09.11.2006 Рятуйте, євроремонт!
Малюнок з сайту http://www.balmoral-apartments.com
Виявляється, є в Україні така сфера у прагненні до євроінтеграції, де Схід і Захід таки разом. Ім’я їй – євроремонт.
Достеменно невідомо, хто і коли вніс це слово до лексикону українців. Скоріш за все, цей взірець “новоязу” прийшов до нас поряд із всілякими “єврокомісіями” та “єврокомісарами”, але на відміну від них, міцно впав до душі тому самому “пересічному”, де б він не мешкав – в Ужгороді чи Луганську, Чернігові чи Севастополі. У самій Європі десь посеред 90-х панувала мода на все європейське – на фоні становлення Євросоюзу там з’являлись і євролітаки “Eurobus”, і зачатки “євроармії”, і безліч речей на кшталт “євромакаронів”, і “євроскептики” трохи згодом. І чи то під впливом мрій про недалеке спільне європейське майбутнє, чи то навпаки – від розпачу через неможливість такого майбутнього для України епохи впевненого у собі Кучми, громадяни найбільшої євро(?)країни почали масово переобладнувати свої оселі під “євростандарт”. Залишається загадкою, хто встановив ці стандарти і чи бували у власне Європі ті, хто започаткували масовий суспільно-будівельний рух. Але, як в нас здавна водиться, врешті вийшло щось за Гоголем, де ніяк не витанцьовувалось козаку Максиму на зачарованому місті:
“Земля славная!
...но на заколдованном месте никогда не было ничего доброго.
Засеют как следует, а взойдёт такое, что и разобрать нельзя:
арбуз не арбуз, тыква не тыква, огурец не огурец… чёрт знает что такое!”
Усереднене уявлення про євроремонт в колективній свідомості являє собою десь наступну картину: квартирка у хрущовці або панельній багатоповерхівці, в якій перекошені дерев’яні вікна змінені на пластикові склопакети, паркет знятий, а на нього (варіант – поверх нього) накладений так званий ламінат, стіни пофарбовані у яскраві кольори (варіанти – рожевий, хімічно-салатовий, жовтий або навіть помаранчевий тощо), і на додаток стелі обклеєні стрічками з пінопласту, що імітують гіпсову ліпнину. Витрачені на подібний тюнінг кілька тисяч доларів (ні, краще євро – як і личить євроремонту) дають господарю оселі відчуття завершеної євроінтеграції на власному мікрорівні, хай він навіть самий затятий євроскептик і антинатовець у своєму світогляді.
Ну, і що автор має проти? Та щось таки має. Перш за все, виникає питання – то звідки ж взявся цей стандарт євроремонту? Відповідь очевидна – з телебачення. Ще О.Генрі, класик літературних досліджень становлення капіталізму на Дикому Заході, стверджував: “Попиту створити не можна. Але можна створити умови, які викличуть попит”. Однією з умов, що викликали масовий попит в національних масштабах, є нескінченні трансляції телепередач, що вчать ремонту. Хіба не диво, що у вихідний день, коли нормальні люди відпочивають на природі або принаймні дивляться щось розважальне, певно, мільйони українців беруть телеуроки з майстерності малярства та столярства? І автор тільки радів би, що сіра пост-радянська буденність з її квартирним питанням, яке всіх зіпсувало, зусиллями громадян незалежної України перетворюється на щось гарне та яскраве. Та щось не радіється. Бо те, що масово нав’язується нашим співгромадянам наче під пильним оком Великого Брата з “телескринів”, інакше як тотальним несмаком, назвати не можна. Відомо, що Антон Чехов не любив театр, а саме – акторів, бо вважав, що гідно грати вони вміють тільки п’яниць та гуляк, якими були у житті. Таке ж враження виникає після спостережень за авторитетними порадами дизайнерів з “ящику”, які потоком слів на кшталт “пофарбована в чорне та біле кімната візуально ділить простір на дві полусфери” прикривають відсутність власного смаку. Якщо підсумувати сотні передач, як вітчизняних, так і російського виробництва, то отримаємо два основні типи помешкань, в яких пропонується (і дуже настійливо) жити українцям. Всі ці радянські хрущовки, брєжнєвки та малосімейки після доволі коштовного апгрейду у режимі телетрансляції набувають естетики або офісу не дуже крутої компанії (із підлогою, закатаною в ковролін, нагромадженням полімерних аксесуарів та пластиковою столяркою), або ж недорогого бару (із гіпсокартонними стінами, фальшивими колонами із пінопласту, підвісними стелями та десятками вмонтованих в них лампочок). Правда, є ще третій підвид для спальні, яку майстри “телеєвроремонту” зазвичай перероблюють у пародію, на куртуазний будуар, де велике ліжко обов’язково має бути із балдахінами, а колір інтимного приміщення, звісно ж, червоний. Можна зробити висновок, що цим і обмежується свідомість тих самих іменитих дизайнерів – офіс, бар та будуар.
Але, на погляд автора, все дещо складніше. Наївні телеглядачі часто дивуються, ну як же автори всіх цих “Рятуйте, квартирне питання на двох квадратних метрах!” не шкодують грошей і на халяву щасливчикам роблять такі дорогі євроремонти. А справа тут у мало прихованій рекламі будівельних товарів, виробники яких і є замовниками улюблених ремонт-шоу. Під впливом багаторічного полоскання мізків у обивателя з’являється стійке бажання бути не гірше, і при першій же змозі почати власну європеїзацію. Яке виливається у придбання товарів, що у обивателів з Європи вже давно не викликають консумеристського бажання. Пластикові вікна, які не дихають, до того ж виготовлені із токсичного полівінілхлориду, гіпсокартонні стіни (“шар бруду між двома шарами картону” – так висловились про гіпсокартон його ж винахідники), ламінатні покриття із відходів деревини, зліплених токсичним клеєм, синтетичний алергенний ковролін тощо – тонни цього, по суті, непотребу мають гарний збут в пост-радянських країнах. Натомість в європейських оселях давно царюють природні матеріали – дерев’яні меблі і столярка, прикраси з очерету, глини та натуральних тканин, білі або пастельні стіни. Все це коштує досить дорого, і надходить... від нас. Бо ледь не в три зміни гудуть у Карпатах пилорами, які ріжуть український ліс на пиломатеріали, левова частка яких піде на Захід. На Дунаї йдуть цілі війни за можливість заготовляти для європейців тонни очерету для дахів. Вже не кажу про сусідню Росію, ліс з якої до Європи йде ешелонами. А в зворотному напрямку– купи смердючих полімерів (до речі – у значній мірі напівфабрикатів від української хімічної індустрії), яскраво оздоблених і професійно просунутих фахівцями з маркетингу. Одних тільки “євровікон” з металопластику, який українці полюбляють більше, ніж будь яке дерево, у рік продається до 4-5 мільйонів штук. А кілометри синтетичних килимів, ламінатних підлог та гіпсокартонних стін хіба хтось рахував?
Є ще один аспект у тотальній євроремонтизації. У захват від нового архітектурного стилю потрапляють не тільки окремі оселі, але й цілі міста. І летять геть стародавні різьблені вікна й двері (як правило, у поганому стані – але хіба у безнадійному, не придатному до реставрації?) зі старих будівель, а їх місця посідає все той же пластик. І виковирюється бруківка з вікових вулиць, а на її місце кладеться карамельного кольору штучна тротуарна плитка із піску та цементу. І фарбуються фасади солідних будинків у колір типу “Будиночок для Барбі”. І з’являються на вулицях міст скульптурні потвори із штучного мармуру і фальшивого золота. Найяскравіший приклад – “євроремонт” центру Києва, після якого автору цих рядків просто соромно за столицю України перед іноземцями. Бо те, що вони там бачать – оті “парники”, коні у кущах, золочену колону на арці та інші дива, навряд чи переконує у тому, що Київ – столиця країни у центрі Європи. Боюсь, якби хтось пояснив європейцеві, який потрапив у місто, центр якого схожий на сучасний Ашгабат, що це й є євроремонт найвищого рівня (до того ж за кошти, що вимірюються сотнями мільйонів євро), той би довго сміявся. А нам варто якщо не заплакати, то принаймні задуматись.
Олег Супруненко, спеціально для І-Репортера
