27.07.2006 Галицький анабазис зі Швейком
Львівщина — великий і цікавий регіон України. Можна придумати безліч маршрутів ним у різних жанрах і стилях. Наприклад, автомобільних. І, наприклад, пов’язаних з геніальним романом Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка». Адже чеський письменник відправив свого героя, зокрема, у Галицькі землі — нинішнє прикордоння між Польщею та Україною. Ми спробували дослідити населені пункти, в яких, згідно із задумом Гашека, побував улюбленець мільйонів читачів. Попутно побачили чимало місць і речей, що самі по собі могли би стати метою мандрівки.
(Матеріал подається в скороченні)
Перше відкриття — місто магнолій
Повторити траєкторію руху знаменитого персонажа територією України практично неможливо — жахливі дороги і майже ніякого туристичного сервісу. Та й нема там що дуже відтворювати: такі собі прикордонні (пограниччя з Польщею) містечка Хирів та Добромиль і три села — Воютичі (у Гашека — Вояличі), Жовтанець (Золтанець) та Велике Колодне (в книжці — Климонтів). І на що ми розраховували?… Авантюра. Але Швейк був мудрий. Не так важливо, якою дорогою. Бо кожна дорога може виявитися несподівано цікавою. А по Львівщині — то вже гарантовано. Направду, ми не сподівалися на стільки відкриттів, вирушаючи з Прикарпаття під польський кордон. А ще є підозра, що довідалися лише дещицю з безміру вартого уваги.
Їдемо до Хирова. Рухаємося туди тому, що, згідно з романом Гашека, там випадково заночував бравий солдат Швейк. В якійсь єзуїтській школі. Але, коли карта показала, що на шляху постає Стрий, вирішили — треба заїхати. Якщо не дуже цікавим виявиться Хирів — розповімо про Стрий.
Давнє галицьке містечко (магдебурзьке право? отримало у 1431 році) на березі однойменної річки відразу видалося привабливим. Вулички затишні, чисті, архітектура в старій частині доладна, розумно відреставрована... А якщо ще й випала сонячна квітнева днина і ви несподівано натрапили на розкішно заквітлі білим і рожевим магнолії — ось вам і перше відкриття. Зі свого авто ми вийшли на одній з центральних вулиць — Шевченка. Тут, на розі з вулицею 1-го Листопада стоїть симпатичний давній особняк з башточками і флюгерами. Це — дитсадок. А на його подвір’ї ростуть два дерева, чиї імена походять від прізвища видатного французького ботаніка П’єра Магноля. Виявляється, цих екзотів у Стрию чимало...
А під Самбором — леви
Нанюхавшись магнолієвого цвіту, ми, 
у дещо ейфорійному стані, рушили далі на північний захід. Вирішили «пожертвувати» Дрогобичем, аби ще того дня дістатися підкордоння і обстежити його. Зате заїхали у Самбір. Як поводитися туристові у незнайомому містечку, якщо хочеться набратися туристичних вражень? Найпростіше — придбати карту-путівник і обійти названі там визначні місця. Але ми, як автомандрівники, узяли та й звернулися за порадою до першого-ліпшого таксиста. «Та подивіться центр — стару частину, і можете поїхати глянути на «фазенду». Це коло Самбора, як їхати на Старий Самбір. Там є всякі звірі — леви, ведмеді… Словом — зоопарк», — спрямував нас тутешній водій. Оглянувши стару забудову — традиційну для європейського міста, з площею Ринок в центрі і ратушею в центрі площі Ринок, ми знову «повелися» на екзотичну приманку, яка стала нашим другим відкриттям.
«Фазендою» виявився придорожній гостинний двір «Білаки». ...А тут: ведмеді, лисиця, вовки, олень, леви… І ціла страусина ферма. Перша думка: «Це ж які кошти треба було, щоб придбати стільки звірів?!». А виявилося все цілком інакше. Господарі гостинного двору фактично «підібрали» хворих слабких тварин, відгодувати й вилікувати яких справжній зоопарк не мав за що. Тобто підприємці запівдарма взяли цих бідолах, відчухали, і ті не просто ожили, а й переженилися і завели дітей. «У нас тут на світ з’явилися ведмежата. А цього року левиця народила чотирьох левенят», — похвалився адміністратор. І наче на доказ його слів при нас пара страусів улаштувала розкішний шлюбний танець. Самець робив граційні па навколо самки, велично розпускаючи чорні з білою оторочкою крила. Тож ми мало не забули, що знаходимось не в Австралії, а в Галичині, якою марширував Швейк…
Швейка тут не мучили
Вражень уже не бракувало, а до Швейка ми ще не дісталися. Яких пару кілометрів — і Хирів. Але тут мусимо зробити екскурс у роман Ярослава Гашека. То як же ж потрапив у це містечко його герой? Отже, зі своєю ротою Швейк рухався з Чехії через Польщу в Галичину. Кордон вояки переходили десь у районі Устшиків Дольних. Але це не так важливо. Знаємо достеменно, що Швейк мав завдання піти наперед решти в якості 
квартир’єра і забезпечити роту житлом у селі Фельштин (нині Скелівка). Але дорогою з ним сталася халепа.
Бравий солдат надумав відсвіжитися в ставку, яких у цій місцевості чимало. Саме в тій водоймі охолоджувався від спеки російський полонений-втікач. Одяг чоловік залишив на березі. А Швейк надумав собі приміряти чужий солдатський мундир. Отут бравого вояка і схопив австрійський патруль польової жандармерії, прийнявши чеха за втікача-росіянина. Так наш герой потрапив до етапного пункту у Хирові. Гашек пише, що Швейку довелося ночувати у класній кімнаті. Найімовірніше — в будівлі єзуїтського конвікту (школи). Цей будинок ми і розшукали без проблем.
Але знаходиться школа єзуїтів на території колишньої військової частини. Хоча саму частину розформували, територія охороняється. Після тривалих переконувань відставник дядя Стьопа погодився показати нам історичну будівлю. І Швейк, очевидно, став найвагомішим аргументом на нашу користь. «Знаю-знаю, — сказав відставник, — тут в казематах Швейка мучили». Коли ми заперечили цю версію, мовляв, тут він лише ночував (а хто він — вигаданий персонаж книжки?), дядя Стьопа навіть виявив деяке розчарування. «Ех, попався б він мені», — здається, серйозно додав колишній військовий.
Ми сподівалися побачити звичайну сіру будівлю середніх розмірів. А це виявилося щось грандіозне…
Місце постригу графа Шептицького
Від самого початку ми знали, що не маємо шансів точно знайти хирівське місце (конкретний клас) ночівлі Швейка і прочитати написане на стіні вуглиною: «Тут спав Йозеф Швейк з Праги, ординарець одинадцятої маршової роти дев’яносто першого полку, який при виконанні обов’язків квартир’єра помилково потрапив до австрійського полону під Фельштином». Так само було нереально вияснити, де знаходилася добромильська етапна канцелярія, в якій бравого вояка ідентифікували як єврея Швейха з-під Варшави.
Але до самого Добромиля ми таки подалися, оскільки Швейк точно там був. Тут нам, як туристам, порадили відвідати василіянський монастир святого Онуфрія, започаткований ще у XVII столітті...
У монастиря довга і цікава історія, в якій традиційно відзначилася радянська влада, перетворивши обитель монахів у психдиспансер...
Серед інших важливих сторінок у житті обителі є й така: «Тут на Чернечій горі Добромильского монастиря 28 травня 1888 року граф Роман Шептицький (згодом митрополит Андрей — ред.) став на тернистий шлях служіння Богу і Україні». Так гласить пам’ятна табличка на стіні дзвіниці...
Вкінці самі повірилиПро те, як ми їхали до Мостиськ і ночували в Кам’янці-Бузькій (до речі, в недорогому і пристойному, як на український сервіс, центральному готельчику) — розказувати зайве, бо до Швейка це не має жодного стосунку. Але йшлося про напрям. Саме між Львовом і Кам’янкою знаходяться два наших останні визначних місця: Жовтанці та Велике Колодне. Отримавши у штабі бригади нову форму та гроші на проїзд, вояк подався через Львів до станції Золтанець. Що він робив у Львові — Гашек не написав. Швидше за все, просто пересів на поїзд по іншій лінії.
Однак такий побічний стосунок героя до міста не завадив львів’янам поставити (посадити на крісло) пам’ятник Швейкові коло кнайпи «Віденська кава». Але ось ще одне несподіване відкриття — станції Жовтанці в природі не існує і, очевидно, не існувало за життя Швейка...
Але перед тим нам випало провести ще одне журналістське розслідування. Воно стосувалося останніх сторінок роману Ярослава Гашека. Сторінок для Швейка, очевидно, приємних. Діставшись нарешті у Климонтів (нині — Велике Колодне) до своїх, бравий солдат в кінцевому результаті потрапив на кухню. На геть останніх сторінках уже точилася сита бесіда. А відбувалося все в будинку-плебанії греко-католицького 
священика. І так хотілося знайти ту плебанію… На краю села стоїть церква, що два роки тому святкувала сторіччя. А поруч — не молодший житловий дім. І в ньому дійсно споконвіку мешкали священики. Але Гашек пише, що на другому поверсі бенкетували офіцери, а кухня була на першому. Однак нема там другого поверху, і судячи з усього, не могло бути. Але, що це ми так серйозно чіпляємося до деталей? Просто за два дні цієї, сповненої відкриттів, мандрівки, здається, самі повірили, що Швейк — реальний. І все було саме так і там, як написав Ярослав Гашек.
фото: Мирослав КУШНІРЕНКО
