01.08.2006 Володимир Мономах
Перлина давньоруського письменства, складений у XIII ст. Галицько-волинський літопис розпочинається похвалою героєві одного з нарисів цієї книжки, князеві Роману Мстиславичу. У похвалі мовиться, що Роман «переміг всі язичницькі народи мудрістю свого розуму», виявляв велику хоробрість і полководницьке вміння. Літописець підкреслює, що у всьому тому Роман «наслідував діда свого Мономаха, котрий переміг поганих ізмаілтян, яких звуть половцями, відігнав Отрока до Обезів (Грузії. — Авт.), за Залізні ворота, а Сирчан залишився біля Дону, харчуючись рибою. Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом Дон, захопив всю землю їх (половців. — Авт.) і прогнав окаянних агарян1. Після смерті Мономаха у Сирчана залишався єдиний гудець (співець і музика. — Авт.) Орь. І послав його Сирчан до Обезів, так сказавши: «Володимир помер. Повернись, брате, піди до своєї землі! Передай Отрокові ці мої слова, заспівай пісень половецьких, якщо ж не захоче повернутись, дай йому понюхати траву, що зветься ємшан» (полин. — Авт.). Отрок не захотів ні повертатися, ні слухати пісень. І тоді Орь дав йому ту траву. Й коли він її понюхав, то заплакав і мовив: «Ліпше в свою землю кістками лягти, ніж на чужій уславитися». І пішов він до своєї землі...»
Як показали фольклористи, перед нами — уривок половецької пісні, складеної в XІІ ст. У її основі лежать дійсні історичні події та факти, про що йтиметься далі. Ми ж навели її на початку розповіді про Володимира Мономаха, щоб показати, якою гучною була слава цього видатного полководця й правителя, коли навіть найлютіші вороги з такою шаною і страхом перед померлим вже героєм оспівали його.
Самим своїм народженням Володимир був зобов’язаний, як це не дивно виглядає, кривавій війні, що спалахнула 1043 р. між двома великими державами середньовіччя: Візантією і Київською Руссю. У попередніх нарисах не раз згадувалось про цю останню війну між двома країнами. Тут же зосередимо увагу на одному з її наслідків — династичному шлюбі дочки грецького імператора Константина IX Мономаха Анастасії (деякі джерела називають її Марією) з улюбленим сином Ярослава Всеволодом.
Ярослав вирізняв Всеволода серед інших своїх синів — мужніх рицарів, шалених любителів військової справи та полювання, завжди охочих до походу чи війни. Бо Всеволод був за вдачею найближчий до батька, любив книжки і вченість. За спогадами самого Володимира Мономаха, його батько, «сидячи вдома, знав п’ять іноземних мов». Серед них, поза сумнівом, були давньогрецька й латинська, знання яких у той час було обов’язковим для кожної добре освіченої людини. Під 1053 р. Нестор з гордістю занотував у своєму літописі: «У Всеволода народився син від дочки царської, грекині, й назвав його батько Володимиром».
То був не перший династичний шлюб між правлячими домами Візантії й Русі. Адже Володимир Святославич також побрався з грецькою принцесою Анною, але мав від неї лише дочку. Вперше в давньоруській історії майбутній київський князь народився від візантійської принцеси. Його імператорське походження надзвичайно імпонувало київським та іншим давньоруським книжникам. Вони пишалися його родоводом. У пам’ятках старого красного письменства вченими виявлено багато легенд про князя Володимира, котрого завжди називають за родовим ім’ям матері Мономахом.
Народився Володимир, швидше усього, у стольному граді Руської землі. Ярослав Мудрий любив Всеволода і волів тримати сина при собі. Так, мабуть, і ріс би малий княжич при пишному дворі діда, помалу навчався грамоті, потім різним наукам... Та на початку 1054 р. помер вже старий (минуло 75 років) Ярослав. Згідно його заповіту, вписаного Нестором до «Повісті временних літ», Давньоруська держава була розділена між трьома старшими синами померлого. Ярослав звелів: «Доручаю замістити мене на столі моєму в Києві старшому синові моєму і братові вашому Ізяславу; слухайтесь його, як слухались мене, хай він замінить вам мене. А Святославу даю Чернігів, а Всеволоду Переяслав».
Виконуючи останню волю батька, Всеволод з великою нехіттю перебрався із обнесеного велетенськими валами Києва, що захищався всім військом Русі, до невеликого й небезпечного, слабко на той час укріпленого Переяслава Південного. Місто було висунуте в кочовницький степ і майже завжди перебувало в очікуванні нападу ворога. Там, у батьківському теремі, швидко спливли дитячі роки Володимира. Лише дитячі, бо юнацтва він не мав — одразу став мужем.
У середині XI ст. у південноруських степах відбувалася заміна одних ворогів Русі іншими. Розгромлені Ярославом у 30-х рр. печенізькі орди відкочували до берегів Чорного моря. Але й там їм не було волі. Заявились інші, ще сильніші, ще численніші кочовики — половці й відтіснили печенігів на південь, до Дунаю, уламки печенізького союзу племен — торки, берендеї, ковуї, узи тощо — зуміли якось втриматися в степу, перейшовши на службу до київських князів. Вони стали в пригоді Давньоруській державі у тривалій боротьбі з половецькими ордами, що отаборилися на величезному обширі від Азовського, моря до Чорного, від гирла Дона до гирла Дунаю.
Першим на шляху половців постало Переяславське князівство. Воно загородило шлях й прийняло на себе основний удар небаченого раніше ворога, що за військовою міццю у кілька разів перевищував ворога минулих днів — печенігів. З дитячих років Мономах змушений був сісти на бойового коня й помірятися силами з половецькими ханами.
Перше широкомасштабне вторгнення половецьких орд на Русь сталося 1068 р. Літописець-християнин у дусі середньовічного письменства, оповідає про цю подію: «Прийшли іноплеменники на Руську землю, половців безліч. Ізяслав же, Святослав і Всеволод вийшли їм назустріч на Альту (річка у Переяславській землі. — Авт.). І коли настала ніч, вони пішли один на одного. За гріхи наші напустив Бог на нас поганих (язичників — Авт.), і побігли руські князі, й перемогли половці». Це надміру коротке повідомлення наповнене безпосереднім відчуттям учасника битви. Чомусь вона відбулася вночі. Можливо, половецькі хани вирішили скористатися з ефекту несподіванки, маючи справу з краще, ніж їхні воїни, озброєними руськими кіннотниками?
Поразка дружин братів Ярославичів і народного ополчення киян на Альті 1068 р. тяжко вразила серця руських людей. Академік Б. Рибаков припускає навіть, що сумній тій події присвячено кілька давньоруських билин, де згадується Шарк-велетень. Дійсно, на чолі половецьких орд тоді стояв знаменитий хан Шарукан. Одна з таких билин узагальнено образно описує перемогу того хана над русичами:
На широком раздолье
Шарк-великан похаживае,
На широком раздолье
Шарк-великан посматривае,
Что не любо — мечом булатным раскрошивае,
Что не любо — ногами железными вытаптывае…
Дехто з істориків припускає, що 15-річний Володимир Мономах брав участь у тій першій нещасливій битві Русі з половцями 1068 р. Скажемо більше: він міг бути однією з активно діючих постатей у ній. Адже з написаного Володимиром на схилі життя «Повчання дітям» відомо, що вже з 12-13 років княжич виконував відповідальні доручення батька, найчастіше — воєнного характеру. Навіть для початку середньовіччя то був незвично ранній вік. Хоча формально хлопця з князівської родини вже у 12 років вважали дорослим і навіть висвячували на рицаря. Але на практиці княжичі самостійно діяли починаючи з 16—17 років.
Річ у тому, що батько Мономаха Всеволод з молодих літ віддавав перевагу книжкам і бесідам з вченими людьми та ченцями перед бойовим сідлом. Він страшенно не любив ходити в походи і взагалі воювати, воліючи владнувати незгоди дипломатичним шляхом або чужими руками. От і став Володимир бойовим мечем у руці свого хитруватого й вайлуватого батька, котрий посилав сина замість себе всюди, куди тільки міг.
У «Повчанні дітям» Мономах стисло, але виразно описав повне небезпек життя, яке почав вести малим ще хлопчиком: «А тепер повідаю вам, діти мої, про труд мій, що ніс я в роз’їздах і на ловах з 13 років. Спочатку до Ростова (у Суздальську землю. — Авт.) ходив через землю вятичів, послав мене туди батько... Ще другого року ходив я до Смоленська». Можна уявити, як часом моторошно бувало 13-річному хлопчикові, коли їхав він на дужому бойовому коні попереду невеликої дружини через дрімучі бори межиріччя Волги й Оки, де на подорожніх чатували загони ще не приборканих київським урядом вятичів, на лісових галявинах стярчали страшні язичницькі «болвани», а, за переконанням людей того часу, чи не на кожному дереві ховався Соловей-розбійник.
Коли 1078 р. Всеволод по смерті старших братів Ізяслава й Святослава зробився великим князем київським, він посадив на своє місце чернігівського князя сина Володимира. Цим зневажив права свого племінника Олега, що як син його старшого брата Святослава мав, згідно давніх звичаїв престолонаслідування, переважні права на Чернігів. Олег до часу мовчав, бо в руках Всеволода була воєнна міць держави. А от коли 1093 р. Всеволод помер, син Святослава гучно заявив про свої права на батьківський стіл у Чернігові.
Історики досі ламають голови над тим, чому Володимир, котрий в годину кончини батька був у Києві й легко міг захопити владу, не зайняв великокнязівського місця, а поступився ним своєму старшому братові в перших Святополку. Навіть сучасники не зрозуміли Володимира. Симпатизуючий йому Нестор пояснює таке дивне рішення Мономаха небажанням починати нові усобиці. Це слушне, але неповне пояснення. Справа полягала зовсім не в тому, що у Володимира не вистачало сили, аби втриматись на київському престолі, як гадає більшість істориків. Вважаємо, що Мономах просто виявився людиною, яка поважала закони суспільства й принципи заміщення княжих столів на Русі. Й ще раз довів це, коли добровільно віддав Чернігів Олегові, а сам поїхав до батьківської отчини — Переяслава. Здавалося, доля вела Мономаха замкнутим колом: немовлям він уперше потрапив до Переяслава й повертався туди зрілим сорокарічним мужем.
