16.11.2006 Ірина Фаріон: Мова як суспільно-креативна сила
Фото з http://ukrainianlanguage.quickseek.com/
Цу Лу запитав у Конфуція: “Якщо Повелитель покличе тебе керувати країною, з чого почнеш?”. Учитель відповів: “Із реформування мови”. Для реформи української мови в Україні потрібні щонайменше дві речі: Конфуцій та ментальна революція... З огляду на трійцю теперішніх правителів нашої країни, Конфуція шукаймо у собі .... Джерело ж ментальної революції – в усвідомленні всебічної сили української мови.
Сили екзистенційної – бо мова є самим життям; сили трансцендентної – бо мова духова за своєю суттю; сили креативної – бо вона творить людину, націю, державу; сили психологічної – бо вона моделює поведінку нації і людини; сили політичної – бо вона є владою над людським мисленням.
Мовно-мистецька акція ВО “Свобода” має назву “Мова – краса і сила”. Краса – це найчутливіший і найвідкритіший звуковий бік мови. Нею заслуховуються і насолоджуються. А дехто ненавидить і зневажає – це у них від імперсько-морального дикунства. Сила – це її суспільно-креативна роль в українському націє- та державотворенні. У поєднанні цих двох духових засад – непоборність мови. Вона стала не лише головним визначником нації, але на 700 років заступила собою відсутність держави. Унікальність і феноменальність української ситуації у тому, що не держава була на сторожі мови, а мова забезпечила собою всі можливості для відродження держави.. Відразу після розгрому монголо-татарами Києва (1240 р.) і аж донедавна (1991 р.) не було вільної української держави. Україна понад 700 років була розчленована між різними державами: Закарпатська Русь від початку ХІ ст. до середини ХХ ст. входила до Угорщини; Галичину і Волинь із другої половини XIV ст. загарбала Польща – і аж до 1939 р.; на решті земель до 1569 р. панувала Литва, потім ці землі перейшли під владу Польщі, а відтак – Росії. Але, попри це, як зазначає Михайло Грушевський, на початку ХІХ ст. українською мовою розмовляло 40 млн. осіб на площі 850 тис. км2.
Чому мова є силою? Що протиставив всій Російській імперії Тарас Шевченко? Мову. Невипадково київський генерал-губернатор Антоненков заявив, що: “Из праха Шевченко выродилась целая шайка самых рьяных сепаратистов” [11: 7]. Сам Тарас Шевченко на поліційному допиті відповів: “Вірші мої подобалися, можливо, тому тільки, що по-малоросійському написані” [8: 214]. В його устах “мужицька” мова набула крахоімперної сили: як зауважив Іван Франко, для визволення імперії він зробив більше, ніж десятки визвольних армій... Шевченкова мова стала невідворотною українською реальністю – він спорудив фортецю зі слів, у якій все решта стало вторинним і неминучим: “Тепер уже не мечем наше народне право на вражих твердинях зарубане, не шпаргалами і печатьми супротив лукавства людського стверджене: у тисячах вірних душ українських воно на самому дні заховане і тисячолітніми споминками запечатане… Під корогвом Шевченковим ми ніби вернулись до домівки святої з чужої чужоземщини, і рідна словесность сталась для нас службою Господу правди” [6: 493].
Шевченкова лінгвістична концепція пружинить у тезі: ”...у їх народ і слово і в нас народ і слово” [5: 440] – абсолютне ототожнення мови і народу як головного імперативу і двигуна сущого; аксіоматичне і природне відкидання хоч чиєїсь зверхности над його народом та мовою; нерозуміння будь-якої підлеглости хоча б з огляду на факт лише Божої зверхньої правди; беззастережна оцінка історичного минулого як непрощенної помилки Хмельницького й українських катів – Єкатєріни, Пєтра, Ніколая I й усієї московщини чи польщини. Національна свобода для нього така природна, як життя. Саме тоді, коли українська історія сягнула критичної кульмінації, Тарас Шевченко запропонував країні абсолютний радикалізм і за формою, і за змістом – народну Мову. Він безсумнівно, на відміну від своїх попередників, вірив у поневолену Україну: “Німим отверзуться уста; / Прорветься слово, як вода, / І дебрь-пустиня неполита, / Цілющою водою вмита, / Прокинеться... (“Ісая. Глава 35”). Як зауважив англієць Г.Сетон-Вотсон, “формуванням визнаної української літературної мови завдячуємо йому більше, ніж будь-кому іншому. Вживання цієї мови стало вирішальною стадією у формуванні української національної свідомості”; його творчість започаткувала всю подальшу еволюцію українського націоналізму [1: 99; 8: 188]. Його творчість витворила українське суспільство:”...і слово моє станеться в них силою необоримою... Сотворив я вам Словом своїм вічную пам’ять, а самих вас учинив собі самому вічною пам’яттю міждо живими”(П. Куліш про Шевченка).
Що протиставив всій Австро-Угорській імперії і польським шовіністам Маркіян Шашкевич? Мову. 10 жовтня 1834 року на семінарських урочистостях і 14 жовтня 1936 року у церкві Юра він, молодий студент-семінарист, виголосив вперше промови руською мовою. І повернувся до семінарії, наче витязь із поля битви, – щасливий і великий. Мова і тільки мова робила його собою. Тодішній директор львівської поліції німець Пойман сказав: “У нас по горло клопоту з поляками, а сі дураки хотять воскресити замертво поховану руську народність” [3: 309]. Таке обурливе зізнання слугує за найкращу аргументацію суспільно-креативної ролі мови. Поляк Сінкевич так описав свої враження від промови Маркіяна Шашкевича 1836 року: “Це розсердило мене так, що пів року я засідався на Шашкевича, щоб кинути його в канал; якщо він був би загинув у моїх руках, я не уважав би цього за злочин, навпаки, якщо мене й були б повісили за вбивство, я уважав би себе за мученика за святу польську справу, а вбивство за заслугу, тим більше, що загинув один “москаль” [12: 47-48]. Для українців-перевертнів, двох Левицьких – Михайла, митрополита, і Венедикта, ректора Львівської духовної семінарії і водночас головного цензора з руської мови – підготовка альманаху “Зоря” (1834 р.), що був присвячений руській мові, і вихід у світ альманаху “Русалка Дністрова” (1837 р.) виявилися занадто загрозливими для австрійської імперії. Останній ухвалив рішення про заборону поширення “Русалки Дністрової” тому, “що вміщені в ній статті є несвоєчасним духовим витвором екзальтованої юнацької фантазії, читання якого, особливо в теперішній час, може ввести в оману легковажних і чи викликати у них невдоволення існуючим” [3: 99]. У протоколі допиту Маркіян Шашкевич сформулював головні наміри створення “Русалки Дністрової”: “Я випробовував свої сили руською мовою, оскільки це моя рідна мова, яка значно відрізняється від мови церковної і великоросійської (московської), і хотів заложити наріжний камінь для її дальшого розвитку і тим самим зарадити нестачі руської літератури” [3: 94].
Що протиставив захлинутій старослов’янщиною Сербії великий Вук Караджич? Він видав у Німеччині 1823, 1824 рр. три томи народних сербських пісень – і тим відкрив закриті для сербів скарби простої народної мови. Знаменитий німець Якуб Грімм сказав про нього, що це був “один, одинокий муж... більше визнаний за кордоном, ніж у власній Батьківщині”. Понад 60 років тяжкої і впертої боротьби – і проста селянська мова баби Сміяни від Вука Караджича стала державною силою вільної Сербії.
Що протиставили чехи трьохсотлітній німецькій окупації від 1620 року? Як зауважив відомий письменник Мілан Кундера, “Відродження чехів як нації не заслуга військової сили або політичного таланту. Наріжний камінь тут – могутнє інтелектуальне зусилля, аби відновити літературну чеську Мову” [9: 6]. Боротьба чехів за свою ідентичність тривала від часів Яна Гуса, який реформував графіку, правопис і закріпив своїм авторитетом норму літературної мови. Однак чеська і далі була побутовим засобом спілкування. Але прийшов Йосип Юнгман, який, згадавши свої приниження у німецьких гімназіях, – створив монументальний перекладний чотиритомовий чесько-німецький словник, урівнявши у правах Мову-окупантку з поневоленою чеською мовою [10: 94]. Як наслідок, чехи, у жорсткий спосіб позбувшись німців, стрімко прогресували, створивши у двадцятих роках ХХ століття лінгвістичну празьку школу. Її постулатами став універсалізм мовних явищ на противагу національному індивідуалізму; стабільна потужність у сферах функціонування на противагу затраченій силі на їхнє завоювання; перспективна спрямованість на противагу інтравертному спогляданню. Чехи звільнилися від комплексів недовіри і “вічної боротьби” з німцями. “Мова, – як зауважив президент звільненої Чехії Томаш Масарик, – стала найефективніший засобом побудови держави” [2: 32].
Що протиставив Угорській імперії, що поневолила словаків, Антон Бернолак? Наприкінці третини XVIII ст. він перший звернувся до словацького народу із закликом писати словацькою мовою. Саме мова, на його думку, здатна стати тим духовим і водночас матеріальним чинником, що об’єднує всіх представників нації. Бернолак остаточно зламав тодішню словацьку традицію вживати чужі літературні мови. Він заклав традицію власної літературної мови словаків, створивши прецедент, що мав вплив на всю Славію. Його наступника Людовіта Штура – кодифікатора народної словацької мови – з гордістю та певністю називають творцем словацької національної ідеології [4: 56-57]: для словаків факт ототожнення мовної і національної самосвідомості – аксіоматичний. Вже наприкінці ХХ ст., 1992 року, словацький письменник Владимир Минач писав: “у нас спочатку завжди було слово. І подібно до цього біблійного слова, що стало творенням, словацьке слово найповніше виразило народну волю, було справою понад усі справи... Слово було єдиною зброєю, причиною і наслідком...” [4: 61]. Ці слова письменник промовив після того, як на початку дев’ятдесятих років ХХ ст. економічна ситуація у Словаччині різко погіршилася, і саме тоді словаки зосередили свої зусилля на вирішенні мовного питання – і як наслідок 1 вересня 1992 року після довгих митарств і домагань у Конституції Словацької Республіки словацькій мові надано статусу державної. Отож мова, крім національно-інтеграційної, має визначальну державно-інтеграційну функцію.
Натомість теперішні українські стосунки між непевною владою і українською мовою нагадують змагання ницих варварів із високою культурою. Натомість тепер псевдоукраїнська держава агресивно, цинічно з допомогою чужої держави поборює основне пристанище української сили – Мову. Зокрема 27 вересня в “Урядовому кур’єрі” Янукович заявив про необхідність надання статусу другої державної мові окупанта – російській. 29 вересня віце-прем’єр Табачник повідомив про намір КМ переглянути заплановані на 2007 рік квоти обов’язкового дублювання, озвучування і субтитрування чужомовних фільмів українською мовою. 16 жовтня апеляційний суд Києва, очевидно, з намови цього “державника” скасував цю постанову попереднього КМ від 16 січня 2006 року. Отже, три чверті титульної нації українців зобов’язані дивитися фільми мовою однієї чверт населення, та ще й такої, що неадекватно мислить, говорить і живе. Водночас прибіжище для цих неадекватних, РФ в особі її неадекватного МЗС, заявило, що двомовність в Україні – це доконаний факт, і вона склалася історично. Яка непроглядна тупість і сатанинський цинізм! Справді, так історично склалося, що від руки Москви загинуло 20 млн. українців...
Це мовно-мистецьке дійство насправді не одноразова акція з нагоди 9 листопада – це реакція на антиукраїнські промосковські сили, що з благословення президента прийшли до влади. ВО “Свобода” представляє роботи студентів інституту архітектури Національного університету “Львівська політехніка”. Це голос молодих людей з почуттям національної та людської гідности. Це голос непокори, сили і наступу. Це голос, який завтра обов’язково стане нашою владою.
Ідея виставки: через плакатно-малярські образи та словесні гасла донести до суспільства розуміння мови як стратегічного чинника національної безпеки і як непохитного духового кордону нації.
Завдання виставки: викривати антиукраїнську мовну політику; пробуджувати національну гідність і свідомість; формувати образ насаджуваної двомовности як замаху на суверенітет країни; творити розуміння мови як духової зброї та основи всіх видів людської діяльности.
Філософська основа виставки: відкрити і засвідчити силу кожного індивідуального українського “я”, що, творячи себе вільним, помножує свободу світу. Що можуть чисті краплі цих робіт у нафтовій плямі помосковлення України? Відповім риторично. А що може кожен з нас у творенні власного життя? МОВА – феноменальний інструмент творення. Суть цього блискуче сформулював П.Куліш: “Отечество собі грунтуймо в ріднім слові: / воно, воно одно від пагуби втече, / піддержить націю на предківській основі.../ хитатимуть її політики вотще ! / Переживе воно дурні вбивання мови; / народам і вікам всю правду прорече”. : “Найбільше ж величчє української нації явне з того, що, зоставшись без церковного, політичного, воїнського і наукового передовництва, спромоглась вона видати з себе самобутню літературу. Пам’ятне бо нам слово московського оракула: що польське повстаннє єсть ніщо, як порівняти його з повстанням літературної України (виділення – авт.). Там, рече, відпала б, може, під лихий час, невеличка провінція в імперії; а тут мужицька мова, ставши літературною, розколе імперію по самій серцевині [7: 580]. Це перші соціолінгвістичні висновки, в яких Мову трактовано як причину і наслідок суспільно-політичного розвитку. Отож будьмо сильними і наступальними українцями. Кого мова любить, того вона робить могутнім.
Ірина Фаріон
Література
1.Андерсон Бенедикт. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. – К, 2001.
2. Данеш Фр., Чмейкова С. Экология языка малого народа. // Язык. Культура. Этнос. – М., 1994.
3. Документи і матеріали. “Русалка Дністрова”. // Упорядники Ф.І.Стеблій, О.А.Купчинський. – К., 1989.
4. Качала Я. Язык и национальная самоидентификация. // Язык… Там само.
5. Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя. – К., 1991.
6. Куліш Пантелеймон. Чого стоїть Шевченко яко поет народнїй. Лист(III) з хутора. // Основа. – 1861.
7. Куліш Пантелеймон. Зазивний лист до української інтелігенції // Хуторна поезія. – Львів, 1882.
8. Луцький Юрій. Між Гоголем і Шевченком. – К., 1998.
9. Масенко Лариса. Мова і політика. – К., 1999.
10. Нещименко Г. П. Язык и культура в истории этноса // Язык… Там само.
11. Слабошпицький М. Алчевські // Дивослово. – 2003. – № 3.
12. Шалата М.Й. Маркіян Шашкевич. Життя, творчість і громадсько-культурна діяльність. – К., 1969.
Ірина Фаріон для http://nation.org.ua
