12.08.2011 Видавив раба - допоможи сусіду!
ДНЮ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ
Очевидно, якби сьогодні
зменшити удвічі
кількість держслужбовців у всіх галузях, крім фіскальних, суспільство
цього б і не помітило. Цілком можливо, воно не помітило б навіть
скорочення держапарату вп‘ятеро.
Незалежність в Україні ще не сприймають як повітря, адже
більшість нинішніх поколінь ще нею не надихалися. Між тим, незалежність
дала громадянам України низку досить важливих переваг.
- Завдяки незалежності український народ отримав шанс фізично
самозберегтися від геноцидних дій. Упродовж століть інші країни
неодноразово хотіли привласнити українські землі, майно та історію, і
вдавалися задля цього до масових убивств українського населення. Було б
досить наївно вважати, ніби щось у світі змінилося – і
навколишній
світ, якщо уважно придивитися, дає цьому досить підтверджень. Здобуття
Україною міжнародного визнання, відновлення держави, зокрема
українських силових структур, серйозно ускладнило можливість
відновлення геноцидів проти українського народу. - Завдяки незалежності Україна повернулася на карту світу, а
український народ знову здобув своє місце. Один західний філософ назвав
нації „уявними спільнотами”. Однак, історія
доводить, що результат дії
цих спільнот більш ніж явний. Інстинкт самозбереження працює не лише в
окремих індивідів але й у цілих націй, при цьому найсильніше
проявляється, як правило, у кращих їхніх представників. Геноциди та
асиміляційна політика поставили наприкінці 1980-х український народ на
межі поступового зникнення. Однак, сталося диво – і українці
відродилися як самодостатній народ, а не лише як сукупність індивідів. - Як це не банально звучить, але в Україні існують основи
демократії.
Президентів і парламенти в Україні не призначають, як, скажімо, в
більшості країн за хутором Михайлівським, а обирають. - В Україні є реальна свобода слова. Хоча більшість ЗМІ
контролюються
олігархами, не вироблено культуру шанобливого ставлення до національних
інтересів, при бажанні і зусиллях будь-яка суспільно-значима ідея може
дістати необхідний розголос. - В Україні майже повністю відсутні прояви екстремізму та
фашизму, а
ті, які існують, привнесені ззовні. - Україна завдяки незалежності повернула собі
власну історичну
місію. Ця місія (її ще називають національною ідеєю) – бути
на межі
Європи і Азії, і при цьому залишатися найбільш вираженим представником
Європи в головній сутнісній ознаці європейської цивілізації –
відданості національній і особистісній свободі. Ця місія природно
виростає з української історії. Саме цю рису – волю до
свободи
–століттями відзначали в українцях іноземці. Така місія ще
навіть
достатньо не усвідомлюється політичною елітою. Хоча, коли ця
„еліта”
плямкає губами під час виконання національного гімну, вона мимоволі
повторює квінтесенцію української національної ідеї. Як свідчить
історія, кожна держава, яка прагне залишити свій слід, легітимізувати
свої претензії на особливу роль у світі, мала місію, спрямовану на
людство. Завдяки цьому світ мирився з прогріхами
„великих”. Для США
такою місією сьогодні є демократія, а також розмови про рівні
можливості та вільний ринок. Британія будувала в Африці залізниці (які
досі функціонують), в Індії демократію (яка теж досі працює). Нині
колишні англійські колонії очолюють список найменш корумпованих країн
світу (традиційно в першій десятці найменш корумпованих –
Сингапур,
Гонконг, Нова Зеландія та екзотична африканська Ботсвана, а також, час
від часу, США). Хоча жорстокість Риму світ пам’ятає й досі,
проте також
пам’ятає і те, що тисячоліттями Європа зв’язується
римськими дорогами,
мостами, латиницею та римським правом. Для СРСР глобальною місією були
розмови про майнову рівність і світове панування суспільних низів
– на
початку дуже приваблива ідеологія для багатьох людей різних націй, які
вклали у „світову перемогу комунізму” свій
ентузіазм. Однак, нині Росії
мало чим є похвалитися на своїй периферії, крім правового
„беспредела”
та алкоголізації тубільців. „Ощасливлені” Росією
країни нині у світі є
одними з найубогіших та найкатастрофічніших у соціальному та
демографічному сенсі. Тому після краху СРСР в Росії настала криза
розуміння її світової місії.
Основна проблема, ліквідацію якої лише почато з незалежністю
– в
тому, що не створена влада, яка б працювала не на себе, а на країну та
її інтереси.
Але на цьому, після останніх перетрубацій, зміни на владному Олімпі
майже й вичерпуються.
Нині державний апарат фактично працює сам на себе, тобто на
наїдання
щік, за народний кошт. Очевидно, якби сьогодні зменшити удвічі
кількість держслужбовців у всіх галузях, крім фіскальних, суспільство
цього б і не помітило. Цілком можливо, воно не помітило б навіть
скорочення держапарату вп‘ятеро.
Якість кадрової політики залишилася на печерно низькому рівні.
Країна платить гігантські кошти на утримання держапарату, а на виході
отримує в кращому разі пшик, а в гіршому – лобіювання
приватних
інтересів. І повну безвідповідальність за провальні рішення й
результати. Реально в адмініструванні України є лише кілька сфер, де
державне управління мінімально наближається за якістю до
конкурентноздатного.
„Кадри вирішують усе” – це
твердження було справедливим за Брежнєва,
царя Гороха, і лишається таким до сьогодні. Московський посол,
мандруючи у 18 столітті козацькою Україною, писав, що українські
фортеці сильні не стільки мурами, скільки „зело крепки
сидельцами”. Те
ж саме стосується і будь-якої держави.
Кадрові революції становили основу найбільших проривів в
історії.
Змінивши становий принцип формування керівництва армії на принцип
„за
заслугами”, Наполеон розбив найсильніші армії свого часу. За
півтора
століття перед тим те ж саме і з тим же ефектом зробив Богдан
Хмельницький. Усе це – за рахунок визволення народної
ініціативи.
Східна мудрість стверджує, що керувати державою насправді дуже
легко
– треба лише розставити правильних людей на відповідні їхнім
можливостям і якостям посади. Свого часу Наполеон знав в обличчя всю
свою гвардію – кількадесят тисяч чоловік, та ще тисячі
чиновників та
військових по всій країні.
В Україні, між тим, на посади обласних та районних державних
адміністрацій, а подекуди й міністрів, часто здійснювалися цілковито
випадкові призначення.
Саме тому у владі засилля випадкових і посередніх людей, які
основні
зусилля витрачають на збереження себе на протиприродно високих
позиціях. Ще зовсім нещодавно влада була фізично здатною показати хоча
б волю до змін – показовим покаранням чиновників, але не за
те, що вони
зіпсували відносини з іншими чиновниками. А через те, що вони не
виконують свої функції перед своїми роботодавцями –
громадянами.
Невміння розмовляти з народом – величезна проблема,
вже не лише
влади, але й більшості українських політиків. Її причина –
хвороблива
зацикленість на собі. Добре пояснити може лише той, хто сам ясно
мислить. Тому ясномислячі політики в Україні поза всякою конкуренцією.
Завдяки цій ваді, під час газового конфлікту Росія, яка
програла
інформаційну війну Україні у світі, виграла її в Україні: при всій її
вразливості вона виявилася представленою більш повно і якісно, ніж
вітчизняна.
І це в умовах, коли насправді в країні базовим є поділ
політиків не
за партіями, але за принципом “за” Україну, або “проти”. Не треба бути
великим аналітиком, щоб розуміти, що в Україні не менше половини
політиків працюють проти держави або готові стати зрадниками за першої
нагоди. За таких умов у другої половини політиків мав би працювати
інстинкт національного самозбереження. І неважливо, подобається чиєсь
обличчя чи не подобається. Утім, цей інстинкт не працює.
Українській громадськості саме час запровадити принцип
– якщо два
патріоти не можуть порозумітися протягом десяти хвилин, то як мінімум
один з них не патріот. З відповідними кадровими, організаційними й
електоральними висновками.
Складність в тому, що на традиційні хвороби накладаються
недуги,
зумовлені нещодавнім радянським геноцидом. Імперська кадрова політика
свідомо розставляла на ключові посади антиукраїнський елемент,
ліквідовуючи український.
Ні про що не здогадуватися було передумовою персонального
фізичного
виживання. У результаті в значної частини старшого покоління відбита
здатність мислити категоріями своєї власної країни. Можливо, сьогодні
нарешті, час вчитися.
Тим більше, що час працює на Україну.
Олександр ПАЛІЙ (скорочено) Обозреватель
