14.08.2006 Про таємницю занепаду
Того, хто відмовився від раціоналістичного міту «прогресу» та тлумачення історії як неперервного позитивного розвою людства, поступово притягуватиме світоглядна думка, властива всім великим традиційним культурам, в центрі якої пам’ять про процес занепаду, повільного завмирання чи руйнації давнього вищого світу. Заглиблюючись в нове (і старе) тлумачення, ми натрапимо на різні проблеми, основна з яких – це таємниця занепаду.
У буквальному сенсі ця проблема далеко не нова. Розмірковуючи про величні залишки цивілізацій, імена яких до нас не дійшли, однак вони втілювали навіть у своїй матеріяльній сутності неземну велич і силу, кожен замислюється над питанням про загибель цивілізацій і про неадекватність доказів, за допомогою яких цю загибель пояснюють.
Маємо висловити подяку Жозефу-Артюру Гобіно за найвдаліше і найвідоміше окреслення цієї проблеми, а також за влучну критику основних гіпотез, спрямованих на її вирішення. Його власне пояснення на основі расистської думки та ідеї чистоти раси не позбавлене раціонального зерна, проте його слід доповнити декількома міркуваннями про вищий порядок речей. Адже не раз падіння цивілізації відбувалось навіть тоді, коли раса залишалась чистою. Це особливо яскраво видно на прикладі певних груп, які зазнали повільного, неуникного згасання, попри те, що залишалися расово ізольованими, ніби на віддалених островах. Не треба довго шукати прикладів – візьмімо шведів і данців. Ці народи залишаються і сьогодні у тих самих расових умовах, як і два століття тому, але даремно шукати зараз того героїчного характеру чи расової свідомости, якими вони колись славилися. Инші великі культури, здається, лише бовваніють, як ті мумії: вони давно мертві всередині, тому досить на них дмухнути, щоб звалити з ніг. Приміром, таке трапилось з древньою державою Перу, цією велетенською сонячною імперією, яку знищила зграя шукачів пригод, зайд з Европи.
Якщо ми розглядатимемо таємницю занепаду виключно з традиційної точки зору, стає ще важче знайти їй вичерпне пояснення. Тоді слід розділити усі цивілізації на дві основні групи. З одного боку, маємо традиційні цивілізації, чий принцип ідентичний і незмінний, попри всі очевидні відмінності. Вісь цих культур і вершина їх єрархічної структури складається з метафізичних, надіндивідуальних зусиль і вчинків, які слугують для інформування та виправдання того тимчасового людського, що підвладне становленню та «історії». З иншого боку, маємо «сучасну цивілізацію», яка фактично антитрадиційна і вичерпує себе в побудові лише людських і матеріяльних умов існування, і в повноті їх розвитку, в пошуку життя цілком відмежовує себе від «світу вищих ідей»
Отож, із точки зору другої групи цивілізацій, уся історія – це процес занепаду, оскільки вона демонструє всезагальне виродження ранніх культур традиційного штибу, і водночас рішучий та насильницький наступ нової всесвітньої цивілізації «сучасного» типу.
Звідси маємо два запитання.
Перш за все, чому сталося саме так? Логічна помилка лежить в основі всієї еволюційної теорії: неможливо, щоб вище виникло з нижчого, чи більше з меншого. Але чи тоді ми не стикаємося зі подібною проблемою, приймаючи теорію інволюції, регресивного розвитку? Яким чином вище зазнає краху? Якщо достатньо було б простих аналогій, ми б завиграшки справились з цим питанням. Здорова людина може занедужати; доброчесна – потонути в злі. Існує основний закон природи, який усі вважають очевидним: кожна жива істота народжується, росте, набирається сил, сягає зрілого віку, а тоді наступають знесилення і занепад. Але це лише проведення аналогій: навіть якщо вони впритул наблизили нас до поставлених запитань, вони нічого не пояснюють.
По-друге, йдеться не лише про пояснення можливости занепаду однієї конкретної культури, але ймовірности, що занепад одного цивілізаційного циклу захопить инші народи і потягне їх за собою. Наприклад, нам потрібно не лише пояснити падіння стародавнього західного укладу, а й обґрунтувати, як «сучасній» цивілізації вдалося завоювати практично цілий світ і як у неї знайшлося стільки потуги, щоб відвернути так багато народів від будь-якого иншого типу цивілізації, і врешті втримати позиції, коли навіть держави традиційного устрою не перестали існувати (варто згадати хоча б Арійський Схід).
З цього приводу, недостатньо сказати, що ми маємо справу лише з матеріяльним чи економічним завоюванням. Такий погляд видається надто поверховим з двох причин. По-перше, земля, яку завойовують на матеріяльному рівні, рано чи пізно зазнає впливу на вищому рівні, що відповідає цивілізаційному рівню завойовника. Дійсно, можемо стверджувати, що европейське завоювання майже всюди сіє зерна «европеїзації», тобто «сучасного» раціоналістичного, вороже налаштованого до традиції, індивідуалістичного способу мислення. По-друге, традиційне уявлення про цивілізацію та державу єрархічне, а не дуалістичне. Ті, хто його дотримуються, ніколи б не погодились без певних серйозних застережень з принципами «Віддайте кесареве – кесареві» та «Моє Царство не із світу цього». Для нас «Традиція» – це переможне і творче існування в світі того, що є «не зі світу цього», тобто Духу, який розуміють як силу могутнішу, ніж будь-яка людська чи фізична сила.
Така основна ідея істинно традиційного погляду на життя, яка не дозволяє нам говорити зневажливо про лише матеріяльні завоювання. Навпаки, матеріяльне завоювання є знаком якщо не духовної перемоги, то принаймні духовної слабкости чи своєрідного духовного «відступу» цивілізацій, які падають перед завойовником і втрачають незалежність. Там, де Дух, який вважають за вищу силу, був справді присутній, йому не бракувало засобів – видимих чи ні – для того, щоб чинити опір технічній чи матеріяльній перевазі супротивника. Однак, цього не сталося. Отже, можна дійти висновку, що начало занепаду зачаїлось і вичікувало за традиційним фасадом кожного народу, завойованого згодом «сучасним» світом. Тоді, мабуть, Захід став цивілізаційною системою, де всезагальна криза набула найгострішої форми. Тут занепад діяв за принципом несхибного удару, який вражав і тягнув донизу часом блискавично, часом повільніше инші народи, в яких інволюція не зайшла так далеко, однак чия традиція вже втратила свою первинну силу, через що ці народи не були більше здатні захищатися від зовнішньої агресії.
Через такі міркування, розгляд другої частини нашої проблеми повертає нас до першої. Це проблема пояснення сутности та можливости виродження, без розгляду певних инших моментів.
Для цього ми повинні чітко визначити одну річ: є помилкою припускати, що єрархія традиційного світу будується на тиранії верхів. Це всього лиш «сучасне» уявлення, цілком чуже традиційному способу мислення. Традиційна доктрина, насправді, розглядала духовну дію як «дію без діяльности», вона говорила про «безрух, що породжує рух», всюди використовувала символ «полюса», незмінної осі, навколо якої відбувається кожен упорядкований рух (ми колись вже писали, що в цьому і полягає значення свастики, «арктичного хреста»). Традиційна доктрина наголошує на «олімпійській», духовній сутності істинної влади, а також на її безпосередньому впливові на підлеглих не через насильство, а через «присутність»; врешті, вона використовувала порівняння з магнітом, і в цьому, що ми зараз побачимо, можна знайти ключ до нашої проблеми.
Лише сьогодні може хтось уявляти, як істинні носії Духу чи Традиції переслідують людей для того, щоб захопити їх і поставити на відведене їм місце – словом, що вони «керують» людьми, чи мають якесь особисте зацікавлення у тому, щоб встановити та утримувати ті єрархічні відносини, за яких вони б виступали в ролі незаперечних володарів. Це було б смішно і безглуздо. Насправді основа традиційного поділу суспільства – це більшою мірою усвідомлення нижчим прошарком суті єрархічних стосунків. Не вищому потрібні нижчі, а навпаки. Суть єрархії в тім, що в деяких людях реально існує зародок духу, який в инших перебуває лише в стані ідеалу, передчуття, розсіяного зусилля. Тому одних беззастережно тягне до инших, і їх нижче становище – це не зовсім підпорядкування чомусь чужому, а своєму власному істинному «я». У цьому таємниця готовности до пожертви, героїзму, вірности в традиційному світі, а, з иншого боку, престижу, авторитету та спокійної влади, на яку не міг би розраховувати важкоозброєний тиран.
Так міркуючи, ми близько підійшли до вирішення не лише проблеми занепаду, але й імовірности конкретного падіння цивілізації. Чи нам ще не набридло чути, що успіх будь-якої революції вказує на немічність і виродження попередніх правителів? Таке розуміння проблеми дуже однобоке. Дійсно, воно було б правомірним в ситуації, де дикі пси раптом зірвалися з прив’язі – це справді свідчило б про безсилля і немічність рук, що тримали ланцюги. Але у випадку духовного розшарування, механізм якого ми пояснили раніше, речі виглядають по-инакшому. Така єрархія вироджується і легко зазнає поразки лише в одному випадку: коли людина вироджується, коли вона використовує свою фундаментальну свободу для заперечення Духу, щоб звільнити своє життя від будь-якої вищої точки опори та існувати «виключно для себе». Тоді всі зв’язки приречені на руйнацію, метафізична напруга, якій кожна жива істота завдячує власну цілісність, слабшає, будь-яка сила втрачає спрямованість і врешті розлітається навсібіч. Вершини, звичайно, залишаються чистими і непорушними у своїй вищості, але решта структури, яка від них залежить, перетворюється в лавину, масу, що втратила рівновагу і котиться спочатку ледь відчутно, потім з прискоренням вниз у найглибші долини. У цьому таємниця будь-якого занепаду та революції. Спочатку европеєць знищив єрархію в собі, викорінюючи власні внутрішні задатки. А цьому відповідала основа порядку, який він потім знищив назовні.
Християнська мітологія пояснює Вигнання перших людей з раю та Повстання Ангелів свободою волевияву, і саме до цього важливого моменту зводяться наші роздуми. Йдеться про страхітливий потенціял всередині людини, який вона може використати для духовної руйнації та відречення від усього, що могло б їй гарантувати надприродну цінність. Це метафізичне рішення, яке проникло у віхи історії, набуваючи різних форм ненависти до традиції, революційного, індивідуалістичного та гуманістичного духу, або простіше, «сучасного» духу. Це рішення є єдиним вирішальним чинником в таємниці занепаду – руйнування Традиції.
Якщо ми це усвідомимо, то нам, можливо, пощастить осягнути зміст тих легенд, в яких мовиться про таємничих правителів, які «завжди» існують і ніколи не вмирають (тінь імператора, котрий спить в підніжжі гори Кюфхойзер!). Таких правителів можна відшукати лише, коли досягнеш духовної цілісности і пробудиш в собі властивість металу, який раптом відчуває «магніт», знаходить магніт і невідворотно звертається і рухається до нього. Поки нам слід обмежитись цією підказкою. Повноцінне пояснення таких легенд, які дійшли до нас з найдавніших арійських джерел, може завести нас задалеко. Иншим разом ми, можливо, повернемося до таємниці відбудови, до «магії», яка здатна піднести завалену масу до непорушних, самотніх та ледь мріючих вершин, які залишились десь там, у височині.
Юліус Евола
Джерело: http://www.ji-magazine.lviv.ua/
