25.07.2006 У пошуках аналогії
Непростим є відчуття безсилля. Особливо коли стаєш свідком переломних подій світового масштабу. Непросто вихопити із середини логіку розвитку історичного процесу. Особливо на тлі явних ознак хаосу. Хаосу, що тебе оточує. Хаосу, що спроектовує себе у людських душах і, немов бумеранг, виринає звідти, щоб з потроєною енергією продукувати себе ж.
Хаос – це рух. Броунівський. Безладний. Безвладний. Алогічний.
Хаос комфортний. Бо безвідповідальний. Хаос зручний. Бо немає совісті. Хаос – це спосіб життя, що веде до смерті.
Смерть, як відомо очищає. Ушляхетнює. Для одних – це перехід у вічність. Для других – у небуття. У порядку суто індивідуальному. Особистому. А як бути з іншим планом? Суспільно-історичним. Національно-духовним. Державотворчим, зрештою.
Кажуть історія не припиняється. Можливо. Поки що. У її світовій цілісності. Але ж і життя не має кінця. У своїй абстрактності, і знову ж таки – цілісності.
З острахом людство очікує кінця світу, даючи можливість заробітку віщунам і ясновидцям. Кожний прагне вічного життя. Не на землі, так на небі. Багатий – з наміром продовжити розкошування під крилом Всемогутнього, злидар – у надії, що там усе буде інакше. Але обидвоє бояться смерті. Кінця світу. Кінця історії. Парадокс, адже смерть – це ніщо інше як народження у вічність. У краще і досконаліше. Бояться другого Пришестя і Суду. І часто не замислюються, що і без Пришестя наступить скорий суд. Персональний. Там. У Піднебессі.
Кажуть боязнь смерті – це інстинкт. Життєвий. Вроджений. Інстинкт, що підтримує життя. Але яке? Матеріальне, сповнене потреб, бажань і похоті за рахунок собі подібних, чи духовне, зігріте променями істинної, всепроникної Любові? Відповіддю очевидно буде – матеріальне.
Історія матеріальна. Бо твориться людьми. Історія духовна. Бо матерія управляється душею.
Клітинами історії є держави, імперії, цівілізації. Одні клітини відмирають, інші народжуються, а деякі завмирають, щоб згодом зайняти місце відживших. Знаменно, що індикатором ступеню розвитку чи упадку держави є мова. Саме цей чинник визначає перспективу на майбутнє. Саме мова формує установку на збереження, знищення чи відновлення своєї національної індентичності у межах державного утвору. Мова є матеріальним виявом душі народу, спільним кодом спілкування її носіїв. Її образність, граматичний уклад, колоритність словника визначають те, що іменують менталітетом етносу. У мові і через мову виявляється велич духу нації чи його занепад.
Давно у світі мову метафорично сприймають як живий організм. Мова помирає тоді, коли люди перестають користуватися нею, або ж звужуються межі її функціонування. Історія дає нам яскраві зразки.
На початку XVI століття англійською мовою спілкувалося лише 6 мільйонів чоловік. Більшість із них перебували у межах сучасної Англії, королівства, що є складовою Великобританії. Сьогодні англійською мовою, як рідною, послуговується близько 500 млн. чоловік. Великобританія тепер є однією з дванадцяти англомовних країн. Щоправда англійська мова США і Канади настільки дистанціювалися як з огляду вимови, так і словника від власне англійської мови Великобританії, що визначення її як американської стає уже в чомусь традиційним. У зв’язку з цим важко втриматися від спокуси, щоб не провести паралелі між українською та російською мовами, як Матірною і похідною мовами. Американці кажуть, що англійці акають. Англійці кажуть, що американці окають. Як характеризують на взаєм свої мови українці і росіяни нам, українцям і росіянам, відомо.
Кажуть історія не повторюється. І мають рацію. Праві і ті, хто каже, що в історії можна завжди відшукати аналогії.
Десь близько 1062 р. н.е. військо норманів, нащадків вікінгів, котрі поселилися на півночі Франції, у кількості 6000 воїнів здобули перемогу біля містечка Гастінгс, що в Англії. Ця перемога започаткувала їхнє багатовікове господарювання на цій землі. Перше, що було зроблено після одержання перемоги – це повна заміна англійських єпископів та аббатів норманськими і взяття під свій контроль судочинної та адміністративної сфери. Мовою державного спілкування стала французька. Її вплив настільки поширився, що більшість людей стала двомовними. Наприкінці XIII ст. Роберт Глостерський писав, що посадові особи продовжують розмовляти французькою мовою, тоді як нижчі класи тягнулися до англійської: „Якщо хтось не володіє французькою мовою, то його ледь помічатимуть. ... Добре відомо, що найкраще знати обидві мови.” (переклад автора). Лише через 300 років у 1362 році після бою під Гастінгсом відкриття роботи Парламенту було вперше здійснено англійською мовою.
Велич і слава англійської нації, урочиста хода їхньої мови світовими просторами прийшли потім.
Отже, як бачимо, не зовсім ми, українці, оригінальні та неповторні у своїй тривалій історії бездержавності і другосортності. Рокове число 300 виявилося для Англії щасливим. Яким воно виявиться для України покаже час.
А втім світ нарешті вимовив це слово: УКРАЇНА.
Вимовив і принишк, не знаючи яку при цьому вкладати інтонацію. Іронічну? Зневажливу? Шанобливу?
Київ. Дніпро. Нарешті світ дізнався про неподільність цих назв. Країни, міста, ріки. Дізнався і спантеличився, адже ж сприймав усе це як центр Русі чи то пак Росії. Зрозумів що Русь і Росія – це не одне і те ж. Кинувся гортати пожовклі сторінки історії, звірятися з хронологічними таблицями і встановив, що вік слова Росія налічує якихось 300 років. І вже не є рідкістю коли англомовні телерадіокоментатори замість універсального Раша, як альтернативу, шо позначає саме Росію вживають у межах свого вимовного нормативу відповідник Рошіа.
Але чому зневажливо, може запитати середній українець незнайомий з деякими реаліями, що формують менталітет германо-романомовного європейця. Чому когось повинна турбувати інтонація?
Slave – в англійській мові, esclave – у французькій, esclavo – в іспанській, sklave – у німецькій, – усі ці однокорінні слова у різних мовах позначають одне і теж поняття раб. Найпоширеніший і найпопулярніший у світі тлумачний словник англійських ідіом і виразів Брюера вміщує словникову статтю, яка розкриває етимологію слова slave, пояснюючи, що це є „прикладом того, як слова набувають іншого значення.” І далі так ілюструє цю трансформацію: слов’яни були племенем, що колись проживало на берегах Дніпра; але оскільки у період пізнього Риму багато з них потрапили як полонені, слово набуло іншого значення”.
Як писав Лєнін? Правильно – “Ми не раби – раби не ми”
Ігор Чомко
