04.09.2006 Українсько-польсько-російські перетини: погляд з Кракова
Донбас – це земля, до якої в цілому і до людей якої зокрема я маю особливий інтерес. Переконаний, що саме цей промислово розвинений край відіграє одну з ключових ролей в долі сучасної Української держави. Тому я, як і багато хто з вчених українського кореня в Європі, зацікавлений у контактах з Донбасом, творчій співпраці
Не так давно в Польщі надруковано працю професора Єжи Помяновського під назвою «Подати руку козакові». Це чергова, вельми поважна розвідка відомого автора, що торкається багатьох дійсно пекучих політичних, культурологічних та економічних подій і фактів, котрі відбуваються на наших очах, а також порушує актуальні проблеми з історії польсько-українсько-російських стосунків.
Важливі питання, що подекуди вперше розглядаються у цьому матеріалі, спонукають до подальших роздумів, вимагають широкого публічного обговорення, а також певних доповнень, уточнень та додаткової аргументації. Це корисно знати українській інтелігенції в Україні.
Розпочнемо з наближення до історичного контексту, завдяки якому може бути ще глибше усвідомлена ідея, висловлена професором Є. Помяновським наприкінці тексту, а сформульована вже у назві публікації, запозиченій зі спадщини українського пророка Тараса Шевченка. Спробуємо довести, долучаючи деякі міркування й факти з історії, яка, здається, повинна бути вчителькою життя, що дійсно мусимо «підтримувати країну, котра не хоче бути залежною і підпорядкованою Росії» і що це відповідає інтересам самої Росії.
Ще одне попереднє дрібне зауваження. Якщо дехто вже забуває про власну «дорогу страждань» і чуже страждання йому байдуже, тоді найкраще було б запитати ради тих, котрі, як Гомер, Шевченко, Міцкевич і Герцен”, за усіх висловились, за усіх вболівали”.
Спільний шлях до Сибіру
Поляк Єжи Єнджеєвич – автор найкращої у світі белетризованої біографії Тараса Шевченка «Українські ночі, або Родовід генія» – колись писав, що: «Поляки й українці впродовж декількох сторіч йшли безперервним ланцюгом до Сибіру». Натомість сам Шевченко у вступі до поеми «Гайдамаки» закликав, аби поляки й українці порозумілись з усією гіркою правдою про спільну історію, тому що тільки тоді сини переконаються, що їхні батьки мусили і знову будуть брататися зі своїми ворогами.
Шевченка зовсім не випадково було заслано до карної команди царського російського війська (де катували його 10 років під царським «указом», що забороняв не тільки писати про вільну Україну, але й малювати киргизькі краєвиди). Теж не випадково Шевченко написав поетичне послання виключно «Полякам», яке закінчив закликом «відбудови тихого раю» спільного з поляками:
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай.
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.
Шевченко не відчував ненависті до жодного народу. І до російського також. Саме завдяки його світлим представникам Шевченка було викуплено з кріпацької неволі, влаштовано в художню Академію у Петербурзі, а потім звільнено з солдатчини. І хоча після того останні три роки свого життя він прожив не у милій Україні, а лише у холодному Петербурзі, але серед друзів росіян. Одначе Шевченко не написав поетичного послання до москалів і не прохав їх подати руку козакові. Чому? Може, тому, що найвидатніший російський критик того часу, «демократ» Віссаріон Бєлінський не тільки не визнав Шевченка як поета після видання його епохального тому «Кобзаря» у 1840 році в Петербурзі, але й не визнавав існування української літературної мови, а також існування окремого від великоросів українського народу. Бєлінський, рецензуючи, між іншим, твори Шевченка, писав про Україну як «Малоросію», як провінцію Росії:
«Історія Малоросії є не більше як епізод царювання царя Олексія Михайловича… Історія Малоросії – це побічна річка, що впадає у велику ріку російської історії. Малоросіяни завжди були племенем і ніколи не були народом, а тим більше державою… Плем’я може мати тільки народні пісні, але не може мати поетів, поетів мають тільки великі народи, а що ж то за народ без великого і автономного політичного значення. Живим доказом цієї істини є Гоголь, в його творах зустрічаємо багато одвічних українських елементів, яких не має і не може бути в російській прозі, але хто ж називає його українським?»
Можна було б подібні висловлювання Бєлінського відкласти до історичного архіву, якби не факт, що став він ідеологом русифікаторської політики царської влади, котра у 1976 році видала безпрецедентний у світовій практиці «указ», що забороняв не тільки друкування українських книжок, але й навіть вживання назви «Україна». Замість України мала існувати «Малоросія», що ставала провінцією Великоросії. Натомість у наступних царських указах констатувалось, що «в навчальних закладах як Царства, так і прибалтійських губерній, треба прагнути здійснювати викладання російською мовою. Ніщо так не єднає переможені народи з переможцями, як мова».
Боротьба з русифікацією
Від написання цих сентенцій маємо півтора сторіччя боротьби українського народу з русифікацією. Речниками цього спротиву були гетьман Іван Мазепа і Тарас Шевченко, Симон Петлюра і замучений у 1984 році по 14 роках таборів Василь Стус. Офірами царської імперії, а потім імперії совєтської стали Запорозька Січ, Центральна Рада, «Розстріляне Відродження» українського письменництва, 8 мільйонів українських селян, замордованих штучним голодомором 1932−1933 років, мученики греко-католицької церкви, що переслідувалась від часів Петра I до нашого часу.
Наприкінці ХХ ст. 50−мільйонний український народ – від Львова до Києва і Донбасу – висловив своє віковічне прагнення до життя у незалежній державі. Це було заманіфестовано 1 жовтня 1990 року відмовою від підписання нового союзного договору, що передбачав би подальше існування в’язниці народів. Вже під час референдуму 1 грудня 1991 року сталося те, що передбачав і до чого прагнув шляхетний росіянин Олександр Герцен, коли у листі «Росія і Польща» у лондонському двотижневику «Колокол» 1859/34 писав: «Хмельницький не з любові до Москви, а лише з ворожості до Польщі підпорядкувався цареві. Москва, або точніше Петербург, ошукали Україну і схилили до ненависті до московитів…
На мою думку, проблема розв’язується дуже просто. В такій ситуації Україну належить визнати вільною і незалежною державою…
…Розв’яжемо їм руки, розв’яжемо їм „язик“, нехай мова їхня буде повністю вільна, і тоді висловлять вони своє слово…»
Але власне страх перед такою свободою слова, котра могла призвести до відокремлення України від Російської імперії, активізував русифікацію і схиляв офіційну російську еліту і владу до трактування української мови як говірки російської, а українців як однієї з гілок великоросійського народу.
Шкода, О.Герцен не став вчителем О.Солженіцина в українському питанні. Автор «Архіпелагу Гулаг» хоча й відбував ув’язнення у совєтських таборах разом з українцями, що боролися за незалежність своєї країни і становили близько 70 відсотків в’язнів, волів залишитися вірним іншому російському класикові – Бєлінському.
Думки про Львів
Політичними прихильниками ідеї Бєлінського та Солженіцина стали Зюганов і Жириновський, котрі, як підкреслює професор Є. Помяновський, хочуть з міркувань етнічного очищення віддати Львів полякам, а решту українських земель з’єднати з єдиною Росією.
Можна вважати, що до подібних висновків обидва кандидати в президенти Росії дійшли спираючись на статтю О.Солженіцина «Як нам облаштувати Росію?», яка була надрукована у багатьох періодичних виданнях. Згідно з думкою Солженіцина, «у Литві та Польщі білоруси і малороси вважалися за росіян і боролися з полонізацією і окатоличенням». Прилучення цих земель до Росії у той час було трактовано як «воссоединение».
Треба підкреслити, що не могло бути жодного «воссоединения» українських і білоруських земель з Росією. Росія до кінця XVII сторіччя була Московією (сама Москва була заснована у 1147 році). Білоруси й українці не мали безпосередніх контактів з москалями аж до фатальної для них Переяславської угоди у 1654 році, точніше до Андрусівського миру у 1667 році, за умовами якого Україна була поділена між Річчю Посполитою і Москвою. Тільки після приєднання до Московської держави лівобережної України – разом з колискою східнослов’янського християнства Києвом – Москва іменує себе третім Римом, єдиним оборонцем справжньої християнської віри і приймає назву Великоросії. Відтоді вона розпочинає послідовне підпорядкування собі усіх українських земель колишньої Київської Руси, або Малоросії, котру у єдності з Галичиною вирішено долучити до Великоросії. Завоювання московськими царями на чолі з Петром I українських земель було трактовано – як пише О.Солженіцин— «усіма» (мусимо розуміти, що головним чином «усіма росіянами») як «воссоединение».
Взагалі ж, на мою думку, з’ясування польсько-українських справ пан Солженіцин міг би залишити самим полякам і українцям. Як українець з Польщі, я маю повне право висловлюватись як на тему справ польсько-українських, так і українсько-польських.
Хочу підкреслити, що, незважаючи на нашу спільну драматичну польсько-українську історію, з’являлися у Польщі спадкоємці Адама Міцкевича, який у своїх паризьких лекціях підкреслював, що «хто думає про інтереси тільки одного народу, той є ворогом свободи». Натомість з українського боку виростали пильні прихильники ідеї Тараса Шевченка, котрий мав переконання, що польсько-українські війни призвели обидва народи до спільної неволі, і тому у своєму поетичному посланні не до східних, а до західних найближчих сусідів, друзів-ляхів просив, аби знову подали руку козакові-українцю і разом, на справедливих християнських засадах почали відбудову «тихого раю» у цій частині Європи.
Власне, ці ідеї незалежності і справедливості Міцкевича і Шевченка, а не ідею суверенності, яку пропонувала ПОПР, використовували з перших днів фундатори польського серпня 1980.
Професор Є.Помяновський виокремив дуже історичну проблему антагонізму Зенона Пазьняка та міністра закордонних справ Білорусі І.Антоновича, котрий у Варшаві згадував Велику Революцію, аби сказати з жалем: «У 1793 році французи не мали ані золота, ані сировини, але мали ідею. Ми не маємо ані золота, ані сировини, ані ідеї. Не дивно, що ми шукаємо допомоги у Росії».
Україна – привабливий партнер
Постає генеральне питання: якої допомоги, крім мілітарної, можуть очікувати держави, члени СНД від Росії і навколо якої ідеології можна об’єднати виборців (по банкрутстві комуністичної централізовано-розподільчої економіки)? Очевидно, що завдяки своєму географічному положенню, природним умовам, кліматові Україна є привабливим партнером для Європи і для Росії. Росія з точки зору технології, розвитку європейської цивілізації не має для України нічого привабливого. Натомість Україна економічно-господарчо приваблива для Росії. Одначе співпраця між ними мусить будуватись на партнерських засадах.
Росіяни, як видно, ще довго не будуть погоджуватися з втратою України. Але з часом, віриться, зрозуміють, що існування вільної і багатої України лежить у площині інтересів самої Росії, а також в інтересах російської демократії, що так важко розвивається. Натомість Україна, підпорядкована Москві, ніколи не буде багатою Україною, лише бідною і безпорадною, котра буде додавати зайві клопоти Росії. Росія й так має надто багато проблем, щоб починати баталії підпорядкування України. До того ж вельми досвідчені люди в колишніх радянських республіках не хочуть війни, не хочуть її і російські солдати ані в Чечні, ані в іншому місці. То було очевидно ще з афганської кампанії, зараз і поготів.
Володимир Мокрий,
професор габілітований,
Ягеллонський університет, Краків, Польща
Переклад з польської І.Паська
