06.11.2006 ГЕРОЇ ТА (АБО) КОЛАБОРАЦІОНІСТИ: ПО ТОЙ БІК МІФУ
Радянські військовополонені під Харковом 1942 року. Німецьке командування знало про ставлення до цих «зниклих безвісти» солдатів на батьківщині, тому в полоні з ними не панькалося
Радянські військовополонені під Харковом 1942 року. Німецьке командування знало про ставлення до цих «зниклих безвісти» солдатів на батьківщині, тому в полоні з ними не панькалося.
У кожного міфу є власне соціальне середовище «життєдіяльності». У ньому міф живе й актуалізується за поточної політичної або соціокультурної необхідності. Медіа лише прискорюють його «серцебиття» або ж сприяють «дочасній смерті». Однак по той бік будь-якого міфу лежить певна історична сутність, препарована часом, але не стерта безслідно зі сторінок історії. У цьому нарисі спробуймо відтворити у загальних рисах сутність колабораціонізму у Великій Вітчизняній війні на прикладі суперечливої історії тих, хто, перефразуючи відомий євангельський афоризм, був не з нами, але не був і проти нас…
Слово «колабораціонізм», як і більшість термінів сучасного політичного лексикону, має французьке походження. Власне, це лише нова «окультурена» назва добре відомого явища. В оригіналі воно означало підсобництво окупантам, політичний торг, розмінною монетою якого є незалежність або суверенітет власної країни. Спочатку мали на увазі виключно французький колабораціонізм часів Другої світової війни (вішизм), почасти — політику Квіслінга в Норвегії. Однак в епоху холодної війни рамки цього поняття значно розширилися (не без участі юридичного словника Нюрнберзького процесу).
Рамки газетної публікації змушують нас не торкатися сутності «класичного» колабораціонізму. Зазначимо лише, що зміст і контекст явища, яке прийнято називати цим словом у нас, через низку об’єктивних причин принципово різняться від того, що мало місце у Франції, Норвегії, Голландії та ін. Власне, у нас союзника обирали за принципом: «ворог мого ворога — вже мій друг». Між союзниками могли із часом спалахувати жорстокі конфлікти, але початкову розстановку визначала виключно довоєнна ситуація — насамперед етнічні протиріччя та шовіністичні амбіції титульних націй, які визначали умови перебування народу в складі тієї чи іншої «імперії». Наприклад, колабораціонізм у Прибалтиці був явно антирадянської спрямованості, мав на меті відновлення status quo, що існував до окупації цих народів Червоною Армією 1940 р. і їх включення до складу СРСР. Наднаціональний характер мав лише колабораціонізм у самій Росії. Історичне коріння російського колабораціонізму сягає у криваве минуле Громадянської війни 1917—1921 рр., він підживлюється пам’яттю про червоний терор і розкуркулювання. Але не тільки цим…
Козаки з особистої варти генерала фон Паннвіца на Балканах. Козаки — ветерани Громадянської війни носять своє традиційне обмундирування та відмінні знаки російських козачих частин, тільки на кубанці знак СС.
Власівці
Козаки з особистої варти генерала фон Паннвіца на Балканах. Козаки — ветерани Громадянської війни носять своє традиційне обмундирування та відмінні знаки російських козачих частин, тільки на кубанці знак СС
Такого стрімкого наступу гітлерівців на радянські терени улітку — восени 1941 р. передбачити не міг ніхто. Історики досі не можуть дійти одностайності щодо причин нищівних поразок Червоної армії на початку війни. Причому чисельність загиблих і зниклих безвісти найчастіше поступалася кількості солдат і офіцерів, які опинилися у полоні. Це були мільйони не лише новобранців, а й досвідчених бійців, чимало з яких навіть не встигли вступити в бій. Цілі армії опинялися в оточенні, не маючи більш доладного наказу, аніж «стояти на смерть!». Більшість літаків були знищені ще на землі, танки залишалися без пального, штаби без оперативного зв’язку і належного аналізу обстановки. Перші півроку війни завершилися цілковитою стратегічною поразкою Червоної армії на всіх фронтах від Балтики до Чорного моря.
Мільйони радянських військовополонених не полишало відчуття, що батьківщина просто здала їх у полон. Для такої кількості військовополонених у вермахту часто навіть не вистачало охорони. За будь-якої зручної ситуації — наліт, замішання чи інше — відбувалися масові втечі. Більшість утікачів наздоганяла куля німецьких автоматників. Але й тих, хто вирвався з полону, батьківщина зустрічала аж ніяк не хлібом-сіллю. Сталін полюбляв повторювати: «У нас немає військовополонених, а є зрадники». Наказом №270 від 16 серпня 1941 р. червоноармійців, які здавалися у полон, передбачалося знищувати всіма наземними і повітряними засобами, а їхні родини «позбавляти державної і будь-якої іншої допомоги» як «ворогів народу». Втікати з одного табору до іншого, від есесівської кулі в спину назустріч чекістській у потилицю воліли далеко не всі. Залишався ще один спосіб — влитися у лави партизан і продовжувати боротьбу.
Партизанський рух започаткувався вже в перші дні війни. Лави партизан формувалися з відрізаних від своїх частин бійців РСЧА, озброєних трофеями місцевих жителів, а також солдатів і офіцерів, які втекли з полону. Однак уже 1942 р. організацією партизанського руху зайнялися досвідчені кадрові командири, прислані з Генштабу. У партизанських загонах обов’язково запроваджували посади політруків, котрі контролювали як командирів, так і особовий склад. З центру партизани одержували не лише боєприпаси та пайок, а й ідеологічні установки щодо боротьби з «контрреволюцією».
У партизанському русі відбувся розкол: були загони, м’яко кажучи, лояльні і нелояльні до сталінського режиму. У результаті колабораціонізм на теренах Росії став вимушеною відповіддю на нелюдську політику радянської влади не лише в епоху колективізації та сталінських репресій, а й в конкретних обставинах війни стосовно військовополонених і «зрадників» батьківщини. У останніх просто не залишалося вибору.
Російські антирадянські батальйони створювалися протягом усієї війни, але до кінця 1944 року їхня участь у бойових діях була обмежена лише конвоюванням і сутичками з партизанами, причому навіть не на теренах Росії (переважно в Польщі та на Балканах). Величезну роль у долі регулярних російських частин у складі СС зіграв колишній радянський генерал-лейтенант Андрій Власов, який опинився в полоні улітку 1942 року. Йому були відомі настрої серед військовополонених. Спочатку Власов погодився співпрацювати з гітлерівцями у питаннях пропаганди. Однак переконати німецьке командування у необхідності сформувати з радянських військовополонених армію для визволення Росії від сталінського терору йому вдалося лише восени 1944 року, коли становище на фронтах стало для Берліна катастрофічним. Так була організована «Русская освободительная армия» (РОА). Відтоді всіх, хто воював у роки війни під російським трибарвним прапором, стали умовно іменувати власівцями (хоча насправді аналогічних армій було не менш як три).
Батальйони добровольців із представників практично всіх народів СРСР формувалися у складі СС від початку війни. У вермахті могли служити лише громадяни рейху. Решта служили в допоміжних і тилових частинах СС. Статус частин СС визначався не лише завданнями того чи іншого з’єднання, а й його національним складом.
До РОА входили колишні білокозацькі батальйони, що дислокувалися в Італії та Югославії, але реально вони не встигли взяти участі в операціях армії Власова. З січня 1945 р. гітлерівське командування навіть почало ставитися до армії Власова як до збройних сил «союзної держави», але крах Третього рейху був неминучим. Власівці боролися у союзі із сербськими четниками проти партизанів Тіто в Югославії, одними з останніх чинили опір у Чехії навесні 1945 року. Бійців РОА на чолі із самим Власовим, які здалися американцям, союзники негайно видали НКВС. Хоча багато радянських ветеранів мають медаль «За визволення Праги», але саме власівці врятували Злату Прагу від знищення, повернувши зброю проти нацистів.
Досить довго слово «власівець» було синонімом зрадника і боягуза. Мужність, із якою воювали бійці РОА, змушує засумніватися в тому, що саме страх змусив їх надягти німецьку форму. Їхня відданість російським бойовим традиціям часів Першої світової війни — особливо прапору — свідчить про те, що не все так просто в мотиваціях не лише колишніх козаків і офіцерів РОА, а й військовополонених, котрі погодилися на такого роду колабораціонізм. Хоч як це дивно, але в російській пресі та публіцистиці останніх років образ «власівця» було кардинально переглянуто. Зовсім інше ставлення та ж російська публіцистика досі демонструє до українських «колаборантів». Втім, не вирішене це питання й у масовій свідомості самих українців.
Українське питання
«Колабораціонізм» українців у Другій світовій війні — особливий випадок. Власне, незрозуміло, хто саме виступав у ролі «колаборантів» — українці по той чи цей бік фронту... Українці не мали своєї держави — короткочасна історія Центральної Ради, Гетьманату й Української Народної Республіки в Києві (1917—1919) завершилася окупацією більшої частини України Червоною армією і відповідно включенням її до складу більшовицької Росії (від 30 грудня 1922 р. — СРСР). Отже, фігурально колабораціонізм може бути представлений і у вигляді українського комунізму. Схожою була доля і Західно-Української Республіки у Львові, котра лише на один день оголосила про своє возз’єднання з Українською Народною Республікою у Києві (1919) — акт Злуки. Однак у Галичині та на західній Волині окупація здійснювалася з боку Польщі.
Опір у підросійській Україні тривав майже до 1924 року. Щоб зломити дух прив’язаного до землі (особливо приватною власністю на землю) українського селянства та його релігійні устої, більшовики пішли на жахливі соціальні експерименти. Жертвами колгоспного будівництва стали мільйони українських селян, які загинули голодною смертю у 1921—1922, 1932—1933 і 1946—1947 роках. Точну кількість жертв голодоморів неможливо встановити й досі, бо дані перепису населення 1937 р. було сфальсифіковано, а відповідальних за перепис осіб розстріляно. Статистичну ж різницю списано на воєнні втрати. У результаті співпраця з німецькою окупаційною адміністрацією в Україні часом мала характер посильної помсти радянським окупантам за двадцятиліття нелюдських страждань.
Утім, колабораціонізм, як у західній, так і східній Україні часів війни не завжди мав добровільний характер. Молодих парубків брали в поліцаї та канцелярські службовці у цілком звичайний мобілізаційний спосіб — відмова розглядалася як нелояльність до німецького уряду і загрожувала можливістю опинитися в концтаборі всією родиною. Старости, щоправда, самі вирішували, кого мобілізувати до поліції — насамперед із метою убезпечення власних-таки односільчан. Тікати з поліції було безглуздо, хіба що до сталінського ГУЛАГу.
Ще складнішу ситуацію бачимо в польській (до вересня 1939 р.) Україні. Після Першої світової війни східний кордон відновленої Антантою Речі Посполитої було проведено по українських землях Галичини та західної Волині. Влада прагнула витравити зі свідомості та побуту народу все українське, переконати людей у тому, що українське на цих «одвічно польських» землях є випадковим і неісторичним. У відповідь на протести з боку місцевого населення влада використовувала війська та поліцію. Така політика називалася пацифікацією (умиротворенням) українців. Відкрито протистояти регулярній армії було неможливо, тому радикальні націоналісти стали на шлях індивідуального терору. Першою їхньою мішенню стали польські чиновники — ідеологи пацифікацій і насильницької полонізації, а також українці, котрі співпрацювали з владою.
У січні 1929 р. у Відні було створено Організацію українських націоналістів (ОУН). Її метою була не лише протидія насильницькій полонізації у Галичині та на Волині, а й боротьба з будь-яким окупаційним режимом аж до цілковитого відновлення незалежної Української держави на всіх етнічних українських землях. Керівний орган ОУН очолив полковник Євген Коновалець.
Натомість Гітлер розігрував українську карту, щоб розв’язати собі руки в Польщі. Блеф Гітлера мав певний успіх в українських колах. Та коли зрозуміли, що вермахт, який окупував усю Україну — і польську і радянську, — не збирається сприяти відновленню української соборності, навіть не допускає ОУН до місцевого самоврядування, між ОУН і гітлерівцями стався остаточний розрив.
«С чего начинается Родина…»
Міф про пособництво УПА гітлерівцям — себто колабораціонізм — не більш ніж один із міфів радянської, а також пострадянської пропаганди. На розвінчання цього міфу працює вже сама назва армії — Повстанська. «Повстати» в Україні наприкінці 1942 р., коли вся Україна від Сяну до Дінця була окупована гітлерівцями (які стояли на той момент уже на Волзі), можна було тільки проти гітлерівських окупантів і лише з однією відчайдушною метою — відновити українську державність. Активісти ОУН і УПА діяли по всій Україні, у тому числі на Донбасі й Одещині — навіть після того, як на зміну гестапо і СС прийшли загони НКВС і оперативники СМЕРШу.
Сьогоднішній обиватель, обтяжений історичним досвідом Нюрнберзького процесу, асоціює нацистську Німеччину переважно зі звірствами гестапо та газовими камерами. Проте довоєнне покоління про союз із Гітлером мало зовсім інші уявлення, особливо у Східній Європі, котра страждала на етнополітичний дисбаланс. Війну на Сході лідери ОУН розцінювали як єдиний шанс повернути Україні державність, оскільки будь-яка війна спричиняє насамперед зміну політичного status quo.
У вересні 1939 р. вермахт за чотири тижні окупував Польщу, а Червона армія (17 вересня розпочався «Визвольний похід») — Західну Україну та Західну Білорусь. Кордон двох «рейхів» (які заздалегідь, 23 серпня, домовилися про розподіл сфер впливу — пакт Молотова—Ріббентропа, секретний протокол) зімкнувся. З моменту припинення існування Польської держави ворогом №1 для українських націоналістів ставала більшовицька Москва. Саме вона встигла за кілька місяців окупації Західної України піддати репресіям більш як 10% місцевого населення (насамперед інтелігенцію, священиків, кооператорів). Окрім того, активістам ОУН були відомі наслідки голодомору 1932—1933 рр. Таким чином, «колабораціонізм» на українських землях багато в чому був реакцією на терор і репресії 1939—1941 рр., а також геноцид епохи колективізації в СРСР. Батьківщина починалася саме там, де плюндрувалася материнська хата, звідкіля етапували на схід батьки і брати. Чи можна називати колабораціонізмом помсту мучителям і бажання відродити суверенність своєї держави?
«Поховайте та вставайте..!»
Взаємини між ОУН і гітлерівським окупаційним режимом будувалися дуже прагматично — на основі визнання Української держави як на колишній польській, так і на радянській території. Акт відновлення незалежної України було проголошено 30 червня 1941 р. у Львові, після чого на лідерів ОУН почало полювання гестапо. Саме в жовтні 1942 р. було прийнято рішення про початок антигітлерівського повстання і про створення УПА. Втім, і до 1942 р. членів ОУН по суті не можна називати колабораціоністами. Колабораціоністів, як відомо, не саджають до концтаборів і тюрем, однак лідера радикального крила ОУН Степана Бандеру і главу уряду Соборної України Ярослава Стецька вже влітку 1941 р. заарештували й відправили до табору Заксенхаузен. Брати Бандери загинули в Освенцімі. До 1944 р. у таборі перебував і лідер ще одного крила ОУН Андрій Мельник. Багато активістів націоналістичного руху було розстріляно в Києві в Бабиному Яру (зокрема відому поетесу Олену Телігу). Вже влітку 1943 р. гітлерівці кинули проти УПА танкові батальйони СС, а за голову фактичного керівника ОУН Миколи Лебедя призначили винагороду в 50 тисяч рейхсмарок.
Опір УПА розпочався під час гітлерівської окупації України і тривав за радянської окупації аж до середини 50-х років. Навіть тоді, коли після війни до складу УРСР увійшли і польські Волинь і Галичина, і угорське Закарпаття, і румунські Північна Буковина, і Бессарабія, УПА самотужки продовжувала боротьбу на цих землях. Попри те, що затиснутим у лісах партизанам протистояли озброєні до зубів загони НКВС, які значно переважали їх за чисельністю, активні бойові дії точилися більш як 10 років.
Багато повстанців на той час, попри широку амністію кримінальників, а також політв’язнів, усе ще утримувалися у сталінських таборах. Олександр Солженіцин писав у «Архіпелазі
ГУЛАГ» про те, як повстанці із Західної України насадили у таборах «вірус бунту» і допомогли ув’язненим у боротьбі за свої громадянські права. Терор кримінальників стосовно політв’язнів, спровокований НКВС, був ослаблений, а події у сибірських таборах набули міжнародного розголосу.
У полоні понять
Як бачимо, те, що прийнято у прокомуністичній пресі та лівій пропаганді називати українським колабораціонізмом, по суті, не відповідає первинному значенню цього слова. Варто радше говорити про національно-визвольну боротьбу. Звісно, певні форми колабораціонізму мали місце й у такого роду боротьбі. Наприклад, практично всі національні поліцейські формування брали участь у видачі євреїв і депортаціях циган, на чому наполягало нацистське керівництво. Водночас чимало євреїв перебували у загонах УПА в ролі лікарів і перекладачів. Настільки ж неоднозначними були взаємини і з радянськими партизанами. Націоналісти полювали на партизанів не з ідеологічних мотивів, а в інтересах безпеки місцевого населення. Річ у тім, що радянські партизани — зазвичай люди сторонні — за завданням із Москви влаштовували диверсії у тилу противника. Під час каральних рейдів у відповідь гітлерівці не розбиралися, чиї родичі підірвали міст або ж пустили під укіс ешелон. За диверсії завжди розплачувалося місцеве населення. Втім, у перервах між конфліктами УПА і партизани нерідко обмінювалися оперативною інформацією і виводили одне одного з оточень...
Як бачимо, колабораціонізм у Східній Європі не схожий на «класичний» колабораціонізм у Західній Європі та Скандинавії. Сьогодні, по закінченні холодної війни і цілеспрямованої пропаганди, важливо не лише домогтися інформаційного балансу і дати виразну історичну оцінку цим явищам, а й зрозуміти їхню природу як громадянського конфлікту. В осмисленні спірних питань історичного минулого — запорука побудови нашого майбутнього.
Дмитро РИБАКОВ для ДЗ
