01.11.2006 PhD ЧИ КАНДИДАТ «ІКС»-НАУК (К.Х.Н.)?
В історії надибуємо два погляди про сутність добра і зла: маніхейський дуалізм та християнський монізм. Маніхейці наділяли однаковим буттям як добро, так і зло, тоді як християни, починаючи від Св. Августина, не визнавали за злом онтологічної природи, пояснюючи його існування у світі єдино лиш відсутністю добра (як у фізиці темрява насправді не має власного існування, а вважається лише відсутністю світла). Відколи розпочалася дискусія про те, чи потрібна реформа освіти в Україні, і перш за все на рівні аспірантури, складається враження, що багато хто підходить до цього по-маніхейському: або пострадянська модель освіти визнається «злом» і її закликають замінити західною, «доброю» моделлю, або, навпаки, «радянська» модель — це плюс, а західна освітня система — мінус. Не зловживаючи філософсько-релігійною риторикою, все ж таки доцільно погодитися з августинівською ідеєю про те, що немає злої чи поганої системи, а є лише менш або більш досконала («добра»). Чи, посилаючись на ще одного авторитета — Сократа, сказати, що знання — це добро, тобто людина знаюча завжди чинитиме добре, а зле чинить людина не через свою зіпсуту природу, а через брак знань.
Хто працював і працює у сучасній освітній системі, не заперечить того факту, що з освітою та наукою у нас не все гаразд. І мова не лише про освітній чи науковий рівень студентів, викладачів і т.д., а й про безліч інших дотичних справ — матеріально-технічне забезпечення, інтенсивність та відкритість комунікації між освітянами й науковцями, науковими керівниками та аспірантами і т.д.
Мені випала нагода навчатися за кордоном (Угорщина, Польща, США) і захистити докторську дисертацію у Варшаві. Повернувшись працювати в Україну, я не можу не прагнути змін у нашій системі освіти в певних аспектах, які, вважаю, у нас значно відстають від тієї ж таки Польщі. Потреба такої зміни ще раз підтвердилася після проведення цієї весни фокус-групи щодо стану сучасної аспірантури з аспірантами львівських вузів.
Від своїх колег та із власного досвіду знаю, скільки необхідно «страждати» і яких «витрат» зазнати аспірантові в Україні, котрий захоче захистити дисертацію. На шляху до диплому про науковий ступінь він муситиме власноручно написати два-три відгуки на свою ж дисертацію і розіслати їх в різні університети (звідки їх отримає вже як офіційні відгуки), написати три рецензії на свою ж дисертацію від членів вченої ради і обдарувати «підписантів» «скромними» подарунками. Здійснити кілька поїздок у інституцію, призначену йому провідною організацією, щоб отримати експертизу дисертації, теж слід буде не «з порожніми руками». Попередній захист на кафедрі зазвичай збере ширше і потрібне коло учасників, якщо аспірант заздалегідь пообіцяє «накрити стіл». Для організації ж власне захисту аспірантам інколи доводиться забезпечувати проїзд та нічліг двох офіційних опонентів власним коштом (доводилося чути історії про наших «науковців-опонентів», які погоджувались їхати лише в «СВ» чи таксі і ночувати в готелі не менше ніж чотири зірки). Щоб отримати прийнятну рецензію від опонента, його доведеться фінансово заохотити (не так, як офіційно визначає ВАК , — 56 гривнями), а благодійним внеском від 100 до 500 дол. Ну і без чого ще, мабуть, не відбувся жоден захист на пострадянському просторі — то це без традиційного бенкету.
Задля справедливості зазначу, що описаний шлях аспіранта є аж ніяк не правилом, однак поширеним явищем, яке ВАКу не під силу подолати апріорі.
Інша актуальна проблема з дисертаціями —«купівлі» їх. Інтернет і преса рясніють оголошеннями про написання дисертацій «під ключ» — їх вартість коливається від 2000 до 7000 дол., залежно від наукової дисципліни та потреб клієнта щодо подальшого процедурного супроводу дисертації. У світі звання доктора наук — дуже почесне, якщо ви працюєте в академії, але це ніяк не спонукає західних політиків чи бізнесменів, далеких від науки, «купувати» собі ці звання, адже його наявність не завжди є позитивним атрибутом, оскільки непрямо вказує на вашу «непрактичність», «переосвіченість».
У Польщі такої інституції як ВАК уже немає — кожен інститут надає докторський ступінь і несе відповідальність за рівень дисертацій. На захист дисертації у Польщі я не витратив жодної копійки (хоча це не означає, що захист іноземців у Польщі безплатний, — офіційну (!) плату за процедуру захисту мені покрив освітній заклад, у якому я навчався). Які ж переваги захисту у Польщі, порівняно з Україною? Назву лише кілька, яких, сподіваюся, буде достатньо, щоб побачити відмінність між процедурами. У Польщі немає фіксованих вимог до дисертації: ніхто не рахує сторінки й не вимірює поля, основна увага спрямовується на зміст (!) дисертації — чи поставлено наукову проблему, чи розв’язано її відповідним чином і з належною методологією тощо. Єдине, що від мене вимагалося за весь час, протягом якого тривала процедура захисту (тобто від дня затвердження теми), — це текст дисертації, публічний захист і подання короткого автореферату. Звичайно, я також складав кваліфікаційні іспити — щось на кшталт наших кандмінімумів, — але робив це вже тоді, коли подав готову дисертацію (у нас же більшість осіб, які складають кандмінімуми, так ніколи й не захищають дисертацій), і, безумовно, я активно працював із науковим керівником, який допомагав у всьому чим міг: і літературою, і порадами, і знайомствами з науковцями, котрі розробляли подібні теми. Ні «заохочення» опонентів, ні написання рецензій та відгуків, ні організації «бенкетів», ні навіть розшифровки стенограми захисту від мене не вимагали. Після захисту, коли я спитав про «бенкет», це викликало сміх і реакцію на кшталт: «Ох ці радянські люди!..».
Сьогодні вузи, які об’єднались у консорціум із впровадження університетської автономії, хочуть запропонувати альтернативу (наголошую — не «заміну») сучасній моделі аспірантури, котру побудують на базі старої інфраструктури, залучаючи кращі західні напрацювання й українських науковців. І якщо ми справді зацікавлені у покращанні як нашої освіти, так і розвитку науки, варто дати їм таку можливість. Адже в сучасній аспірантурі вони бачать не «негатив», а лише модель, яка потребує удосконалення у зв’язку з потребами реагувати на трансформації, що відбуваються у політичній, культурній та економічній сферах нашої країни. А вже час і результати експерименту — наукові здобутки випускників аспірантури-докторантури — дадуть нам можливість оцінити його успішність. Поки що через консервативність української аспірантури кращі випускники наших вузів залишають рідну країну і їдуть навчатися за кордон. Знаючи ж ситуацію з наукою та освітою в Україні, нерідко залишаються там і працювати. Можливо, експериментальна PhD програма з гуманітарних і соціальних наук, яка розпочинає свою роботу нинішнього року на базі Львівського національного університету ім. І.Франка за підтримки Консорціуму українських університетів, запропонує випускникам наших вузів альтернативу виїздові за кордон і дасть їм можливість реалізуватися в Україні. Ймовірно, тоді серед нобелівських лауреатів ми знаходитимемо імена не лише вихідців із України, а й громадян України.
Остап ОДУШКІН (доктор політології (PhD, Польська академія наук))
