17.10.2006 Мовні Обов'язки
1. На кожному кроцi й кожної хвилини охороняй честь своєї рiдної мови, як свою власну, бiльше того – як честь своєї нацiї. Хто не береже чести своєї рiдної мови, той пiдкопує основи своєї нації.
2. Розмовляй у родинi своїй тiльки рiдною мовою. Це принесе тобi правдиву насолоду шляхетного почуття сповнення найбiльшого обов’язку щодо свого народу.
3. Хто в родинi своїй розмовляє не рiдною мовою, той стоїть на дорозi до мовного винародовлення, – найбiльшого непрощеного грiха проти свого народу.
4. Бережи своє особове iм’я й родове прiзвище в повнiй нацiональнiй формi i нiколи не змiнюй їх на чужi. Найменша тут змiна, – то вже крок до винародовлення.
5. Кожний, хто вважає себе свiдомим членом свого народу, мусить пильно навчатися своєї соборної лiтературної мови.
6. Кожний свiдомий член свого народу мусить завжди допомагати всiма приступними йому способами розвитковi культури своєї лiтературної мови.
7. Кожний свiдомий член народу мусить добре розумiти й ширити головне рiдномовне гасло “Для одного народу – одна лiтературна мова й вимова, один правопис”.
8. Кожний свiдомий член нацiї мусить добре знати й виконувати рiдномовнi обов’язки свого народу.
9. Де б ти не жив – чи в своїм рiднiм краю, чи на чужинi, – скрiзь завжди мусиш уживати тiльки однієї соборної лiтературної мови й вимови, тiльки одного спiльного правопису, тим ти покажеш, що ти свiдомий син своєї об’єднаної нацiї.
10. Кожний громадянин мусить добре пам’ятати й дiтей своїх того навчати, що наймилiша мова в цiлому свiтi – то мова рiдна.
11. Кожний свiдомий громадянин, живучи серед чужого народу, мусить конче вживати своєї рiдної мови не тiльки вдома, але й скрiзь, де можливо.
12. Кожний свiдомий громадянин мусить щедро пiдтримувати свої нацiональнi перiодичнi й неперiодичнi видання, даючи їм цим самим змогу нормально розвиватися. Добрий стан нацiональних видань – то могутня сила народу й забезпечення розвитку рiдної мови, а висота їх накладу – то ступiнь нацiональної свiдомости народу.
МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН (ІВАН ОГІЄНКО)
І УКРАЇНСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ
Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці й обов’язку. І це не випадково. Адже природжений хист ученого, педагога, державного, громадського, церковного та культурного діяча однаково успішно виявлявся у його діяльності і як мовознавця та літературознавця, і як перекладача та поета, і як редактора та видавця, і як ректора та міністра, і як православного митрополита та історика української церкви. Важко сказати, в якій із цих сфер діяльності Іван Огієнко (митрополит Іларіон) залишив найпомітніший слід. Одне незаперечне: він чесно й віддано служив українській справі, до останніх днів життя не полишав подвижницької діяльності на ниві відродження нації, її мови та культури. Переконує в цьому хоча б той факт, що бібліографія наукових і публіцистичних праць ученого та його художніх творів, за неповними даними, складає близько півтори тисячі назв, переважна більшість яких, на жаль, і сьогодні недоступна українському читачеві.
У 1972 р., коли з канадського міста Вінніпега — останнього притулку Івана Огієнка — світ облетіла звістка про його кончину, за рубежем сколихнулося все свідоме українство, все прогресивне людство. У виданій в Канаді «Книзі пам’яті» — сотні співчуттів у зв’язку зі смертю великого сина України, які надійшли від урядових і політичних кіл ряду країн американського та європейського континентів, керівників світових наукових, громадсько-політичних, просвітницьких, релігійних, миротворчих, благодійницьких організацій та об’єднань. І гірко, і прикро, що в цій книзі немає жодного відгуку, жодного співчуття з України, якій він віддав увесь свій труд, усе своє життя...
Наукова, громадська, державотворча діяльність Івана Огієнка в Україні пов’язана, передусім, із Києвом. Тут він закінчив історико-філологічний факультет Університету св. Володимира (1909), працював доцентом і професором. Тут першим серед викладачів цього зрусифікованого навчального закладу почав у 1917 р. читати лекції українською мовою. Тут він працював у товаристві «Просвіта», створив і видав майже два десятки підручників з української мови. І вже як міністр освіти Української Народної Республіки очолив комісію, яка розробила основні правила українського правопису. 1918 р. в Києві вийшла одна з найвідоміших праць ученого — «Українська культура».
Таким же насиченим був і кам’янець-подільський період у житті та діяльності Огієнка. До міста над Смотричем він поїхав за ухвалою Ради Міністрів (серпень 1918 р.) засновувати Кам’янець-Подільський державний український університет і став його першим ректором. Однак уже в листопаді 1919 р. під натиском більшовицьких військ Кам’янець-Подільський, як тимчасовий центр УНР, залишив весь уряд УНР, окрім міністра І. Огієнка, — його Головноуповноваженого на час облаштування українських державних інституцій за кордоном.
А потім були Винники, Тарнів, Львів, Варшава... Почалося важке і скитницьке життя великого вченого, який тоді ще не знав, що дорога на Батьківщину тепер йому буде закрита назавжди.
У 1940 р. прийняв чернечий постриг (його церковне ім’я Іларіон — на честь першого митрополита Київського часів Ярослава Мудрого). Згодом стає архієпископом, а 1951 р. обирається першоієрархом УАПЦ в Канаді; на цьому посту залишався до останніх днів свого життя.
Серед різноманітних напрямів діяльності Івана Огієнка незмінним завжди лишався редакторсько-видавничий. Так, у Варшаві він протягом багатьох років видавав науково-популярні українознавчі щомісячні часописи «Рідна мова» і «Наша культура», розпочав підготовку унікального видання — 30-томної «Бібліотеки українознавства», а також кількох збірників англійською, німецькою та українською мовами під загальною назвою «Визволення України». Пізніше, в Канаді, відроджує започаткований у Варшаві часопис «Наша культура», назвавши його «Віра й культура», поновлює засноване в Лозанні (1947) видавництво української книги.
Глибоко переживши трагедію української революції, Іван Огієнко більше не повертався у велику політику. Він із гордістю називав себе робітником пера — своїми думками за допомогою друкованого слова ділився з конкретною людиною, спонукав її думати, усвідомлювати, до якого народу вона належить, яку мову й культуру мусить знати і берегти.
Сьогодні в Україні до читацького загалу поступово повертається безцінна спадщина Івана Огієнка. Зокрема, перевидано найвагоміші праці вченого — «Історія українського друкарства» (1994), «Історія української літературної мови» (1995), «Українська культура» (витримала два видання — 1990, 1992), «Українська церква» (1993), «Дохристиянські вірування українського народу» (1994).
У «Мойсеї» І. Франка є дуже глибинна за змістом фраза:
Все, що мав у житті, він віддав Для одної ідеї, Ігорів, і яснів, і страждав, І трудився для неї.Ці слова можуть слугувати своєрідною епітафією до життя Івана Огієнка — одного з найвидатніших діячів українського відродження.
Предстоятелем Української Автокефальної Православної Церкви на теренах Польщі (а це переважно населені українцями райони Холмщини і Підляшшя) Іван Огієнко — митрополит Іларіон був обраний за надзвичайно трагічних для польських українців обставин. Після розриву з Московською патріархією у 1924 році православна церква у Польщі проголосила про свою автокефалію й почала активно організовуватися. Авторитет серед українського населення цієї церкви швидко зростав і на початок тридцятих років вона налічувала на польській частині Волині, Полісся та Холмщини близько двох мільйонів українців1. Процес українізації навчального процесу в семінаріях, під час церковних відправ, релігієзнавчих видань активно розвивався знизу, водночас на верхніх рівнях церковної ієрархії ще зберігалися впливи Московського патріархату.
За таким активним поступом українського православ’я не міг без занепокоєння стежити польський уряд. І якщо ренесанс Української греко-католицької церкви на підвладній йому території вимушено терпів, зважаючи на протекцію Риму щодо цієї церкви, то з Українською православною вирішив учинити жорстоко.
З офіційного наказу Варшави з 1937 року почалося примусове окатоличення православних віруючих, насильницьке перетворення на костьоли українських православних храмів. У місцях, де віруючі чинили найбільший опір, церкви спалювали або руйнували. Лише за один рік таке святотатство було вчинене над більш як 150-ма православними соборами, стільки ж перетворено на костьоли.
Ось на цей руйнівний час і припала хіротонія митрополита Іларіона (1940 рік), а з нею й надії православних українців на захист від жорстокості й самочинства влади та на порозуміння з нею нового предстоятеля, світське ім’я якого користувалося повагою і авторитетом не лише в науковому світі.
Серед тих, хто першим привітав і морально підтримав Іларіона в новій для нього ролі душпастиря занедбаної й понівеченої Холмсько-Підляської єпархії, був митрополит Андрій Шептицький — справжній подвижник української справи в Галичині, який своїми мудрими діями справляв значний вплив на політичне життя Західної України. В листі до Огієнка, надісланому зі Львова 21 жовтня 1941 року, митрополит Андрій, зокрема, писав:
«Після Вашої хиротонії я бажав переслати свої грату-ляції і побажання, але ми були відірвані пропастю большевицької границі. Від зайняття Львова німецькою армією я знову хотів писати, але через кордон листів не можна було пересилати. Вашому преосвященству бажаю, щоб Ви в Холмщині, а, може, і в цілій Україні відновили віру св. Володимира і митрополита Іларіона»2.
Відтоді між провідниками двох гілок українського православ’я зав’язалися тісні стосунки, відбувалося жваве листування. У листі-відповіді Іларіон щиро ділився зі своїм однодумцем болями і труднощами, які постали перед ним на початковому етапі душпастирської місії. Ось уривок з листа до митрополита Андрія, датований 14 листопада 1941 року:
«Під час Вашого 22-місячного більшовицького полону очі мої все зверталися до Львова, з душевною тривогою вдивляючись на Ваше там мученицьке положення...
Один довгий та тяжкий рік я присвятив справі відновлення Української церкви в моїй сильно занедбаній та понівеченій Холмсько-Підляській єпархії. За рік вдалося немало зробити.
На жаль, тільки маю одну поважну перешкоду при відновленні стародавньої Української церкви, не згадуючи про перешкоди сильніші, вищі. Справа в тому, що наша вирішальна українська інтелігенція, розагітована несумлінними одиницями, часом не розуміється на тому, в чому саме найперше мусить полягати відновлення старої Української церкви, чи правильніше — дерусифікація її, — вона сліпо бачить це тільки в Богослужінні живою українською мовою й вимагає насильного запровадження цього, зовсім не цікавлячись відновленням самого духу давньої Української церкви. Вона не розуміє, що можна правити служби Божі по-українському, а церква позостанеться все-таки московською по духові, традиції, ідеології і т.д. Цебто підмінюється внутрішній животворящий дух зовнішньою мертвою формою, як то було з катом України москалем Постишевим, що носив українську вишивану сорочку...»3.
Обидва ці діячі-державотворці, патріоти своєї Батьківщини, мали однакові погляди на можливості й потребу об’єднання своїх двох церков. Митрополит їларіон глибоко вірив (й цю віру він висловив у листі), що «Українська Православна Церква, позбавлена чужих їй московських привнесень, і церква Греко-католицька, очищена від чужих нам латинських добавок, обидві церкви ці наблизяться одна до одної, як дві рідні сестри»4.
Дуже хотів митрополит Іларіон дожити до тієї історичної події й побачити її своїми очима. Для цього він і трудився, не зважаючи на втому й численні перешкоди. Довгі й важкі воєнні роки він весь час закликав і католиків, і православних до повної братерської згоди, до щирої любові й взаємного сусідського порозуміння. Аби не давати найменшого приводу для чергових провокацій, Іларіон звертається 5 листопада 1940 року з проханням до священиків своєї єпархії ніякої політичної роботи серед віруючих своїх приходів не проводити, а займатися суто церковними справами.
Однак справжні наміри польської влади були протилежними миротворчим зусиллям нового душпастиря української церкви. З початком 1944 року уряд робить ще одну — жорстокішу і цинічнішу — спробу знищення українського православ’я. Сьогодні нічим не можна виправдати той справжній терор, що чинився озброєними польськими загонами проти беззахисних українських віруючих. Так, лише протягом двох тижнів березня 1944 року в одному Губешівському повіті в результаті такого кривавого погрому загинуло понад дві тисячі православних. А за період з 1942 по 1944 роки на Холмщині було вбито у міжконфесійному конфлікті близько п’яти тисяч українців5.
Поруйнування православних церков продовжувалося. Тому 4 квітня 1944 року, якраз на день святої Трійці, смиренний Іларіон у своїй резиденції на Святій Даниловій Горі у Холмі, в соборі Пречистої діви Марії, пише глибоко стурбоване, емоційне й проникливе «Звернення до духовенства та православних українців, католиків-поляків Холмщини і Підляшшя». Навівши в цьому документі вражаючі приклади жорстокості, митрополит ще раз звернувся до розуму й серця кожного:
«Я, митрополит невинною кров’ю политої Холмщини — православної землі, пастирським посланням цим ще раз звертаюся до всіх холмщаків, як православних українців, так і католиків-поляків, з своїм гарячим закликом до братерського спокою, до взаємного зрозуміння й повної сусідської згоди. Господь посадив нас жити разом, будьмо ж добрими сусідами... В ім’я Христа я ще раз кличу Вас: схаменіться і не підносьте руки на безборонних!»6
А ось фрагмент звернення митрополита Іларіона до світової громадськості. Це вже був крик відчаю і, певною мірою, безвиході:
«Звертаюся до всіх людей доброї волі у світі. Почуйте мій стогін усі. Нас тут винищують тільки за те, що ми міцно тримаємося Православної віри батьків своїх, що ми хочемо говорити своєю рідною мовою, хочемо навчати в рідній школі. Нам забороняють навіть зватися українцями...»7.
Однак у тій страшній чорно-червоній заграві, яка здійнялася над всією Європою на завершальному етапі другої світової війни, на фоні того загального людського стогону й плачу, спричиненого фашизмом, Огієнкове звернення до світового товариства залишалося непочутим. Наставала пора покидати святу Данилову Гору і нещодавно обжиту митрополицьку резиденцію — Холмську кафедру, яку сьогодні можна без перебільшення назвати забутою і непізнаною святинею нашого народу. До речі, в історії Холмського православного кафедрального собору ніби віддзеркалюється історія нашої української церкви, вже вкотре обманутої, пограбованої, діленої і переділеної. Розпочатий ще за часів Володимира, кафедральний православний собор на святій Даниловій Горі постав у своїй величі й красі у XIII столітті завдяки великому князеві Данилу Галицькому. Відтоді точилася запекла боротьба і за цей собор, і за православних цієї землі. Після Берестейської унії 1596 року собор був силою відібраний в українців уніатами, після Зборівської угоди 1650-го — знову повернутий православним. Затим — чергове окатоличення 1920 року, повернення до свого первісного стану в 1939, а з 1947, після операції «Вісла», ця українська святиня знову була погвалтована і прибрана до чужих рук — тепер уже назавжди. Пізніше, у Швейцарії, про трагедію багатостражденної Холмщини Іван Огієнко розповість у драматичній поемі на 3 дії «Невинна кров».
Вустами одного зі своїх героїв — Учителя — передає Огієнко невимовний сум за безповоротно втраченою святинею свого народу:
Моя ти Холмщино кохана, Країна славних мрій та дум, — Печаль ти наша, наш ти сум, Ти вся кривавишся, як рана. Моя ти Холмщино розп’ята, Віками купана у крові, Бездольна наша рідна мати, — За тебе й вмерти ми готові...Микола Тимошик продовження ТУТ
