17.07.2006 Трагічна доля життя останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського.
Нерозривний взаємозв’язок минулого, сучасного та майбутнього.
Історія Запоріжжя – то перехрестя драматичних подій у долі українського та інших європейських народів. Тут шість століть тому сформувалося запорозьке козацтво – складне соціальне явище, визнане феноменом світової історії. Завдяки козацтву Запорозької Січі український народ вижив духовно, розвинувся як великий слов’янський народ, один з найбільших у Європі.
Перші письмові згадки про українських козаків трапляються у 1492 р. Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI ст. Козацтво виникло в південноукраїнських землях – на території від середнього Подніпров’я і майже до Дністра. Ці землі називалися Диким полем і після нашестя монголо-татар, а потім, внаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюдніли і залишилися незаселеними. Центром козацтва стало Запоріжжя – степи за порогами Дніпра.
Січові козаки складали військо – кіш, кіш поділявся на військові одиниці -курені. Територія, яку контролювала Січ, поділялася на паланки на чолі з полковниками. Паланкове козацтво проживало на хуторах та в містечках. Запорізька Січ була козацькою республікою. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, брати участь в якій мали право всі козаки. Козацька рада обирала старшину: кошового отаману, гетьмана, писаря, обозного, суддю, осавулів. Кожен курінь обирав аналогічну курінну старшину. Козацька рада збиралася, як правило, щороку 1 січня. Вживалося звичаєве козацьке право, яке склалося в XV – сер. XVI ст. козаки були рівними перед законом, рівними у праві користуватися землею й іншими угіддями, брати участь у радах, обирати старшину.
Коли викинути з української історії найяскравіший трьохстолітній літопис козацького війська, то доля України зникне з політичне – етнічної карти народів світу. Ми матимемо лише безнаціональних покірних кріпаків і німих рабів. Нас зневажатимуть і закидатимуть нам, що ми не спромоглися мати своєї держави і зараховуватимуть до неповноцінних народів, етнічної маси, яка мусить прислужуватися сусіднім державним народам.
ІІ.
31 жовтня 2003 року Україна пом’янула 200-річчя з смерті останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського. Людина- легенда, людина епоха, якій волею долі судилося жити аж у трьох століттях. Народився 1691, помер 1803, проживши 112 років. Волелюбний звитяжець-козак, завзятий лицар запорожець, запеклий, міцного гарту січовик, блискучого розуму і таланту полководець-отаман коша Запорізької Січі Петро Калнишевський. Символ нездоланності духу козацького – самовідданий син свого народу, воістину людина честі, правди і доброти, не підкупний до останніх днів своїх. Навічно залишився в пам’яті українців як взірець найвищої проби патріотизму, любові до рідного народу, до милої серцю України.
Петро Калниш, син Івана, народився в травні 1691 року в селі Пустовійтівка біля міста Ромни на Сумщині (Слобожанщина). Був найстарший із п’яти дітей. Молодший брат Семен став священиком. У реєстрі Смілянської сотні вписані брати Панас та Іван.
За історичними переказами, Петро Калниш потрапив на Січ малим хлопцем і там пройшов козацьку школу як джура до повноліття. Згодом були козацькі походи на турків і татарву, блискучі перемоги та, на жаль, і поранення. Його обирали курінним, а пізніше кошовим отаманом. За бойові заслуги в російсько-турецькій війні 1 774 року, неабиякий талант у здобутті блискучої перемоги над турками отамана Калнишевського за захист полководця і особисту хоробрість нагороджено золотою медаллю здіамантами та орденом Андрія Первозванного (найвищою відзнакою царського уряду). Калнишевський був авторитетом серед січового товариства. Ходила така приказка на Запоріжжі: “Як був Лантух, то не було і хліба для мух, а як став Калниш, то появився хліб і книш”.
Калнишевський був не тільки розумний і розсудливий, але й побожний. Свідченням того є побудовані ним церкви: 1793року – церква Святого Михайла в місті Лохвиці, 1798року – церква Св. Петра-Павла в Міжгірському монастирі, 1770 року Св. Покрови в Ромнах.
Будучи кошовим отаманом, Петро Калнишевський дбав про розширення і зміцнення Січі. За визначенням Грушевського: “Січ – згідно свобідного духу, як автономна січова громада”. І хоча Катерина II використовувала запорожців у війні проти Туреччини нагороджуючи їх за це медалями, Січ Запорізька була більмом в оці для царського двору.
23 квітня 1775 року на засіданні царського уряду Григорій Потьомкін лукавий і підступний “новоросійський губернатор”, подав проект про ліквідацію Запорізької Січі.
На Зелені свята, в неділю, 100-тисячне російське військо, очолюване генералом Текелією, обложило Січ. Кошовий отаман Петро Калнишевський на січовому майдані звернувся до козацького товариства, яке на той час налічувало понад 17 тис. осіб: “А що, панове товариство, будемо робити кличе нас москаль у гості ?” Більшість козаків не хотіла коритися ворогам і, діждавшись ночі, на човнах, узявши з собою припаси, а також образ Покрови – покровительки Січі, плавнями по Дніпру рушили на Дунай, де пізніше утворили Задунайську Січ. Кошовий отаман з
довір’ям поставився до вимог генерала Текелія. Щоб не пролилася кров, він разом із суддею Головатим, військовим писарем Глобою вийшли із Січі у московський стан. Та не допомогли славному отаману ні покірливість, ні подаровані йому від цариці медалі. Як тільки вони ступили у намет Текелія, їх тут же закували в кайдани.
У цей час на Січ ринуло царське військо. Завойовники пограбували січову скарбницю, військову канцелярію, забрали козацькі клейноди, зброю. В церкві здирали золотом-сріблом гаптовані ризи з образів, розбили іконостас і все те забрали з собою. Такого варварства не чинили найзапекліші вороги України турки і татари, Як “довірливі” християни.
Старі запорожці, обпечені вітрами військових походів, дивлячись на руйнацію Січі, плакали, як малі діти. В день Зелених свят святощі – цінні реліквії козацької культури. Вороги в пошуках золота навіть на цвинтарі розривали могили, розбивали хрести. Через кілька днів на місці Січі – одна руїна, все було спалено і перерито.
Доля Калнишевського трагічно сумна. Протримавши волелюбного “батька” – 86-річного козарлюгу – більше року в московській в’язниці, нібито для слідства, 29 липня 1776 року “по височайшому повелєнію” Катерини II останнього отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського під суворою таємницею відправлено на Соловецькі острови. Там, серед вод холодного Білого моря, існував монастир, який відігравав роль не релігійного центру, а був місцем заслання та ув’язнення “неугодних” царському уряду. Солдатам і монахам наказали утримувати небезпечного злочинця “безвипускно”, із забороною стосунків з ким би то не було, листування, під посиленою вартою.
На “святому соловецькому острові в монастирських мурах під самими баштами – підземні тюрми. Найстрахітливіша камера викладена диким каменем, куди просочувалась вода. В її підземелля закидали найтяжчих Злочинців. Крізь невеличкий отвір у мурі в’язневі подавали харчі і воду. Одежа каторжника перетлівала на лахміття, нігті виростали як пазурі, закутані в кайдани обидві ноги і ліва рука не дозволяли відбиватися від щурів, які зграями нападали обгризаючи ніс, вуха, пальці. В’язні в таких камерах не довго жили. Вони або ставали блаженними, тобто божевільними, або вмирали. В такому “кам’яному мішку” 25 років тримали Петра Калнишевського. За весь цей час монахи не знали “кто етот опасный преступник”
Випускали з камери тричі на рік: на Різдво, на Великдень та Преображення. Указом від 2 квітня 1801 р. цар Олександр І звільнив Петра Калнишевського. Побачивши його цар жахнувся. Волосся 110-річного в’язня сягало до землі, одягу майже не було, він оглух і осліп. За маніфестом царя ув’язнений одержав “волю”. Довголітній старець залишився на острові в монастирі до самої смерті. Помер Петро Калнишевський 31 жовтня 1803 року.
У 1887 р. український історик Дмитро Яворницький, шукаючи сліди запорозьких ватажків, приїхав на Соловки і під стінами головного монастиря побачив три надмогильні плити. Напис на одній з них
свідчив: “Здесь погребемо тело в бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожеской грозной Сени козаков атамана Петра Калнышевскава”. Молодий вчений знайшов також документи в архівах монастиря, розмовляв з ченцями, записав з їх уст перекази про перебування цього першого українського мученика у підземних в’язницях (Половецького кремля.
Пізніше історик писав про Петра Калнишевського у своїй праці Історія запорозьких козаків”.
Коли у 1965 році у видавництві” Дніпро” вийшла книга Івана Миколайовича “В пошуках скарбів”, в якій автор розповідає історію зстаннього кошового отамана та історію пошуку могли Д. Яворницьким, вона була сприйнята з великим ентузіазмом і справила неабияке враження на всіх патріотично настроєних українців: ті роки були роками національного піднесення.
У тій же книжці: ” Десь у 80-х роках минулого сторіччя Соловки відвідав громадський діяч Архангельська М.А. Калнич. Він поцікавився долею запорозького отамана і попросив старих монахів показати йому місце ув’язнення Калнишевського.
Калнич так описує цю камеру: ” Житло в’язня має форму лежачого зрізаного конуса з цегли завдовжки чотири аршини і завширшки сажень. і., запліснявілі, повітря затхле, задушливе. У вузькому кінці камери є маленьке віконце вершків шість уквадраті. Промінь світла, немов крадькома, через – три рвами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було тільки в найсвітліші дні, та й то з великим напруженням зору. Після півгодинного перебування в задушливій атмосфері каземату стає тяжко дихати, кров припливає де голови, з’являється якесь безмежне почуття страху... У кожного, хто туї побував, хай він буде найсуворішою людиною, мимоволі виривається : грудей якщо не крик жаху , то тяжке зітхання, і з язика злітає запитання “Не вже тут можна жити? Невже люди були настільки міцні, що могли витерпіти роки цього могильного життя.
