26.06.2006 ДРАМА В ЦЕНТРІ ЄВРОПИ
За радянськими офіційними даними, понад 40 місяців – з 22 червня 1941 року до 28 жовтня 1944-го – німецькі війська перебували на українській землі. Насправді ж час „гостювання” нацистів на українських теренах був набагато довшим. Ще 15 березня 1939 року, навіть до початку Другої світової війни, Угорщина, за домовленістю з Гітлером, захопила українське Закарпаття, де в той час була проголошена Закарпатська Українська Республіка з Августином Волошиним на чолі. Закінчилася війна для українських земель аж на весні 1945 року, коли гітлерівці були витіснені з українських етнічних теренів Пряшівщини (тепер Словаччина).
Для українського народу ті роки стали безперервним іспитом для виживання.
Гітлер ніколи б не пішов на Схід, якби там не було України, яку він любив якоюсь „особливою любов’ю». Усі його фантасмагорійні плани будувались обов’язково з урахуванням захоплення України. Серед них – прокладання автомагістралі «Південь-Схід» від Львова до Сталіно (нині Донецьк) і далі на Ростов та Кавказ, щоб легше було вивозити награбоване. Ще до початку війни німецькі стратеги навіть вирішували, чи українці – untermenschen, другий людський сорт, чи близькі до арійців.
Радянський вождь також пристрасно, „по-сталінські” любив Україну, надаючи їй особливу роль, остерігаючись відродження української незалежності, з якою він так нещодно боровся у 1920-1930рр.
У пакті Молотова-Ріббентропа, підписаному 23 серпня 1939 року, Україні відводилася провідна роль. Сталін волів якнайшвидше ліквідувати українські національні організації в Західній Україні і створити там стратегічний плацдарм для наступу на Німеччину. І Німеччина, і СРСР, і Польща були категорично проти створення в центрі Європи нової незалежної держави – хай і мікроскопічної – Карпатської України. Водночас серйозний інтерес до української теми виявили не лише сусідні країни – Угорщина, Румунія, Чехословаччина, Болгарія, Туреччина – а й західні союзники Польщі: Франція, Великобританія, навіть США.
Після кулуарного першого етапу (Польща 1939 року) і ганебного другого (Фінляндія 1940 року), 22 червня 1941 року для більшої частини території України почався третій – вирішальний і найкривавіший етап Другої світової війни.
До січня 1942 року німецькі війська просунулися від кордону в глиб території СРСР на 900-1250 км. У лавах Червоної Армії, що зазнала тоді величезних втрат, воювало багато українців, мобілізованих у перші дні війни.
У серпні в оточенні під Уманню було взято в полон майже 100 тисяч воїнів Радянської Армії. У вересні внаслідок оточення на Лівобережній Україні (у „київському котлі”) потрапили в полон 665 тисяч червоноармійців.
У районі Харкова, де протягом 1941-1943 рр. точилися криваві бої, лише під час однієї навдалої сталінської наступальної операції у травні 1942 року німці взяли в полон 240 тисяч радянських бійців.
Сталін у червні 1941 року не міг вийти з шоку від несподіваного нападу „дружньої” сторони і готовий був запропонувати Гітлеру новий варіант Брестського миру. Молотов під час зустрічі з болгарським послом попрохав передати в Берлін пропозицію Кремля припинити бойові дії. У разі згоди Гітлеру планували віддати Україну і Білорусію – так само, як Ленін у 1918 році. Але сп’янілий від успіху фюрер зневажливо відкинув цю капітулянську пропозицію. Лише 1943 року після поразки під Сталінградом, Гітлер згадав про цей варіант. Японський посол у Німеччині барон Ошіма тоді намагався бути посередником в укладанні сепаратного договору між СРСР і Німеччиною. Втім Гітлер згоджувався на це лише за умови приєднання України до Рейху, заявивши, що ресурси України йому потрібні для перемоги на Заході. Однак тепер уже Сталін відчував власну силу.
Його самого цікавила перспектива „володіння” Європою. А для цього була потрібна Україна. Також нищівне колесо війни 1943-1944 рр. вдруге прокотилося по нашій землі – цього разу зі сходу на захід.
Саме в Україні були задіяні головні сили Вермахту (60% його девізій) і майже половина бойових частин Радянської Армії.
Ресурси України вивозились і на схід, і на захід. У Росію і райони Середньої Азії було евакуйовано 3,5 млн громадян УРСР. На примусові роботи до Німеччини вивезено 2,4 млн українців. Обладнання 550 найбільших українських промислових підприємств було вивезено на схід, де в роки війни була створена потужна військово-промислова база СРСР. Усе, що залишилося, (а залишилось немало), дограбували гітлерівці, вивозячи зерно, м’ясо, вугілля, залізну й марганцеву руду, сталь, культурні цінності, навіть український чорнозем.
За статистикою, загалом за роки війни Україна втратила половину свого економічного потенціалу. Вона також втратила дві третини від загальносоюзних втрат культурних цінностей.
Пам’ять про війну настільки спотворена нашаруваннями нав’язуваної інформації, що здається – ідеться про дві різні війни.
Ми пережили кілька бачень війни: сталінське, хрущовське, брежнєвське. Всі ці роки підживлювалась офіційна, парадна, пропагандистська, своєрідна „генеральська” пам’ять, яка створювалась упродовж 1965-1980 рр. У ній існував лише героїзм в ім’я Батьківщини безіменної маси, званої радянський народ, і була відсутня людина, яка здійснила цей подвиг ціною власного поту, страждань, крові, самого життя. З підсумками загальносоюзних переписів можна скласти уявлення про ставлення радянської влади до населення України. Наприклад, за період 1926 до 1937 року населення СРСР і всіх союзних республік збільшилося, а України – скоротилось, відповідно, з 19,7% до 17,5%. За переписом 1959 року загальна чисельність українців у республіці на той час становила 32 млн 158 тисяч.
Щодо воєних втрат України сьогодні загальновизнано, що 2,5 млн українців загинуло на фронті. Так, лише під час Корсунь-Шевченківської операції маршал Жуков кинув на добре організовану німецьку оборону війська, доукомплектовані непідготовленими жителями навколишніх сіл. Кулями в спину „загрядотряди” гнали ненавчених людей в одну за одною в атаки.
Радянські бійці навіть охрестили тактику Жукова „куча мала”, гірко кепкуючи з того, що він брався до справи, лише маючи чисельну перевагу 5-6 разів, і перемагав завдяки „гарматному м’ясу”. Тоді впродовж 24 днів загинуло 770 тисяч бійців, переважно українців.
Під час „звільнення” Києва, запланованого Сталіним до річниці революції в листопаді 1943 року, загинуло 417 тисяч воїнів, більшість з яких – українці. У самому Києві тоді перебувало лише 180 тисяч мешканців (з 900 тисяч довоєнної кількості жителів). Найбільших втрат радянські війська зазнали під час форсування Дніпра. Втрати цивільного населення в Україні були суттєво вищими – 5,5 млн.
Андрій Шестаков, “Нафтовик Борислава”
