10.11.2006 ФЕНОМЕН ГОГОЛЯ
“Дуже цікавий спогад читаємо в Юрка Тютюнника.
Бувши старшиною 1 світової війни, він, з вибухом
революції, приїхав був “українізувати” частини
певного гарнізону. Зібраним в російських одностроях
людям він наказав “Українці, піднесіть руки!” 3
тисячного натовпу піднеслося ледве кілька рук. Тоді
він сказав: “Малороси, піднесіть руки!” Піднесла руки
частина натовпу. Врешті “Хахли, піднесіть руки!”
Піднесло три чверті натовпу. А коли він наказав:
“Українці, малороси й хахли, піднесіть руки”, то
підніс руки майже цілий гарнізон”.
Є.МАЛАНЮК. Книга спостережень.
Травень 1933 року.
Від надужитку слово “феномен” засмальцьоване, як корчмарева камізелька. Тулимо його до місця й не до місця (у нас “феномен” і народний депутат усіх скликань і професійний дисидент і бізнесмен-гендляр, і естрадна писклюха-одноденка). А за великим рахунком лише кілька постатей на наших національних теренах гідні цього високого означення. Серед них – безумовно, а може. й насамперед Микола Гоголь. Бо навіть Шевченко та Франко не мають такого як у Гоголя, міжнародного світового, по-новітньому кажучи рейтинґу (врівноважені аналітики, гадаю, не поганьблять мене за таку “єретичну” думку). “Коли я робив доповідь про Гоголя на міжнародному симпозіумі у Венеції, – згадував Олесь Гончар, – там європейські вчені казали, що Гоголь – ґеній у чистому, ідеальному вигляді. Вони його ставлять вище за Пушкіна, вище за всіх європейців, – ось такий алмаз ґенія”.
Феномен Гоголя починається з його загадкової таємничої, якоїсь аж метафізичної душі, чаклунської, ґіпотетичної вдачі в якій найхимерніше поєдналися риси характеру його непересічних предків.” Сам Гоголь був переконаний, що його рід заснував якийсь козак-характерник – без цього метафоричного образу так чи інакше не обходиться жоден з гоголівських творів.
Дитячу душу майбутнього письменника збурювали сімейні перекази про Іону (Яна) Гоголя – звідси Гоголі-Яновські – архімандрита Кобринського монастиря наставленого на цю посаду 1595 р. королем Пінським та єпископом Туровським, оповіді про леґендарні подвиги побратима Б.Хмельницького полковника поділького та могилівського Остапа (Андрія) Гоголя (згадайте імена синів Тараса Бульби!), похованого за особистим заповітом у Межигірському монастирі куди він передав дорогоцінне Євангеліє, друковане 1644 р. у Львові. Ґенеалоґічній гілці Гоголів-Яновських додало гарячої крові родичання з великоможною і давньою українською фамілією Лизогубів-Танських – з домішкою волоської крові. Тут, серед представників чоловічої статі, подибуємо людей не тільки хоробрих, авантюрних, а й жорстоких.
Що ж до батьків Гоголя, то мало сказати, шо це були натури екзальтовані, імпульсивні. Василеві Панасовичу в чотирнадцятирічному віці привидівся віший сон у якому сама цариця небесна явила йому його майбутню дружину. Нею, як небавом виявилося, була дівчинка Марійка з сусіднього хутора Яреськи. Та тоді їй виповнився лише… рік. Ведений провидінням наречений через тринадцять років попросив її руки та святого благословіння...
Від батька успадкував майбутній автор Ревізора артистичний талант Василь Панасович був орґанізатором домашнього театру для якого написав два водевилі з українського народного побуту “Собака-вівця” та “Простак або Хитрощі жінки, перехитрені солдатом”. Юний Гоголь теж брав участь в аматорських виставах, блискуче зігравши, зокрема роль Простакової, а вже у зрілому віці навіть намагався поступати до професійної трупи, однак був забракований – мабуть, настільки нетрадиційною, ориґінальною була його акторська манера, що її, очевидно, належним чином міг би поцінувати лише Станіславський.
Мати, Марія Іванівна, писана красуня аж до старості, мала вдачу запальну і водночас мрійливо-лагідну. Вона, до речі володіла знахарським даріом та не раз казала, що на відстані бачить, що і як коїться з її “ґеніальним Нікошею”.
Сам “Нікоша” (“вследствие устроиства головы моей”) був свідомий свого ґенія, відчував у собі щось уже з 12-річного ріку. Але в душу до себе нікого не пускав: “Недовірливий ні до кого скритий, я нікому не довіряв своїх таємних помислів, не робив нічого що б могло виявити глиб душі моєї”. “Таємничий Карто” – називали його ровесники. Екзальтованість на межі з неврастенією не заважала йому бути блефуючим характерником, майстром розиграшів та містифікацій, душею товариства. Але це траплялося рідко, бо рідко Гоголь бував у доброму гуморі. Найчастіше почував себе пригніченим, уловлював якісь таємничі флюїди “звідти”, дратувався з дрібниць передчував ранню свою смерть. І ніби сам на себе накликав траґічну кончину (досить пригадати моторошні сцени з “Вечорів на хуторі бітя Диканьки”, покручені скелети в домовинах). Заповідав не ховати його протягом трьох років, чого не було дотримано. Маємо чимало чуток і версій з приводу неприродного положення відкопаного скелета небіжчика, відсутність черепа, пророслих крізь шкіру черевиків нігтів... Однак все це вже з царини окультних наук.
Надвразлива психіка письменника, його феноменальна почуттєвість стали запорукою того, що Гоголь виявився неперевершеним психоаналітиком, чаклуном слова та образу.
Він передчував грядущі революційні катаклізми й жахи, потерпав, щоб його слово не прислужилося недобрій справі, бачив розбурхану Європу перед вулканічним 1848 роком: “Тут і фаланстер’єн, і червоний, і всякий, і всі один одного готові зжерти, і все має такі руйнівні, такі знищуючі начала, що вже навіть тремтить у Європі всяка мисляча голова і запитує спроквола, де наша цивілізація? І стала європейська цивілізація привид...”
Можливо, величезної сили провидницькі передбачення були закладені Гоголем у другому томі “Мертвих душ”. Такої сили, що й сам автор їх злякався.
Як людина відлюдькувата й помислива, хворобливо підозрілива, Гоголь уникав надто “коротких” знайомств, участі у будь-яких, по-нинішньому кажучи, “громадських об’єднаннях” (припущення декого з сучасних дослідників щодо належності письменника до масонської ложі – некоректні і більше схожі на данину нинішній моді). Уникав він і конфліктних ситуацій, намагаючись не наживати собі ворогів, але оминути хулу й наклепи йому не вдалося.
Дуже допекла Гоголю, а в чомусь і увірвала шмат життя, істерична та брудна, сповнена отрути і жовчі лайка у відомому листі “неістового Віссаріона” (та що вона, перекидаючи місток до новочасся, у порівнянні з ждановською задухою моральної кошари та пекельною живодернею іншого “неістового” костолома й зарізяки – “Віссаріоновича”?) Булгарін, Сенковський, Греч, вловивши в письмі Гоголя відчутний “малоросійський акцент” закликали оберігати від “хохляцького пачкуна” російську мову...
Микола Васильович Гоголь – один із найскладніших письменкиків світу. Його стиль (скдадні метафори, притчі, іронічні алеґорії, блискучі порівняння, слова-новотвори) – найдивовижніший та найсвоєрідніший з-поміж найвідоміших майстрів слова. Читаючи фразу Гоголя, треба бачити її прихований сенс, “незримі”, невидимі світові сльози”.
У певному сенсі про Гоголя можна казати як про передтечу кінематоґрафічного жанру. Темпо-ритм його творів, ряснота асоціацій, напливи, зміна ракурсу, крупні плани (панорама Землі з висоти польоту у “Ночі перед Різдвом” та “Пропалій грамоті”, гра світла в сцені чаклування в “Страшній помсті”) – все це могла витворити тільки нестримна уява кіномитця. А “закадровий” голос – “Скучно на этом свете, господа!”, а геніальний “стоп-кадр” – “німа сцена” в “Ревізорі”? Унікально кінематоґрафічний “Тарас Бульба”, про екранізацію якого мріяв О.Довженко.
І досі належним чином не потлумачена химерна звичка Гоголя, не властива, здається, жодному письменникові, – переписувати, акуратно, з любов’ю, твори інших авторів, хоч їхні книжки лежали під рукою, на столі чи полиці. Що це було? Якесь чаклунське, алхімічне дійство – немов із чужого “матеріалу” виплавлялися, вигранювалися найкоштовніші перли.
Його працелюбності не було, меж. Він багато читав та так швидко, що збоку здавалося, ніби він просто гортає сторінки. Стоячи за конторкою, Гоголь, як ніхто інший, безліч разів переробляв – переписував та дописував – власні твори. Аж так, що вони набували зовсім іншого звучання. Найбільших переробок зазнала, зокрема, славнозвісна повість-епопея “Тарас Бульба”. 3 її останньої модифікації (1842 р.) вилучено, по суті, такий текст:
“Грубый XV век, ...во время правого и неправого понятия о землях, сделавшихся каким-то спорным, нерешенным владением, к каким принадлежала тогда Украина. Вечная необходимость пограничной защиты против ТРЕХ РАЗНОХАРАКТЕРНЫХ НАЦИЙ (виділення наше – І.Б.) – все это придавало какой-то вольний, широкий размер подвигам сынов ее и воспитало упрямство духа”.
Зате з’являються тексти з відверто великодержавницьким, царистським забарвленням. Тарас Бульба в свою останню годину говорить вже не про козацтво та Україну: “Постойте же, придет время, будет время, узнаєте вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свой царь, й не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!.. Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая бы пересилила русскую силу!”
Той самий Віссарілн Бєлінський був у захваті від останньої редакції повісті, в якій на зміну “вірі Христовій” прийшла “русская вера”, “честі запорожській” -”узы товарищества”, “козацькій славі” – “русская душа” та “русское чувство”.
Траґічний злам, жахне омертвіння душі! Національна недокровність Гоголя, за влучним визначенням Євгена Маланюка, є тут наочно продемонстрованою. Але водночас, за словами того ж Є.Маланюка, національна вартість “Тараса Бульби”, як і всієї творчості письменника, залишається монументальною та вічною.
А перші свідомі порухи душі Гоголя були сповнені любові “до нашої єдиної, нещасної України”, історію якої він збирався написати після тріумфу “Вечорів”. Він і до Петербурґа їхав з благородною метою – стати високим державцем та “исходатайствовать подати Украине”. Домінантою його юної душі була любов до рідного краю, шаноба до козацької слави, захоплення українською піснею. У статті “Про малоросійські пісні” Гоголь писав: “Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває усе життя народу. Якщо його життя було діяльне, різноманітне, свавільне, сповнене всього поетичного, і він, при всій багатобічності його, не здобув вищої цивілізації, то весь запал, все сильне, юне буття його виливається в народних піснях... У цьому відношенні пісні для Малоросії – все: і поезія, і історія, і батьківська могила”.
У похмурому й непривітному Петербурзі, в “разухабистой” Москві Гоголь знаходив спочинок і душевну рівновагу лише в колі своїх земляків, яких називав “одноборщниками”. Сам готував для них знамениті вареники й галушки, переповідав дотепні придибенції, “напускав туману”, просто бавився, як дитина. Проте вистояти проти відвертої зневаги великосвітського оточення до “хохлів”, шовіністичного пресинґу не міг. Від того тяжко мучився. У листі до Михайла Максимовича в 1833 р. висповідувався: “Якби ви знали, які жахливі перевороти в мені доконалися, до якої міри все в мені замордоване! Боже, скільки пережив, скільки перемучився!”
На початку своєї творчості Гоголь малював Україну святочну, ярмарково-шароварну, безтурботну й веселу – Т.Шевченко точно означив це: “Ти смієшся, а я плачу...” Зла недоля поярмленого, закріпаченого люду по-справжньому не зворушила і не розтривожила його. Він линув на Україну, але жодного разу надовго не затримувався. Його перманентне чумакування по Європі найчастіше завершувалося в Італії, яку він називав “столицею душі”. Чому саме Італія? Допускову відповідь на це запитання можна знайти у нашого сучасного Максима Маурітсона, шведського лінґвіста, проповідника, який добре знає і розмовляє українською, носить вишиванку, багато мандрує світами, придивляючись до різних народів. “Разючу подібність, – каже він, – вбачаю у ментальності українців та італійців”.
Гоголь ніколи не писав українською, хіба що в кількох приватних листах, але після нього, вийшовши з його “Шинелі”, вся російська література забалакала з українським акцентом – найбільше це спостерігаємо у Достоєвського, зрештою, українця за походженням. Гідно не поцінував Шевченка – “забагато дьогтю”, дозволяв собі переповідати принизливі для українців анекдоти, більш ніж прохолодно ставився до колишніх своїх друзів – “хлопоманів”. Але Україна переслідувала Гоголя, як “червона свитка”.
Мова Гоголя – це, власне, своєрідний український “говорок” – за мелодикою, синтаксисом, словником. Тому практично неможливо здійснити рівнопотужний переклад Гоголя на українську – втрачається неповторний аромат українськості.
Гоголь як прагматик – інколи до цинічності – вважав, що в європейську літературу він на “Конотопській відьмі” не в’їде.
Витиснути Україну з душі Гоголь не міг. Його соціальний та життєвий досвід був, по суті, закорінений в українському ґрунті. Знову-таки мав рацію Є.Маланюк, коли стверджував, що “Росії-Московщини Гоголь попросту не знав... “Ревізор” є сатирою на російську імперію, але дія цієї комедії відбувається на колоніальних теренах України і всі дійові особи – за винятком хіба жандарма з Петербурґу – є наші “любезні земляки”... Що герої “Мертвих душ” так само українці – за винятком Ноздрьова – це чудово знали самі росіяни – сучасники Гоголя... Що Подкольосін з “Одруження” (як Яічніца та інші) є типовим “хахлом”, про це не може бути двох думок…”
Гоголь інтуїтивно відтворював українське “мертводушіє”, а його харизматична “Русь-тройка” була запряжена зохлялими українськими конячками. Атрофоване, вироджене козацтво, воскова українська еліта, зрусифікована майже стовідсотково, забальзамовані старосвітські дідичі, костоїд ненажерства і скнарства, слинявого сентименталізму, кормига замість волі – от той український світ, який постає за пекучими рядками “справжнього знавця серця людського” (Т.Г.Шевченко).
Світ, який пізніше до самого серця вразив одного з найбільших подвижників українською духу – Івана Франка. Він у вступі до виданої польською мовою книжки “Образки галиційські” аж простогнав, аж проволав: “Не люблю українців!” Але то був не спонтанний лемент слабодуха, а розпачливий зойк сина над поганьбленою матір’ю. “Признаюсь до гріха, який мені багато “патріотів” уважають за смертельний: не люблю українців... Так мало поміж ними знайшов я характерів, а так багато дрібничковості, тісної заскорузлості, дволичності і пихи... Чи, може, маю любити Україну як расу, ту расу обважнілу, розгнуздану, сентиментальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, а таку плодючу на перевертнів найрізноманітнішого роду”.
Аж надто актуально звучать ці гіркі слова у наш час, у суспільстві, ще й досі поділеному на малоросів, хохлів та українців.
І художній та життєвий досвід Миколи Гоголя має прислужитися нам у роздумах над історичною долею України, її сьогоденням і прийдешнім.
Для українця пізнати Гоголя – пізнати себе.
Володимир БУРБАН
“Літературна Україна”, #14 (4732), 10 квітня 1997 р., стор.7.
