28.07.2006 З ЧОГО ПОЧАТИ? ПРИКЛАДИ З ЖИТТЯ. НА ЗАМІТКУ «АНТИКРИЗОВІЙ» КОАЛІЦІЇ
Те, у що затято не вірили навіть більшовики, здійснилося (пам’ятаєте, із яким полегшенням на тлі видимого напруження інших парламентських щасливчиків казав Адам Мартинюк після перших раундів консультацій із президентом України: комуністам найлегше, оскільки ми єдині, хто точно буде в опозиції). «Антикризова» коаліція в складі регіоналів, соціалістів і комуністів відбулася де-юре, а широка, за участю частини «Нашої України», — де-факто. Оскільки історія не знає умовного способу, нема сенсу посипати голову попелом, розпачливо заламувати руки і гаяти час на безглузді розмірковування «якби». Об’єктивно переміг найсильніший. І сьогодні головне для всіх — як ця перемога буде реалізована. Будемо ми рухатися в Європу чи все ж таки куди подалі? Що саме й як будемо будувати у себе вдома. При цьому визначальне значення матимуть не ритуальні заклинання, звернені до московських, вашингтонських чи брюссельських жерців (а судді ж хто?), а конкретні справи. Як усередині країни, так і міжнародній арені.
Становище реально скрутне. Неминучим є підвищення цін, важкі переговори з Росією з приводу поставок енергоносіїв, зняття напруження в суспільстві — от далеко не повний перелік проблем, із якими новій владі доведеться зіштовхнутися буквально з перших годин її роботи. Ситуацію ускладнює і нездорова поляризація сил. Хоч би що робив новий уряд, його роботу категорично не сприйматимуть одні — «тому що Янукович», і настільки ж запекло з цієї ж причини підтримуватимуть другі. Тому дуже важливо для відновлення довіри в суспільстві з перших днів зробити такі кроки, ефективність і щирість яких неможливо поставити під сумнів. Найпростіший і водночас найболючіший шлях — почати із себе. Насамперед, ідеться про нечувані, такі, що виходять за межі здорового глузду і простої пристойності привілеї народних депутатів, а в ширшому сенсі — і відповідальність усіх можновладців. Недоторканність народних обранців у нинішньому вигляді викликає асоціації хіба що з неприступністю феодала в його середньовічній фортеці. Якщо така безкарність зберігатиметься, то не найбільш свідомі представники депутатського корпусу й надалі безсоромно лобіюватимуть (природно, не безоплатно) чиїсь інтереси, безцеремонно роздаватимуть цінні вказівки виконавчій владі, нахабно втручатимуться в роботу правоохоронних органів і судів, без докорів сумління «відриватимуться» по повній на дорогах, періодично чавлячи наших громадян дорогими іномарками. Це далеко не вичерпний перелік, причому стосується він більшою або меншою мірою всіх фракцій. Було б несправедливо переносити це на всіх без розбору депутатів, як, втім, безвідповідально й ігнорувати цю проблему.
У цьому контексті досить цікавим є досвід наших європейських і євроатлантичних партнерів, до системи цінностей яких ми начебто все ще хочемо долучитися. Дуже показові, щоб не сказати повчальні, процеси відбувалися нинішнього року в Сполучених Штатах Америки. Попри те, що в руках республіканців зосереджено переважаючий «адміністративний ресурс» (президент, уряд, більшість у сенаті і палаті представників, призначена різними республіканськими адміністраціями більшість членів Верховного суду), от уже рік країну стрясають корупційні скандали, пов’язані з першими особами цієї партії і найближчим оточенням глави Білого дому. Найбільш резонансним із них стало розслідування діяльності всемогутнього в минулому лідера республіканської більшості в Конгресі Тома ДіЛея з дуже характерним прізвиськом Кувалда, що призвело до його відставки з цієї ключової посади. Не вдаючись у досить складний юридичний бік питання, зазначимо, що фактично йшлося про порушення правил фінансування партійної діяльності. Приблизно тоді ж інтерес правоохоронних органів викликали дії лідера республіканської більшості в сенаті Білла Фріста щодо незаконного використання службової інформації під час продажу акцій. Один із найближчих радників президента США, його головний стратег Карл Ров цілий рік відбивається від звинувачень у витоку інформації стосовно потрапляння у ЗМІ прізвища одного з агентів ЦРУ, котра за дивним збігом є дружиною дипломата, яка виступила з критикою іракської політики Дж.Буша. Не кажучи про дрібніші випадки, коли, приміром, зовсім не рядовий працівник Білого дому банально «тирив» речі в супермаркеті. Усе ставало надбанням громадськості, хоча можновладцям це, вочевидь, не подобалося. Дж.Буш не викликав до себе «на килим» керівників правоохоронних органів і не казав їм «не чіпайте моїх хлопців», хоча йому цього, можливо, й хотілося. Кримінальні справи порушували, незважаючи на партійну приналежність. Слідчі та прокурори виконували свою роботу, не побоюючись бути усунутими від посади, а то й просто закатаними в асфальт. Бо на їхньому боці був Закон. Звісно, ситуація не така однозначна, і на шляху американського правосуддя є свої труднощі та перешкоди, але все це більше частковості, а не ціле. У нас, на жаль, таке навіть теоретично неможливе. Проте не все так сумно. Так, пан ДіЛей, природно, не визнав провину й, своєю чергою, звинуватив в усьому місцевого прокурора Р.Ерла, відомого, на думку конгресмена, порушенням явно безперспективних кримінальних справ і висуванням обвинувачень проти своїх політичних супротивників. Упізнаєте знайомий сюжет? Чим не політичні репресії по-американськи? Єдиний розкопаний журналістами нюанс — член демократичної партії пан Р.Ерл, який дотримується ліберальних переконань, порушив у чотири рази більше справ проти демократів, аніж проти республіканців. І на закінчення ще один зовсім свіжий приклад. Маючи на руках ордер на обшук, працівники ФБР виконали необхідні слідчі дії в офісі Вільяма Джефферсона — демократа з Луїзіани, за яким тягнеться довгий шлейф корупційних скандалів. Тепер замінимо в тексті ФБР на СБУ, а конгресмена на народного депутата і спробуємо уявити, чи можливе таке в Україні. Не знаю, як у вас, але у мене нічого не вийшло (швидше вже небо впаде в Дунай або Україна вступить у ЄС). Набагато легше уявити собі реакцію на це нашої Верховної Ради, яка опинилася б у ситуації, співзвучній позиції Конгресу. У досить рідкісному випадку партійного єднання лідери республіканської більшості та демократичної меншості, члени яких ставляться одне до одного не менш «щиро», ніж наші парламентарії, засудили дії правоохоронців і підтримали свого колегу, вважаючи, що обшук порушив права Конгресу.
Як і слід демократичному суспільству, крапки над «і» розставив суд, куди звернувся ображений конгресмен, показавши не лише в теорії, а й на практиці, що таке поділ влади і відправлення правосуддя. Районний суддя федерального суду у Вашингтоні Т.Хоган (приблизного аналога нашого Печерського суду) зробив Конгресу, за задоволеними відгуками американської преси, дуже своєчасне нагадування про те, що ніхто не стоїть над законом. Пан В.Джефферсон стверджував, що членів Конгресу необхідно заздалегідь попереджати про обшук із тим, аби вони могли вилучати документи, які вважають важливими. Він вимагав також відшкодувати конфісковані матеріали. З погляду здорового глузду, якщо підозрюваному дозволять видалити все, що він захоче, перед приходом поліції, ефективність такого вилучення документів, м’яко кажучи, помітно знизиться. Суддя Т.Хоган правильно, на думку громадськості, вважав, що обшук не порушив тих положень конституції, які захищають членів Конгресу при виконанні своїх основних функціональних обов’язків. І ці положення не забезпечують імунітет від дій, предметом яких і було розслідування (зловживання службовим становищем із метою особистого збагачення). Суд також відхилив вимогу визнати обшук таким, що порушує принцип поділу влади. Батьки-засновники США справді хотіли, щоб три рівні в статусі гілки влади мали свою автономну сферу діяльності. Але вони також бажали, щоб кожна з них слугувала противагою двом іншим. І в цьому сенсі проведений представниками виконавчої влади обшук із ордером, виданим судовою владою, саме і був реалізацією принципу стримування та противаг у дії. На випадок же реального зловживання слідчими діями стосовно членів Конгресу вища гілка законодавчої влади має дуже дійові важелі, аж до імпічменту. Корисно також згадати, що американські конгресмени несуть повну відповідальність у разі скоєння дрібніших правопорушень (за неправильне паркування, перевищення швидкості водіння, зловживання спиртним тощо). Одне слово, як раніше зробив висновок Верховний суд США, «члени Конгресу не є надгромадянами, вільними від кримінальної відповідальності». Аналогічна картина спостерігається й у європейських країнах. На жаль, навести приклади із близького зарубіжжя і нашого комуністичного минулого не уявляється можливим не з ідеологічних мотивів, а через їхню відсутність. Чи захочуть і, якщо так, то чи зможуть наші нові-старі можновладці хоча б розпочати рух у цьому напрямі? А з другого боку, чому б і ні? Комуністи, начебто, за визначенням за соціальну справедливість і рівність, та й втрачати їм нічого, окрім своїх ланцюгів. У соціалістів, «укріплених» обранням спікера, теж є серйозний мотив відновити народну довіру. У регіоналів є чимало людей, які відбулися й самореалізувалися, тому давно хочуть жити в нормальній цивілізованій країні. Не може не підтримати таку постановку питання і нова опозиція, тим більше, що Ю.Тимошенко завжди виступала за зняття депутатської недоторканності. Опір такій ініціативі буде безсумнівно дуже серйозним. Головне — почати. Хто переможе — покаже час.
Андрій ФІАЛКО
