12.09.2006 Уроки двох репатріацій. У вересні 2004-го виповнюється 60 років...
Уроки двох репатріацій. У вересні 2004-го виповнюється 60 років з початку маштабного польсько-українського переселення.
Напевно, розпочну з того, що влітку 1944 року Микита Хрущов, який очолював ЦК КП(б)У і Раду Народних Комісарів УРСР, зробив спробу приєднати до території України Підляшшя, Холмщину, Надсяння. Було складено навіть карту Холмської області. Однак Кремль відкидає ці пропозиції, оскільки вже було сформовано інше бачення повоєнного облаштування Європи.
Люблінська угода
altХрущов отримує несподіване завдання: від імені уряду УРСР підписати серйозний міждержавний документ — угоду з Польським Комітетом Національного Визволення (ПКНВ) про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян із території УРСР. Кілька разів Хрущов вилітав до Любліна, де розміщувався ПКНВ. 9 вересня 1944 року була підписана угода, з якої переселення і почалося.
Угодою було передбачено переселення на територію УРСР всіх українців, які проживали в Хелмському, Грубешівському, Томашівському, Любачівському, Ярославському, Перемишльському, Лесківському, Замостівському, Красноставському, Білгорайському, Влодавському повітах. Це стосувалося також інших районів Польщі, де були українці, які б побажали переселитися з території Польщі в Україну, а також евакуації в Польщу всіх поляків та євреїв, які перебували в польському громадянстві до 17 вересня 1939 року, мешкали в УРСР і які б виявили бажання переселитися. В угоді наголошувалося на тому, що евакуація є добровільною і тому примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо. Термін проведення евакуації встановлювався з 15 жовтня 1944-го і по 1 лютого 1945 року. На вимогу однієї зі сторін цей термін міг бути продовжений за взаємною згодою.
І тут постає цікаве запитання: а чому цю угоду було підписано між Польщею і Україною, а не з Радянським Союзом? На думку багатьох дослідників, виглядає це доволі дивно, адже в аналогічних випадках кремлівські вожді не доручали УРСР підписувати договори. Скажімо, у 1945 році договір щодо Закарпатської України підписали уряди Чехословаччини та СРСР.
Дехто з науковців навіть стверджує, що Люблінською угодою було закладено своєрідну міну, яка спрацьовує донині, бо імітувалося усталення кордону між двома народами — українським і польським. Москва начебто залишалася осторонь. Крім того, СРСР резервував за собою можливість маневру: якби країни антигітлерівської коаліції виявилися занадто принциповими, то він мав би можливість сказати, що це ж не ми підписали договір, а Україна. Кремль фактично інспірував загострення польсько-українських відносин і юридично не ніс відповідальності за це.
Угода є угодою. І її потрібно реалізовувати. Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У 19 вересня 1944 року прийняли постанову про створення на території УРСР і Польщі відповідного апарату, а також про затвердження переліку відповідної документації з оформлення населення, яке підлягало евакуації. Протягом жовтня були створені апарат Головного уповноваженого уряду УРСР в місті Любліні та апарати районних уповноважених на польській території.
Апарати формувалися відділом кадрів ЦК КП(б)У з числа відповідальних працівників наркоматів, центральних і обласних організацій та установ. У жовтні 1944 року Головний уповноважений і представник уряду УРСР, районні уповноважені і представники розпочали роботу на місцях. Заступниками керівників цих структур були затверджені працівники спецслужби. Все начебто відбувалося за планом, однак невдовзі стало зрозуміло, що поляки мають свою точку зору на проблему переселення.
Жан Жак Руссо і переселення
Як розуміє читач, Руссо не був причетний до подій, про які йдеться. Одначе саме він колись, звертаючись до поляків, сказав: «Якщо ви не можете зробити так, щоб вас не з’їли, то зробіть хоча б так, щоб вас не перетруїли». Згадувалися мені ці слова, коли я працював із документами про переселення. Втім, пригадався не лише Руссо, а й відома колись письменниця і дружина Олександра Корнійчука Ванда Василевська. Ця прокомуністично налаштована полька очолювала у 1944-му Спілку польських патріотів у СРСР, яка проводила ідеологічну роботу у Війську Польському. Отож, ця пані в момент, коли наближалося визволення Варшави і їй почали натякати на необхідність повернення для роботи там, відповіла, що нікуди не поїде: «З Києва я поїду лише тоді, коли Польща стане 17-ю союзною республікою СРСР» (в СРСР тоді було 16 «республік-сестер»).
Як відомо — Богові дякуючи! — цього не сталося, оскільки, крім полковника Червоної Армії Василевської, були інші поляки. Вони, хоч і мусили опинитися «під Совєтами», залишалися-таки поляками. Тому мене не здивувало те, що з польського боку спостерігалася затримка у реалізації Люблінської угоди. Наприклад, у формуванні апарату Головного уповноваженого ПКНВ та його районних уповноважених, а також у підготовці польських громадян до евакуації з території УРСР до Польщі. Представники ПКНВ пояснювали це тим, що поляків з УРСР нікуди було приймати, оскільки значна частина Польщі ще перебувала під німецькою окупацією. Одначе наявні документи дають підставу побачити інші мотиви такого зволікання. Це — відстоювання претензій на землі Західної України, сподівання на виникнення війни між Великобританією, США та СРСР, незадоволення поляків діяльністю комітету.
29 вересня 1944 року Хрущов писав Сталіну: «Поляки, особливо в місті Львові, головним чином інтелігенти, зв’язані з польським еміграційним урядом у Лондоні, розпускали чутки, що питання про кордони остаточно не вирішене і тому виїжджати не треба. Нам відомо, що польський еміграційний уряд у Лондоні дав директиву своїм організаціям у Львові та інших містах Західної України утриматися від евакуації, обіцяючи, що під час мирної конференції він доб’ється включення міста Львова та інших міст до складу Польської держави».
Заступник Головного уповноваженого ПКНВ прибув до Луцька з апаратом чисельністю 10 осіб лише 23 жовтня 1944 року. До 1 листопада з польського боку було сформовано апарат районного уповноваженого лише в Луцьку, а в міста Ковель, Рівне і Володимир-Волинський прибули лише районні уповноважені та їх заступники. На прохання Головного уповноваженого ПКНВ, ЦК КП(б)У надав йому допомогу з укомплектування всіх 18 районів західних областей України районними уповноваженими. Було також укомплектовано значну частину їхніх апаратів за рахунок поляків із західних областей УРСР.
Однак уже на початку 1945 року заступник Головного представника уряду УРСР полковник держбезпеки І.Гребченко інформував секретаря ЦК КП(б)У Д.Коротченка про те, що більшість апаратів районних уповноважених Тимчасового польського уряду засмічена націоналістичним елементом, членами Армії Крайової (АК) та іншими «ворожими радянській владі особами». Органи НКВС і НКДБ західних областей розпочали перевірку і значну кількість поляків звільнили з роботи й заарештували за антирадянську діяльність. Заарештовувати «органи» вміли, а ось «перетруїти», як висловився Руссо, поляків, що засвідчила, зрештою, історія, так і не змогли…
Поїхали!
Прокомуністична (але ж при тому — польська) влада фундаментально взялася за депортацію українського населення з Польщі. Вже на початку листопада 1944 року перші транспорти з українцями прибули до УРСР. На цих людей тут чекали відсутність житла, їжі, елементарних побутових умов, жорстке ставлення місцевої влади, вимога вступати до колгоспів… І зворотна реакція не забарилася: українці, яким зовсім не солодко було в Польщі, зрозуміли, що у сталінському «раю» ще гірше. Декому вдавалося повертатись, і ці люди розповідали про те, що насправді для них означає виїзд до України. Агітація зробила свою справу: до 3 вересня 1945 року з Польщі було виселено 22 123 українці, себто менше ніж 50% осіб, призначених для переселення. За цих умов польська влада почала «тиснути»: польські військові тероризували українське населення, було здійснено масові вбивства українців, відбувалися пограбування, підпали майна і цілих сіл. Документи радянської спецслужби повною мірою відбили факти такого роду насильства, що покликане було стимулювати виїзд українців із Польщі.
Натомість поляки їхати додому не поспішали: лише в грудні 1944-го рушили перші транспорти з польським населенням з території УРСР. Щоправда, і цих переселенців приймали приблизно так само, як і українців. Ось уривок із листа одного з поляків-мешканців Галичини: «Ті, хто вже виїхав до Польщі, пишуть нам про те, що на станції Хелм декілька родин сидять багато часу під відкритим небом, під дощем, з малими дітьми. Ніхто уваги на них не звертає і ніякої допомоги не дає».
Однак і влада в УРСР почала «тиснути» на поляків. А це вона вміла робити. І тоді частина поляків зважилася на відчайдушні кроки. У листопаді 1944 року 3—4 тисячі поляків провели акцію протесту на Личаківському цвинтарі у Львові. Вони виставили карту Польщі до 1939 року з написом «Що ворог відібрав у нас силою — шаблею повернемо!» На могилах радянських вояків, які загинули у боях за Львів, з’явилися написи «Слава борцям за польський Львів!», «Не віддамо Львова СРСР!» Демонстранти заспівали «Єще Польська не згінела!», вигукували антикомуністичні гасла, а також таке: «Поляжемо трупом, впадемо за Львів, та він буде наш!» Одне слово, навіть сталінський режим не перетруїв поляків… Декого, щоправда, заарештували, але не вбивали.
Отже, у Варшаві, Києві і Москві зрозуміли, що Люблінська угода не отримала масового схвалення ні з боку українського, ні з боку польського населення. І з кінця літа — початку осені 1945-го вирішили перейти до застосування виключно примусових заходів щодо переселень. Ці дії супроводжувалися міждержавними (польсько-українськими і польсько-радянськими) переговорами та підписаннями спільних документів.
Нарешті, 6 травня 1947 року, у Варшаві було підписано Підсумковий протокол до Люблінської угоди, в якому українська і польська сторони стверджували, що переселення відбувалось і було завершене в атмосфері взаємного розуміння та згоди. 7 травня 1947 року з’явилося повідомлення урядів Польщі й УРСР про закінчення переселення. За офіційною статистикою, на жовтень 1946 року з України до Польщі було переселено 812 688 осіб, а з Польщі до УРСР станом на березень 1947-го переселили 472 635 осіб.
У згаданому повідомленні зазначалося, що «здійснена евакуація польських громадян з УРСР і українського населення з Польщі є для обох сторін важливим чинником, який служитиме справі подальшого зміцнення приязні, взаємного розуміння і співпраці між нашими братніми народами». Якою мірою здійснена акція насправді зміцнила приязнь між українцями та поляками, свідчить реакція на переселення українського і польського антикомуністичного підпілля.
Спротив
Ідеться про Організацію Українських Націоналістів і Українську Повстанську Армію (ОУН і УПА), а також про дії Армії Крайової (АК), Народових Сил Збройних (НСЗ), організації Воля і Незалежність (ВіН), Національного Військового Об’єднання (НВО). На українській території більший опір переселенській акції чинили польські військові організації, а на польській території — УПА.
Спротив поляків переселенню протягом кінця 1944 — першої половини 1945 року, як уже зазначалося, був викликаний, зокрема, небажанням залишати «свої» території. Опір евакуації був викликаний також методами примусу, що застосовували органи НКВС і НКДБ.
Після підписання 16 серпня 1945 року Договору між Радянським Союзом і Польщею про радянсько-польський державний кордон, а також посилення у зв’язку з цим заходів сталінського режиму щодо переселень опір з боку польського збройного підпілля згасає. На кінець 1945-го підпільні структури АК в Західній Україні фактично припинили існування, хоча арешти діячів польського підпілля тривали ще і в 1946 році.
Важливим чинником у проведенні переселення польського населення з території УРСР на завершальному етапі була зацікавленість польського уряду у прискоренні евакуації, з огляду на необхідність освоєння земель, які, за рішенням Потсдамської конференції, відійшли від Німеччини до Польщі. Йдеться про так звані «земе одзискане» (повернуті землі), себто про Південну Прусію, Померанію та Сілезію.
Цілком по-іншому вплинуло підписання Договору про радянсько-польський державний кордон на характер опору переселенням із боку ОУН і УПА. Як уже зазначалося, керівники тодішньої Польщі дозволили міліції, а також окремим озброєним групам цивільного польського населення з допомогою насильства «стимулювати» виїзд українського населення до СРСР.
Тоді керівники УПА вирішили взяти під захист українське населення. Наприкінці березня 1945 р. Головний провід ОУН виділив Закерзоння (йдеться про давні українські землі — Холмщину, Підляшшя, Надсяння, Лемківщину, — які опинилися на польському боці лінії кордону. Саме цю лінію запропонував ще в 1920 році міністр закордонних справ Англії лорд Керзон ленінському урядові як межу для припинення наступу Червоної Армії) в окремий організаційний край, провідником якого було призначено Я.Старуха («Стяга»), заступником — В.Галасу («Орлана»), керівником Служби безпеки (СБ) — П.Федоріва («Дальнича»), а командиром УПА — М.Онишкевича («Ореста»).
УПА розгортала свою діяльність у Закерзонському краї в той момент, коли польська прокомуністична влада почала розправу зі своїми політичними супротивниками, тобто антикомуністично й антимосковськи налаштованими діячами та структурами. У тому числі розпочалися переслідування діячів АК (що, зокрема, мало наслідком створення підпільної організації АК Воля і Незалежність, ВіН). Така ситуація давала шанс альянсові антикомуністичних польських і українських сил. У червні 1945 року польське підпільне керівництво звернулося до ОУН на Закерзонні з листом, у якому зазначалося: «...Ми не будемо сьогодні розбиратися в тому, хто став винуватцем того, що ми опинилися у ворожих таборах... Сьогодні про це треба забути... Ми закликаємо вас об’єднати і згуртувати ваші сили з нашими для спільної боротьби».
Одначе досягти домовленості не вдалося. Порозуміння склалося тільки в низових структурах польського збройного підпілля і УПА на Підляшші, Ряшівщині, південно-східній Люблінщині. На найвищому рівні ці контакти не було закріплено, оскільки кожне з керівництв вважало, що воно б’ється за «свою» землю. Це й породжувало криваві ексцеси. Цим скористалася польська прокомуністична влада.
Переселення після переселень
Посилаючись на дії УПА, вона розгорнула боротьбу проти потенційних «націоналістів», до яких тепер легко було зараховувати мешканців фактично кожного українського села. УПА, вважаючи територію Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, що залишилась у межах Польської держави, споконвічно українською, виступала на захист прав і життя місцевого автохтонного українського населення. Насамперед її загони почали знищувати переселенські комісії, польських військових, а також спалювати села, з яких було виселено українців і в які заселили поляків.
Офіційна Варшава, підтримувана з Москви, вважала власні насильницькі дії цілком логічними проти «бандитських» дій УПА, виходячи з перспективи остаточного розв’язання «українського питання» в Польщі. У документах цього періоду поляки пишуть про український «бандитизм» і «тероризм», а українці — про польський. Так само обидві сторони часто вживають поняття «відплатна акція». Обидві ворогуючі сили («на війні, як на війні») вдавалися до антигуманних методів.
Проте всі заходи польських і радянських каральних органів та регулярного війська, спрямовані на боротьбу з УПА, не дали в 1945—1946 роках бажаних результатів. Залучення війська до переселенської акції не забезпечило депортації всіх українців. Наприкінці 1946 року на південно-східних територіях Польщі мешкало близько 200 тисяч українців. Українська проблема не була остаточно розв’язана.
Таке «остаточне» розв’язання, тобто остаточне виселення українців (160 тисяч осіб), було досягнуте у ході акції «Вісла», що розпочалася 28 квітня і тривала по липень 1947 року. Всього в цій акції брали участь 20 тисяч польських вояків, не беручи до уваги відділів місцевої міліції, безпеки і прикордонників.
Радянське командування перекинуло із Львівської області одну танкову дивізію, спеціальні протипартизанські загони і заблокувало прикордонними військами українсько-польський кордон. Чехи виставили спеціальну оперативну групу, надали полякам транспорт, щоб їхні частини могли швидше пересуватися.
Якщо УПА називають армією без держави, то акція «Вісла» зробила її ще й армією без перспективи у Закерзонні. Польські вояки здійснили 357 бойових акцій, було ліквідовано 1509 повстанців, знищено 1178 бункерів та криївок; було заарештовано майже 2800 осіб із цивільної мережі ОУН та УПА у Закерзонні. Депортація українського населення позбавила збройну боротьбу УПА в Закерзонському краї основної мети — збройного захисту цього населення. Ось чому головнокомандувач УПА Роман Шухевич віддав наказ припинити боротьбу на Закерзонні.
…Дослідники люблять підкреслювати, що переселення поляків та українців залишили психологічну травму у свідомості обох народів. Напевно це так. Але видається мені, що і в ході депортацій поляки не дали себе «перетруїти», як і рекомендував безсмертний Руссо. А ось щодо українців із Польщі — маю сумнів. Частину їх сталінський режим «проковтнув», а частину вже самі поляки «перетруїли», оскільки мали власні інтереси. Не докоряю. Просто це ще один урок українцям: співпрацюйте з ким кон’юнктура вимагає, сповідуйте різні «вектори», але не забувайте, хто ви. На цьому і завершу, адже краще за Руссо не скажеш.
Юрій ШАПОВАЛ
(професор, доктор історичних наук)
