, відсутніх у сучасній російській, менше через через згадуваний розрив писемної традиції.
Нарешті, ще одна важлива обставина. Як уже мовились, усі слов’янські мови дуже подібні між собою, а головне, що їх відрізняє – це звукове оформлення, вимова спільних слів. Українці кажуть “хліб”, росіяни й поляки – “хлєп”, болгари – “хляб”, серби – “хлеб”, хорвати – “хлієб”. І от, якщо порівняти церковнослов’янську та руську (давньоукраїнську) – два компоненти нашої давньої книжної мови з сучасними українською та російською, то неважко переконатись, що остання в даному відношенні стоїть до них ближче. наприклад, розподіл літер И – Ы (в основному), слова типу конь, печь, при українських кінь, піч тощо. Причина та, що російська мова в цих пунктах виявилася дещо консервативнішою, тоді як українська зазнала змін: старе І перейшло в И (звідси плутанина у вживанні Ы/И в багатьох наших рукописах, Е та О в закритих складах змінилося в І. У російській мові теж відбулися за той час значні звукові зміни (акання, оглушення дзвінких приголосних у певних позиціях тощо), але на письмі вони здебільша не позначаються. З другого боку, українська звукова система де в чому ближча до тієї давньої, ніж російська – напр., чергування типу рука – руці, нога – нозі, звук И (давнє Ы) після г, к, х – пор. літописне Кыеву, недугы, але такі випадки менш часті і не впадають у вічі.
Такі є три причини досить значної подібности сучасної російської мови до писемної мови Київської Руси. З огляду на них очевидною є наукова неспроможність тези В.Коваля про панування (пра)москвинів у давній Русі-Україні, адже ця теза грунтується лише на обговорюваній обставині лінгвістичного порядку, точніше на її хибному витлумаченні.
Але це ще не все. Крім тих причин дійсної подібности, існує й одна причина псевдоподібности двох названих мов, тобто насправді вони далеко менш схожі, ніж багатьом видається.
Візьмімо одне місце з літопису (запис за той самий рік, що й цитований вище фрагмент), яке може особливо схиляти до такої ілюзії: “в село въЪхав (тут і далі знак “&” заміняє “ять” – примітка), поиметь жену его и д&ти, і все ім&нье его возметь”. Багато хто прочитає так: “ф сєло в’єхаф, паімьоть (чи “паймьоть”, – у давнину окремого знака для Й не було) жену єво і дєті, і фсьо імєньє ево ваз(ь)мьоть”. Росіянин сприйме це за своє, російське, і не дивно: у людини спрацьовують її, можна сказати, природні навички читання (а вимовляти літеру & як Е (Є) спонукує звукова система рідної мови). Але й більшість тутешніх українців теж прочитає так. Та чому б їм не прочитати на свій рідний лад? “В село в’їхав, пойметь жену єго і діти, і все йміннє єго воз(ь)меть” – і вийде достеменний український діялект. (Головна відмінність між усіма слов’янськими мовами, повторимо, у звуковому оформленні спільних слів). За яким підходом більше рації? Очевидно, за першим, адже автор цього писання – українець, хоч і давній. Натомість які є підстави читати наші старі тексти на московський лад? Такі самі, як і читання росіянином, незнайомим з українською мовою, наших слів день, ходити як дєнь, хадіті.
Отже, як розібратись, то виходить, що твердження про значну подібність давньоруської писемної мови до сучасної московської, а малу подібність до української, небагато мають під собою грунту. Але навколо цього питання в нашій науці існує своєрідна проблемна ситуація. Не те, щоб хтось із фахівців піднімав дискусію з цього приводу, висуваючи тези, подібні до критикованої тут. Але що стосується практики читання давніх текстів... В Інституті української мови головний фахівець у царині давньоруського письменства академік Василь Німчук чита їх на український лад, але багато мовознавців читають інакше. І головна причина не в невігластві. Тут передусім – специфічний прояв відомої духової хвороби: малоросійства. І нема нічого дивного в тому, що недавно на високій державній урочистості уривок зі “Слова” лунав на відповідний манір – бо ж держава ця не скоро ще стане українською.
Слід згадати й істориків – як читають вони. Нерідко можна побачити, що цитуючи наші тексти 16-го, 17-го, 18-го століть, передають, скажімо “ять” (&) через Е, і взагалі спонукають читати ті тексти знову ж таки на московський лад. Але чому? Що “ять” вимовлялось у нас як І, свідчать численні випадки плутанини у вживанні відповідних літер – наприклад, у Літописі Самовидця слово Сибір пишеться С&б&р, свідчить римована поезія, відома в нас із 16 століття, де & римується з І (И). (Напр., московський літературознавець Квятковський, віднісши невідомо з якої рації один вірш Г.Кониського до “русской литературы”, водночас зазнача: “Слова “место” і “имеет”, писавшиеся через букву “ять”, произносились на украинский манер “мисто”, “имиет”, что и подтверждается созвучиями в рифмах” [4]). Тут уже, можливо, більшу роль грає недостатня лінгвістична та філологічна підготовка багатьох істориків (життєво необхідна для них), але характерно, в якому напрямку вони помиляються – ті, хто має грати першорядну роль у формуванні національної свідомости мас.
Тут же – проблема богослужбової мови. Про це вже писалось неодноразово, але, бачиться, треба писати ще. Бо от слухаємо по радіо, по головній програмі, релігійну передачу. Доводять, що богослужбовою мовою в нас має бути церковнослов’янська, бо українська для цього нездала. Але суть навіть не в цьому. Наші національні церкви – і греко-католицька, і православна (автокефальна), – давно вже знайшли оптимальний баланс: поруч із живою мовою вживати почасти й давню традиційну. Суть в іншому. У передачі лунають зразки служби – і стає ясно: місія, розташована у Львові (!), обстоює, що ми, українці, маємо молитись не “Господи, помилуй”, а “Госпаді, памілуй”. І так моляться – не лише в московських церквах, а й у більшості тих, що належать до Київського патріярхату. “Вєрую ва єдінава Бога Ісуса Хріста” (дехто, правда, намагається “окати”). На претензії – відповідь: а ми молимось не російською, а старослов’янською. Але чому ж ця стара слов’янська така, що в простих людей вселяється уявлення, буцімто Ісус Христос і всі святі розмовляли “па-рускі”? Чей же до творення таких текстів, спільних для всіх православних слов’ян, уже таки жодні новгородці чи суздальці не причетні.
Старослов’янською мовою ніде в світі ніхто тепер не молиться. Тексти, писані пізнішими її відмінами (вони об’єднуються під титулом “церковнослов’янська”), застосовувані в богослужінні, скрізь читаються зовсім не так, як у часи Кирила та Мефодія: те давнє звучання – таємниця, в яку наука проникла лише в 19-му столітті, встановивши, скажімо, що голосних звуків тоді було значно більше, ніж їх є в наших сучасних мовах (зокрема, цим пояснюється складніша система того письма – навіть щодо цитованого літопису, не такого давнього, передача сучасними літерами є досить значним спрощенням). Дещо й досі з певністю не визначено. Здавна кожен народ читає ці тексти згідно зі своєю вимовою: болгари “хляб наш насуштній”, українці “хліб наш насущний”, москвини “хлєб наш насущьний” і т.д. Але у 18-му сторіччі, після закріплення московської влади на лівобічній Україні, вийшов строгий указ, щоб українці молилися “голасам, свойствєнним вєлікарускаму нарєчію”. Так відтоді й повелось, і тільки на землях, що донедавна не були підвладні Московщині, у церквах обох конфесій утрималася стара українська вимова. Висновки читач зробить сам.
Обмежена площа не дозволя сказати тут усього, що варто сказати з порушеної теми. Сподіваюсь, однак, що поданої інформації все-таки вистачить, аби допомогти не одному читачеві сприйняти давньокиївське письменство як своє рідне.
Ігор Бурковський,
кандидат філологічних наук, провідний редактор “РД”,
співробітник Інституту мовознавства ім.Потебні НАН України
“Розбудова Держави”,
1996, #12, с.15-18
Посилання:
1. Шахматов А.А. К вопросу об историческом преподавании русского языка в средних учебных заведениях (1903) // Хрестоматия по методике русского языка: русский язык как предмет преподавания. М., 1982. – с.80-81
2. Аванесов Р.И. К вопросам периодизации истории русского языка // Славянское языкознание: VII международный съезд славистов (Варшава, август 1973 г.). – М., 1973. – с.8
3. Яременко В. На замовлення вічності // Повість врем’яних літ: Літопис (за Іпатським списком). – К., 1990. – с.493
4. Квятковский А. Поэтический словарь. – М., 1966. – с.143
