04.08.2006 ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ: МІЖ КОНЦЕПЦІЄЮ «ОБЩЕРУСЬКОЇ ІСТОРІЇ» ТА ТРИПІЛЬСЬКОЮ АРАТОЮ
У лещатах імперських міфів, між Сциллою давньоруської народності та Харибдою трипільської Арати, залишається ключова проблема національної історії України, без розв’язання якої неможливе формування сучасної нації. На 15-му році незалежності вітчизняна наука ще не утвердила в суспільній свідомості загальновизнаної концепції генези українців.
Питання культурно-історичної спадщини Київської Русі — ключова проблема історії Східної Європи. Реальна чи вигадана спадщина легендарних київських князів не тільки легітимізувала саме існування молодих державних утворень пізньосередньовічної Східної Європи (Литва, Московія), а й давала підстави для їх експансії в багаті краї Південної Русі-України.
Усе це пояснює тривалість і гостроту дискусії за право на київську спадщину між Україною та Росією, що розпочалася після падіння княжого Києва під ударами татар. Однак наукових обрисів ця дискусія почала набувати лише у ХІХ ст. На його початку автор сентиментального роману «Бедная Лиза» і водночас «співець Російської імперії» М.Карамзін у своїй белетризованій «Истории государства Российского» сміливо трансформує етнонім «руський» в «российский» і безапеляційно називає Володимира Святого «князем российским», його дружину «российским воинством», а всіх південних русичів разом із киянами Х ст. «россиянами».
У середині ХІХ ст. інший російський історик М.Погодін намагається обгрунтувати надто сміливі етнологічні погляди свого попередника, який проголосив жителів княжого Києва росіянами. За ним великороси спочатку населяли Подніпров’я; саме вони заснували княжий Київ, і державу Русь, але після погрому татарами Південної Русі 1240 р. відійшли на Верхню Волгу, де побудували Московську державу. Малороси нібито прийшли у спустошене татарами Подніпров’я з Волині та Прикарпаття лише в пізньому середньовіччі — у ХIV—XV ст. Отже, культурно-історичний спадок Київської Русі, як і династичне право на її землі, за М.Погодіним, нібито повністю належали великоросам та їх правителям — московським Рюриковичам.
Концепція ця різко загострила дискусію за київську спадщину між українськими та російськими інтелектуалами. Протягом наступних 50 років у ній брали участь практично всі провідні історики, етнографи, мовознавці з обох сторін, зокрема з української — М.Максимович, М.Костомаров, В.Антонович, М.Драгоманов, М.Дашкевич, О.Потебня, А.Кримський та ін. Їхні аргументи були настільки переконливі, що на бік «южан» поступово переходять російські колеги К.Кавелін, О.Пипін, О.Пресняков та ін. На їхню думку, Київська Русь не могла бути заснована росіянами, бо на час її постання в ІХ ст. великоруська гілка східних слов’ян ще взагалі не існувала.
Варто навести маловідомі широкому загалу міркування російського історика К.Кавеліна з праці «Мысли и заметки о русской истории». Хоча вона вперше вийшла друком ще 1866 р., офіційні історики Російської імперії та СРСР фактично ігнорували її. На думку відомого російського історика М.Покровського, це пояснюється невідповідністю думок К.Кавеліна офіційній імперській історичній концепції. Говорячи про етногенез росіян, останній твердить: «…Мы прожили не тысячу лет, а гораздо меньше. Раскроем первую нашу летопись, которая писалась во всяком случае не позже ХІ в. Составитель ее (Нестор-літописець. — Л.З.) знает малороссиян и перечисляет разные отрасли этой ветви русского племени; называет северо-западные отрасли того же племени; кривичей (белоруссов).., но замечательно, что великоруссов он вовсе не знает. Там, где теперь живут великоруссы, обитают по летописи, финские племена… Мы имеем все основания предполагать, что великоруссы образовались в особую ветвь не ранее ХІ века… Спрашивается, что же такое великоруссы?.. Восточная отрасль русского племени образовалась частью из переселенцев из Малороссии и северо-западного края на финской земле, частью из обруселых финнов… Обрусевшие финнские племена внесли новую кровь, новые физиологические элементы в младшую ветвь русского племени…».
Навіть такий офіційний історик царської Росії, як В.Ключевський, визнав, що великорос уперше вийшов на арену історії лише в особі Андрія Боголюбського. Тобто сталося це у ХІІ ст., а значить, як княжий Київ, так і держава Русь Х ст. аж ніяк не могли бути результатом творчості російського народу, якого на той час ще не існувало. «Историческая деятельность древнего Киева принадлежит южной отрасли», — пише інший росіянин О.Пипін. Лідер російської історичної науки 20—30-х рр. ХХ ст. М.Покровський також визнавав «Київську Русь Малоросією, тобто Україною».
Отже, самі російські історики ще у ХІХ ст. відходять від офіційної імперської концепції етнічної історії Східної Європи, за якою фундаторами Київської Русі були росіяни. Усі ці радикальні зрушення в поглядах провідних російських істориків сталися завдяки зусиллям згаданих видатних українських учених другої половини ХІХ—початку ХХ століть, які переконливо показали праукраїнську етнічну суть Південної Русі ІХ—ХІІІ ст. Вагомий внесок у розв’язання цієї проблеми зробив М.Грушевський, який генетично пов’язав українців із ранньосередньовічними антами ІV-VI ст. Отже, Середнє Подніпров’я на час постання держави Русь уже було заселене українцями на середньовічному етапі розвитку.
Засадничі принципи етногенезу східних слов’ян викладено в статті М.Грушевського 1904 р., яка підвела підсумок тривалої дискусії за київську історичну спадщину. Дослідник переконливо показав, що «Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько-руської; Володимиро-московська — другої, великоруської... Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ вік… Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своєму корені... Общеруської історії не може бути, як немає общеруської народності». А оскільки «Київська держава була утвором однієї народності, українсько-руської», то остання, очевидно, постала раніше Київської Русі, і за М.Грушевським походить від антів ІV—VI ст. Тобто, на початок ХХ ст. ранньосередньовічна версія походження українців була визнана не тільки українськими, але й значною частиною російських учених.
Реанімація Російської імперії в її радянській модифікації в атмосфері переможної ейфорії повоєнних років спричинила інтенсивні пошуки модернізованих неоімперських історичних схем, які б легітимізували тотальний контроль Москви над Східною Європою. Оскільки відстояти російський статус княжого Києва на той час вже було неможливо, треба було… вилучити його з української національної історії. Інакше завоювання Росією Південної Русі-України втрачало свою легітимність і мало вигляд не справедливого повернення великоросами своєї історичної спадщини, а окупації етнічних земель сусідів.
У повоєнні роки цю проблему імперської Москви розв’язував В.Мавродін, концепція давньоруської народності якого, попри нищівну критику російських колег, була підтримана ЦК КПРС у вікопомних тезах 1954 р. «Про святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією». Її суть полягала в тому, що державу Русь зі столицею в Києві заснували не українці чи росіяни, а представники окремого східнослов’янського етносу — давньоруської народності. Остання була розчленована внаслідок окупації території Русі татарами, Литвою та Польщею. Так, зі злої волі сусідів з уламків давньоруської народності в пізньому середньовіччі постали росіяни, українці та білоруси. Нібито заповітною мрією цих братніх східнослов’янських народів, що виникли внаслідок агресії сусідів, було возз’єднання в єдиній державі. З цих позицій захоплення Москвою та Петербургом територій України і Білорусії фактично видається як поновлення історичної справедливості і здійснення заповітної мрії про возз’єднання з росіянами українців та білорусів.
Отже, концепція давньоруської народності фактично надає історичної легітимності імперській експансії царської, а пізніше і більшовицької, Росії у Східній Європі. Вона постала в повоєнній сталінській Москві, будувалася без серйозної аргументації і без будь-якої дискусії з прибічниками концепції історії східного слов’янства М.Грушевського. Відверта підтримка ЦК КПРС неоімперської за своєю суттю історичної конструкції вивела її за межі наукової дискусії в політичну площину. Вона стала офіційною радянською схемою історії східних слов’ян і радянські медієвісти були змушені відштовхуватися від неї.
Водночас переконливі аргументи М.Грушевського та прибічників його версії україногенези лишилися в силі. Відкрито стати на ці позиції українські історики до набуття Україною незалежності не могли через ідеологічний контроль з боку держави. Але не сталося справжнього відродження ранньосередньовічної концепції походження українців і за 15 років незалежності, незважаючи на серію статей Я.Дашкевича, М.Брайчевського, Я.Ісаєвича, Г.Півторака, автора цих рядків.
Навпаки, з’явилися нові модифікації пізньосередньовічної версії походження українців. Їх продукують деякі представники нової генерації істориків, які вперто не помічають деякі універсальні закони етноісторичного розвитку Європи, за якими зародження більшості великих етносів середньої смуги Європи сталося в ранньому середньовіччі. Саме з V—VIІ століть ведуть початок своєї етнічної історії французи, іспанці, англійці, чехи, поляки, серби, а також українці, за М.Грушевським та його послідовниками.
Крім старої радянської версії походження українців з пізнього середньовіччя (ХIV—XV ст.), що базується на імперській концепції давньоруської народності, та її модерних модифікацій, за роки незалежності в середовищі аматорів розквітла буйним цвітом романтико-фантастична версія трипільського коріння українців. Незважаючи на повне неприйняття фахівцями квазінаукового покруча, цей відвертий неоімперський міф має досить широке коло прихильників серед «свідомих» українців. Як відомо, культура Трипілля сформувалася 7,5 тис. років тому на території Румунії, звідки її носії просунулися на Правобережну Україну. Отже, прибічникам трипільського походження українців доведеться визнати, по-перше, що всі ми родом із Румунії і не є автохтонами в Україні, а по-друге, що українці найдавніший народ у світі і нам — 7500 років! Усе це повністю суперечить усім відомим науковим фактам з україногенези. До того ж, постає питання, чому власне трипільці були українцями, а не стародавніми румунами? Адже культура Кукутені, східною гілкою якої було Трипілля, продовжила свій розвиток на теренах Румунії паралельно з останнім.
Після тривалого перебування в статусі «молодшого брата» нам дуже хочеться бути найстаршим з народів світу, якому всі вони завдячують світлом цивілізації. Замішана на постколоніальному комплексі меншовартості, щирому патріотизмі, аматорстві та зрозумілій недовірі до офіційної науки, трипільська версія україногенези — це типовий приклад псевдонаукової міфотворчості. Користь від неї Україні сумнівна, а шкода очевидна. Крім того, що в наш непростий час дезорієнтується і вводиться в оману громадськість, дискредитується українська історична наука в ідеологічній боротьбі за місце України в сучасному світі.
Останнім часом апологетом цієї антинаукової фантастики став «народний академік» Ю.Шилов, який виклав її суть в своїх брошурах «Победа» (2000 р.) та «Праслов’янська Арата» (2003 р.). Після двох років плідної праці в Москві в «Российском Объединительном Движении», що бореться з «колониальной экспансией Запада… за объединение братьев-славян в единое экономическое пространство и оборонный союз на территории бывшего СССР», він повернувся з Росії до Києва, де активно пропагує свою політизовану казку про найдавнішу у світі трипільську державу Арату. «Включивши екстрасенсорику і ясновидіння», Ю.Шилов дійшов висновку, що Трипілля-Арата було не тільки матір’ю всіх стародавніх цивілізацій (Шумер, Єгипет, Китай тощо), а ще й колискою трьох братніх народів — українців, росіян та білорусів. Після її розпаду (звичайно ж, зі злої волі сусідів — євреїв, греків, латинян) частина трипільців пішла в болота Полісся і започаткувала білорусів. Ті, що лишилися в Україні, стали пращурами українців. Росіяни, за Ю.Шиловим, — це нащадки найактивнішої частини трипільців, які нібито сіли на кораблі кріто-мікенського типу і подалися до Малої Азії, де започаткували легендарну Трою.
Після спалення Трої греками її захисники трипільці-росіяни втекли до Італії. Пропливаючи повз Грецію, вони побачили там чорнявих людей, яких назвали «граками». Звідси, на думку Ю.Шилова, походить етнонім греки. А легендарний Одіссей звався так, бо був родом з Оріси, що в наш час зветься Одесою. На Апеннінському півострові присутність росіян нібито фіксує етнонім «етруски», що, за Ю.Шиловим, значить «это русские». Хитрі латиняни, будуючи Римську імперію, вигнали бідних етрусків і ті попливли світ за очі в холодну Скандинавію, де прославилися під іменем норманів-вікінгів. Пізніше ці літописні вікінги-варяги нарешті повернулися на свою колишню трипільську батьківщину в Подніпров’я, де започаткували державу Русь. Після татарського погрому Києва варяги-великороси нібито помандрували на Верхню Волгу будувати Російську імперію. Таким чином, остання, за Ю.Шиловим, є «прямой наследницей древнейшего государства Араты, и следовательно хранительницей етнокультурного корня индоевропейских народов и земной цивилизации вообще. С крушением Российской империи начался смертоносный процесс», який загрожує всьому людству і зупинити його можна лише об’єднанням Росії, Білорусії та України.
Не коментуючи настільки ж абсурдні, як і бездоказові, марення «спасителя людства» (як він сам себе називає), зверну лише увагу на їх відвертий неоімперський характер. Виявляється, трипільська археологічна культура — це все та ж колиска трьох братніх народів, що розпалася зі злої волі сусідів. Однак трипільській колисці східних слов’ян не 1000 років, як давньоруській, а 7000 років, що, звичайно, зобов’язує до чергового «единения», зрозуміло з ким, під ким і проти кого.
Так квазіпатріотична трипільська версія походження українців, яка нібито повинна піднести Україну й українство в очах сусідів, трансформувалася в черговий банальний міф, що знову тягне нас у старе імперське стійло «єдиної і неділимої».
Дивує, що ця шовіністична маячня зібрала під свої прапори значну частину свідомого українства — від мрійливих романтиків до деяких відомих політиків. «Народний академік», як відомий щуролов середньовічної казки, награючи на дудочці солодкі трипільські мелодії, завів багатьох українців-романтиків у драговину нового імперського псевдоісторичного міфу, що кличе українців до чергового єднання зі східними сусідами для подальшого протистояння цивілізованій Європі.
Змушений констатувати, що за роки незалежності започаткована патріархом української історії М.Грушевським, перевірена кількома поколіннями українських і зарубіжних дослідників, глибоко аргументована ранньосередньовічна версія походження українців виявилася затиснута між Сциллою та Харибдою двох імперських псевдоконцепцій україногенези — трипільською Аратою та давньоруською народністю. Ці дві модифікації імперського міфу про колиску трьох братніх народів фальсифікують реальну історичну картину з очевидною метою створення ідеологічного підгрунтя для реанімації імперії. Особливо прикро те, що в утвердженні у свідомості української громадськості чергового неоімперського міфу беруть активну участь і деякі відомі політики.
Зрозуміло, що в цих умовах утвердження започаткованої сто років тому правдивої концепції походження українського народу все ще лишається справою майбутнього. Без вирішення цього ключового питання національної історії неможливе завершення формування історичної свідомості українців, що, своєю чергою, гальмує остаточне формування модерної української нації.
Леонід ЗАЛІЗНЯК Дзеркало Тижня (професор Києво-Могилянської Академії, зав. відділу Інституту археології НАНУ, доктор історичних наук)
