11.05.2009 Втрата свідомості. Євгенія Мірошниченко: про те, що недоспівано
Цього тижня не стало Євгенії Мірошниченко. Дивно і дико цей рядок набивати на комп’ютері — «не стало...» Вона ж так пристрасно жила останніми днями: боролася за Малий оперний, боролася з хворобою, боролася з музичною дрімучістю. Але є те, що є: не стало. І все. Дзвінок о шостій ранку: «Вибач, що так рано. Євгенія Семенівна померла... О четвертій ранку підвелася, пройшлася кімнатою, знепритомніла — впала… І…»
Звісно ж, час розсудить... Він усіх вишикує «за ранжиром», усе розкладе «по поличках». І якщо котромусь розумникові років через «надцять» закортить скласти в модному журналі важливий «рейтинг» великих голосів України (всіх часів і нашого народу), в яких не тільки унікальність тембру, а й біль, пристрасть, відлуння усіх українських сердець, — то підкажу лише кілька кандидатур, котрі справді «на віки». Маруся Чурай, Соломія Крушельницька, Оксана Петрусенко, Зоя Гайдай, Ніна Матвієнко, Євгенія Мірошниченко...
Остання — з категорії «вічних», великих.
Прожила вона, у принципі, довге, щасливе життя — мінус остання «п’ятирічка» театрально-будівельних поневірянь та хвороб. Її завжди любили і народ, і влада. Гріла прихильність як близьких людей, так і вірних шанувальників.
Самотність гнала від себе палицею. Проганяла її як слабкість, як проказу. І завжди її дім гудів наче вулик — учні, гості, друзі.
Кухня «євровідремонтована» стала в її останні роки місцем публіцистичних сповідей і дискусійної трибуни. Це була своя, камерна, антишустерівська «свобода слова» — в одній окремо взятій квартирі на вулиці Рєпіна (Терещенківська).
Співати тоді вже, звісно, не ризикувала. Бо пішла зі сцени, коли вважала за потрібне піти. Але своїм лірико-колоратурним сопрано клекотала в тій кухні, дражнячи і Зевса, і інших відповідальних небожителів, які, на її глибоке переконання, чомусь відвернулися від батьківщини, від музики... І дозволили суцільний «нечисті» заволодіти ефірами, душами і кабінетами (важливими).
— Що коїться навколо?! Чому ж вони мене «там» не чують?! Боже ж ти мій, скільки років прожила, скільки своєму народу віддала, а дочекалася тільки приниження... П’ять років влаштовують «ходіння по муках»! Думають, мабуть, для себе вимагаю? Впевнені, що бариші сколочуватиму в новому оперному залі? А я ж про дітей думаю — про ваших... І своїх! Вони ж не потрібні нікому сьогодні... Їх виштовхують у світ інший, чужий і розтирають брудними підошвами їхню фахову спроможність... І вони залишають нашу батьківщину... Борделі будують, казино відкривають, повій своїх задовольняють у найкращих місцях столиці... А найкращі голоси — тут не потрібні?! Що це за час такий? Чому ніхто нікого не чує? Чому всі судять про інших тільки за справами своїми ж цинічними? Невже і справді оглухли?
…Це ще найбільш м’які з її емоційних висловлювань під час кухонних антишустерівських «свобод», коли туш розмивали сльози, якщо йшлося про нову оперу — її останню мрію, що так і не здійснилася... За її життя.
…Того життя, що, як відомо, було і багатшим, і яскравішим, ніж у інших співаків із того ж самого тернику. Доля завжди вела її за руку. А коли випала нагода, то підняла на вершину музичного олімпу. Дівчинка з села Радянського Харківської області зі справді неповторним голосом, яка хуліганила колись у ремісничому училищі, одного разу приїхала в консерваторський зал на урядовий концерт — і її відразу почули. За цей голос ухопилися, в нього вчепилися. Її університети вже в консерваторії — суцільні «мінуси» з марксизму-ленінізму. І суцільні «плюси» — з фахових дисциплін: майстерність актора, танці, гімнастика, спів. Рівних не було. Зірка вже починала сяяти.
Проте вдачу вона завжди мала неприборкану. Постійно їй кортіло зіскочити з академічних «канонів». Її виганяли з «храму музики» із завидною регулярністю. Інколи доходило до того, що сам голова Верховної Ради України Гречуха брав її за руку: «Женю, ти божевільна! Бог і природа тобі дали голос. А ти гадаєш, що це твоя власність? Це власність всієї України! Ану ж бо не дурій — бігом на навчання в консерваторію! Вчися добре! Присягаюся: ніхто тобі поганого слова там не скаже…»
Сперечатися з нею, заперечувати їй узагалі було важко. Завжди кулеметом строчила сто слів у відповідь. І плювати хотіла на історичні формації, партійні кон’юнктури. Вона була любима. І все.
Вона співала при Сталіні (склад «Трудових резервів» одного разу виступав у Кремлі, і вона, побачивши вождя, переплутала куплети). Вона співала при Хрущові. Її поважав Щербицький. До неї були прихильними Кравчук і Кучма.
З приводу її клопотань підписував листи навіть Ющенко. Правда, жодне з цих президентських послань так і не принесло дієвої користі її ілюзорному театру. І вона перебувала в прострації: як же це, перший муж клопочеться, а його не слухають, і вусом не ведуть, це ж неможливо, так не буває... Їй здавалося, що самого її голосу вже достатньо, аби бути почутою — всіма.
Велика і наївна, вона просто відмовлялася вірити, що на схилі літ переселилася в іншу «країну» — «країну глухих», де справжній «голос» уже не має значення.
А колись її любимий педагог — М.Донець-Тессейр — знала вагу цього вокалу. І цієї колоритної, непідвладної «режисурі» особистості. По суті, саме Мірошниченко і принесе на українську оперну сцену акторську «саморежисуру». Вона стане окремою артистичною цінністю (та ще й з її вокалом!) практично у всіх своїх значних оперних роботах — Віолета («Травіата» Верді), Лючія («Лючія ді Ламмермур» Доніцетті), багатьох інших.
Раз у раз її підколюватимуть запитаннячком: «Чого ж ви після своїх тріумфів у Києві за кордон не виїхали вчасно, Євгеніє Семенівно? Була б тоді у світі нова Каллас — ви!» А вона наче мокрим рядном накривала чужий іронічний запал: «Вгамуйтесь! У нас із нею різні долі... І різні голоси... Мені й своєї долі вистачить...»
На цю долю справді випало безліч чудових творчих звершень. І саме її ім’я стало синонімом «примадонни української опери ХХ століття». Було немало її бурхливих особистих романів (так кохала і так кидала, що все місто і вся країна цією пристрастю переймалися). Народила двох синів, якими пишалася завжди.
І, звісно, її постійні радощі й тривоги — учні. Обожнювала Олю Пасічник, яка виявилася затребуваною за кордоном, а не вдома. Любила, як сина, Михайла Дідика, з яким, фактично, востаннє й вийшла на оперну сцену... У «Травіаті». Це було... Господи, Боже мій, коли ж це було? Здається, років «надцять» тому, під час її 60-літнього ювілею?
Уся опера (одностайний колектив) у ті дні прийшла дивитися на її... провал. На 60-річну пенсіонерку, яка приміряла на себе вбрання томної Віолети (а це коронна партія і Каллас, і Тебальді, і самої Мірошниченко в роки її дзвінкі).
Пригадую, як зал заціпенів, коли вона тільки вийшла у яскраво-червоній сукні, немов тореадор, — на бій із «биками». Дідик — Альфред. Вона — Віолета. Дивний і пристрасний роман уже літньої куртизанки та юного хлопчика... І цілком несподівана перспектива давнього оперного сюжету, окреслена нею того вечора з надривом, тугою і шаленою творчою пристрастю.
Здається, сто «Травіат» бачив із роками, а та (в червоній сукні), повірте, досі здається найкращою. Мірошниченко тоді грала і надтріснутим голосом, і залом, і чужою долею — як геніальний віртуоз. Це був цілком несподіваний етюд у її виконанні — етюд про згубність останньої пристрасті між людьми, котрих розділяють не тільки станова нерівність, а й вік…
Це була наче та ж сама знайома «Травіата», але ще більш трагічна, безвихідна, надривна.
У фіналі — коли вона помирала — з нею помирав весь зал... Не тільки від співчуття, а й від очевидного усвідомлення: видатнішої і яскравішої співачки-актриси на цій сцені немає, не було й не буде… Не буде!
Після тієї «Травіати» у її житті залишаться дві головні останні «арії» — викладацька діяльність (як реальність) і Мала опера (як привид будинку на Лук’янівці).
Про останню гірку історію багато написано, у тому числі й на наших шпальтах. Яка користь повторювати?
Першу співачку країни опустили до рівня жебрачки. П’ять років «демократичної» влади стали для неї і п’ятирічкою катувань — марнотою очікувань і цинічністю чиновницьких відписок. І, не сумніваюся, два лиха остаточно зломили її в ці роки. Лихо зовнішнє — байдужість можновладців у столиці і в країні. І лихо внутрішнє — зловісні метастази: та сама хвороба, яку вона заліковувала не на батьківщині, а в Мюнхені і, вибачте, не за українські гроші, а за російські. Жодного разу її не прийняли у «співаючій» мерії з «театрального питання». Хоч билася об цей поріг крильми — заради свого театру, заради своїх учнів. Як стверджують її ж колеги, було навіть негласне розпорядження: не приймати цю співачку і на рівні заступників, щоб ніколи не добудувати цей «довгобуд». І справу всього її життя добивали повільно, впевнено: зменшили витрати, потім зняли її директора, залишили її сам на сам із цим монстром сваволі. І на Банковій про це чудово знали (вона їм щодня писала). Але нічого не вирішували. «Країна глухих». Жах, безсоромність… Втрата свідомості.
Ці два лиха — зовнішнє і внутрішнє — і з’їдали її, велику й любиму нашу співачку, до повної втрати свідомості… До тієї фатальної хвилини о четвертій ранку в понеділок, коли цей голос замовкнув. Хоча… втрата свідомості — це стан країни, яка переступила, а тепер оплакує.
Їй ніхто чітко не відповів на ці листи, прохання, благання. І, на жаль, так і не змогли в усьому величезному місті знайти для нової, останньої, її сцени цих нещасних 0,45 гектара землі. Моторошно римувати, але тепер знадобиться значно менше: всього 1,50 на 2 м тієї ж землі — на батьківщині, яка так любила і так зрадила.
Автор: Олег ВЕРГЕЛІС Дзеркало тижня
21.02.2009 ...Ще до шумерів і древніх єгиптян
Не так багато українців сьогодні можуть стверджувати, що знають історію своєї держави — чи, принаймні, що пам’ятають повний її шкільний курс. Але ж насправді життєпис нашої країни приховує ще безліч цікавих сторінок, які, хоч і пожовкли від часу, відкриваються нам дедалі більш широкою гамою кольорів.
І саме для того, щоб ми отримали змогу, а головне — бажання їх прочитати, Інститут археології України та агентство Raffinade communications започаткували акцію «Історія України. Нові факти», яка стартувала 27 липня. Першим етапом заходу стало відвідування трипільського поселення «Тальянки», яке вписує українську історію у загальнолюдський цивілізаційний процес.
Науковці з усього світу вважають пам’ятки культури Кукутені — Трипілля (а саме так вона «офіційно» називається) свідченнями розбудови першої міської цивілізації України. І саме на наших землях учені мають можливість досліджувати поселення-гіганти, створені на три тисячі років раніше, ніж у шумерів та древніх єгиптян. Втім, спробуймо розібратися у цьому по порядку.
ЯК НАШІ ПРЕДКИ ЖИЛИ, ЩО РОБИЛИ, І ЯК ЇХ ХОВАЛИ...
...Спекотний липневий день. Напевно, втікаючи від київської метушні, сотні автомобілів прямують до Черкащини, дороги якої вже звикли до ролі екскурсійних маршрутів. Не виняток — і гурт «обраних» — представників мас-медіа, яких організатори поїздки на місце розкопок поселень-гігантів трипільської культури запросили у якості посередників, які донесуть усе побачене та почуте до вас, шановні читачі. Саме тут — у Тальнівському, Уманському та Звенигородському районах — археологи й досі б’ються над пошуками відповідей на запитання: ким були трипільці, чим вони займалися, як вони жили і ...як помирали.
«Те, що цікавить нас в першу чергу, — це обряд поховання трипільського населення. Він і досі невідомий для основних етапів існування культури. Всі поважаючі себе дослідники трипільської культури тією чи іншою мірою докладають зусиль до того, щоб знайти поховання трипільців», — коментує розкопки кургану у с. Легедзине вчений секретар Інституту археології Олексій Корвін-Піотривський. Як зазначає кандидат історичних наук, за ще не опублікованою інформацією, яку він отримав «за знайомством», нещодавно невеликі поховання тієї доби були знайдені у Румунії — через річку від поселення, «щоб померлі не могли повернутися туди, де живуть живі».
В Україні ж за допомогою аерофотознімків було визначено, що саме на цій території знаходиться велике курганне поле. А під час існування трипільської культури (IV—III тис. до н.е.), як вважають дослідники, їй були притаманні як грунтові, так і курганні поховання. До речі, трипільський курган, як виявилося, виглядає сьогодні не таким вже й курганом — навіть, навпаки. Єдина особливість невеликої рівно викопаної ями — наявність розмітки цифрами та кілочками, а ще — ... справжня людська кістка. На жаль (уявіть собі, для науки це й справді велика прикрість), тіло було винесене з кургану вже чимало років тому грабіжниками, і те, що від нього залишилося, мало тішить археологів, оскільки не так вже й багато про що може розповісти.
Найбільше в світі ранньоземлеробське поселення «Тальянки»: 450 га віком п`ять тисяч років
РОЗПІАРИЛО «НАЧАЛЬСТВО» НАШОЇ КРАЇНИ, А ФІНАНСУЮТЬ ПРЕДСТАВНИКИ ІНШИХ
А взагалі, як розповів Олексій Генріхович Корвін-Піотровський, знахідки дали вже чимало інформації про культуру Кукутені-Трипілля, чиї поселення дійсно виглядають справжніми гігантами та тлі тогочасної загальносвітової картини: якщо великим вважається поселення розміром 100 га, то тут йдеться про 450 га (Тальянки), 250 га (Майданецьке) і т.д. Хоча, як зазначив пан Олексій, трипільська культура — лише один із маленьких штрихів на археологічній карті України. Її просто «розпіарило начальство країни, а ще — «чорні ринки». За словами Олексія Генріховича, на звичайному уманському базарі можна побачити, як знахідки місцевого населення трипільської доби скуповують за безцінь. «Раніше діти це несли до шкіл, у школах були музеї, і ці пам’ятки можна було хоча б побачити», — зазначає дослідник.
Сьогодні ж навіть така «увага з боку держави» відсутня. У всякому випадку, була відсутня. Доводилося вдаватися до пошуків «альтернативних джерел енергії» — іноземних інвестицій. Дослідження Трипілля проводяться на кошти США, Великої Британії та Швейцарії. Українські ж бізнесмени, як повідомив Олексій Корвін-Піотровський, змогли запропонувати археологам ... привезти 5 ящиків пива.
Начальник експедиції, старший науковий співробітник Інституту археології Володимир Круц, підкреслив, що, у порівнянні з попередніми роками, зараз дослідження та збір пам’яток проводяться набагато активніше. «Був такий час — у 90- ті роки, — що нам необхідно було кудись дітися. З Видубицького монастиря нас вигнали і ми передали матеріали в Умань, Черкаси... З 2001 року нас фінансує американський фонд, тож справи пішли краще», — зазначив він. У всякому випадку, про те, що справи принаймні якось йдуть, свідчать розкопки двох жител у поселенні, яке налічує їх загалом до трьох тисяч. Досліджено з них на цей момент 39 (з 1980-х років).
Поки студенти-практиканти намагаються упорядкувати груду глини, яку чомусь усі «необізнані» хочуть наректи камінням, метри археологічної справ и сперечаються над тим, що ці рештки являли собою кілька тисячоліть тому. «Ми намагаємося вирішити проблему домобудівництва трипільців. Постійно точаться дискусії, чи жили вони у випалених будинках, чи просто згодом усі їх спалювали, чи ці будівлі були одно-, чи двоповерховими», — приблизно аналогічно звучать коментарі усіх присутніх тут предста вників Інституту археології чи місцевих дослідників трипільської культури. Для того, щоб дійти-таки спільного рішення проблеми, науковці спеціально збудували модель трипільського житла в натуральну величину і спалили його. Не подумайте, що це просто забавки, адже проблема домобудівництва трипільців є однією з найгостріших для археологів. Справа в тому, що деякі дослідники схиляються до думки, що представники культури Трипілля вже володіли навичками будівництва з матеріалу — аналогу залізобетону: нібито вони робили каркаси стін дерева, обмазували глиною та випалювали їх. Проте проведений експеримент довів, що трипільці насправді просто спалювали усі свої житла, коли їх покидали — з невідомих нам причин. Але, виявляється, і в цьому вони відіграли неабияку роль в історії культури, адже, якби не ці незрозумілі нам акти спалювання жител, глиняні будівлі досьогодні просто не збереглися б!
На щастя, зараз розкопки цих «глиняних насипів» — реальність, достовірна і навіть доступна. Проте, знову ж таки, не все так ідеально. По завершенню робіт (тобто, восени) досліджувані житла буде …закопано. І не подумайте, що для майбутніх поколінь. Місце розкопок «знівелюють» — просто кажучи, зрівняють з землею, але усі знахідки буде передано до музейних фондів, щоб вони не дісталися грабіжникам. Свого часу, як повідомив Володимир Круц, планувалося створення тут павільйонів, щоб туристи мали змогу подивитися на хід розкопок, проте зараз коштів не вистачає навіть на тимчасову охорону цих місць.
Реконструкція трипільського житла — якраз «у розмасі»
ПОЖИТИ ДЕНЬ В ТРИПІЛЬСЬКОМУ БУДИНОЧКУ ЗМОЖЕ КОЖЕН ТУРИСТ
Разом з тим, наступний пункт нашого перебування свідчить про те, що про туристів тут таки почали дбати. Адже в межах Тальнівського, Уманського і Звенигородського районів створено державний історико-культурний заповідник «Трипільська культура», центром якого має стати поки що майбутній музей у с.Легедзине. «Місце музею вибране поруч таких поселень-гігантів як Доброводи, Косенівка, Майданецьке, поряд тут і траса Умань — Черкаси, шевченківські місця — усе для того, щоб кожен турист міг сюди заїхати», — зазначив директор заповідника Владислав Чабанюк. Окрім експозиційної зали, у приміщенні музею (колишнього фельдшерсько-акушерського пункту) планується створення відеозали, зали сучасного мистецтва на трипільську тематику, поряд вже будуються будиночки — реконструкції трипільських жител, а також — майбутня гончарня, де виготовлятимуться сувеніри.
«Все це мало б бути уже в кінці серпня цього року», — говорить Владислав Чабанюк. Проте стовпи пилу, свіжа деревина та далекий від ідеалу зовнішній вигляд (як, згодом виявилося, і інтер’єр) основного приміщення свідчать про те, що серпень цього року прийде досить-таки пізно...
Окрім того, туристам залишитися тут більше, ніж на добу, ніде. Проте директор Тальянківського технікуму Уманського ДАУ Віктор Крошка повідомив, що наразі ведуться переговори щодо того, щоб переформувати два гуртожитки, які належать навчальному закладу, у готелі. Що цікаво, Владислав Чабанюк це заперечив, зазначивши, що навіть перебування туристів на території заповідника принаймні один день вже є чималим позитивом.
Створенню музейного комплексу дослідники значною мірою завдячують програмі «Золота підкова Черкащини», проте «викручуються» «музейники» і своїми силами. Наприклад, як джерело прибутку планують використовувати діючі розкопки, у проекті також створення діючого археодрому — «де люди зможуть подалі від дороги, від цивілізації, пожити кілька днів iз зернотерками, з тими знаряддями праці, якими користувалися трипільці», — описує плани директор заповідника.
Словом, займаються розвитком вітчизняної археології (а отже, й історії та культури загалом) усі, крім самої держави. І каркасом у наших «будиночках» є чистий ентузіазм. Слід одразу підкреслити, що, хай там як, але ініціація створення обласного музею йшла паралельно і «від району, і від області, і від Інституту археології, — говорить Олексій Корвін-Піотровський. — Але ж родзинка української археології — це трипільські поселення-гіганти, більшість з яких — саме на Черкащині, і вони входять до заповідника. І якщо нам необхідний заповідник трипільської культури не обласний, а національний, то він може бути створений саме тут, де зосереджені всі діаманти трипільської культури.»
Скарб Трипільського кургану – людська кістка: єдине, що залишилося після пограбування
ХТО ПОДБАЄ ПРО ІМІДЖ КРАЇНИ
А поки що розвитком досліджень української історії займаються все ж альтруїсти. Це — і агенство «Raffinade communications», керiвний партнер якого Вале нтина Малая назвала діяльність організації «не комерцією, а PR-ом історії країни», і, як не дивно, представники іноземних благодійних фондів. Директор-розпорядник британської організації «QES Investment LTD» Бертран Кост, який є одним зі спонсорів досліджень трипільської культури, ніби між іншим зазначив: «Було б непогано, щоб ця проблема вивчалася, щоб Україна зрозуміла, які цивілізації існували тут колись». Погодьтеся, було б непогано, щоб із вуст наших бізнесменів прозвучали слова пана Бертрана: «Ми не переслідуємо мету відкрити скарби чи зробити сенсаційні відкриття. Наша робота — методична і організована, і проводиться для того, щоб зрозуміти, як жили люди на наших землях віки тому і як вони розвивали свою культуру. Ми прагнемо підтримати професійний рівень ваших дослідників у нелегкий для України час. В Україні працюють чудові спеціалісти, і було б просто шкода втратити їх доробки...»
ДОВIДКА «Дня»
Знахідки, які належать до культури Кукутені-Трипілля, співвідносять з розквітом енеолітичної доби у Південно-Східній Європі та Україні зокрема. Трипільська культура існувала в IV—III тис. до н. е., займаючи 200 тис. кв. км території сучасної України. Початки формування трипільської культури простежують ще з VI—V тис. до н.е., після чого вона розділилася на дві гілки — східно-трипільську (притаманна кераміка, прикрашена вирізним орнаментом) та західно-трипільську (з розвиненою розписною керамікою).
Культуру названо трипільською за назвою поселення під Києвом, де були знайдені перші її сліди, проте насправді її вважають захожою на нашу територію.
У 60-х роках ХХ століття було відкрито близько двадцяти трипільських селищ (створених на три тисячі років раніше, аніж у шумерів та древніх єгиптян) з площами понад 100 га. Більшість цих поселень розташовані на Черкащині. Найбільше в світі ранньоземлеробське поселення «Тальянки» досліджується з 1981 року під керівництвом кандидата історичних наук В.О.Круца.
Завдяки археомагнітним дослідженням виявлено, що на поселеннях-гігантах трипільської культури Тальянки, Майданецьке, Доброводи та ін. розташовувалось від 1500 до 2700 будівель, і одночасно проживало від 6 до 14 тисяч населення (відомий випадок — і до 25 тисяч осіб). Деякі дослідники називають ці гігантські поселення першими містами чи протомістами, проте сучасні дослідження доводять, що поселення-гіганти трипільської культури не володіють основними рисами-критеріями категорій «місто» чи «протомісто»: монументальна архітектура (в тому числі — монументальні храмові споруди), функціональна диференціація частин міста, великий коефіцієнт щільності забудови території, формування околиці та ін. Дослідник культури Олексій Корвін-Піотровський називає притаманною трипільським поселенням лише одну ознаку міста: велика кількість населення.
Попри це, дослідники класифікують Трипілля як високорозвинену хліборобську культуру зі складним житлобудуванням, якісними знаряддями праці та високохудожньою керамікою і пластикою.
Аратта – Газета “День”, №125, вівторок, 31 липня 2007
09.02.2009 Оксана Бандера: Да будет воля Твоя...
Нескорена, як і всі Бандери, вона гідно перенесла на своїх плечах всі терпіння та страждання нескінченно довгих 48 років страшної більшовицької каторги в численних таборах, засланнях, спецпоселеннях. Отож все її свідоме життя стало героїчним збірним символом українського свідомого жіноцтва, що випило до кінця гірку чашу матері, сестри, дружини українського націоналіста ХХ століття... 
Минуло 40 днів, як відійшла на Божу дорогу слави Оксана Бандера, наймолодша із сестер Провідника ОУН. Ця жінка мужньо стала нарівні з борцями за свободу свого народу і сповна розділила їх долю, але мала до боротьби не автоматичну зброю, а тільки два духовні середники: молитву до Бога та віру в Україну.
Нескорена, як і всі Бандери, вона гідно перенесла на своїх плечах всі терпіння та страждання нескінченно довгих 48 років страшної більшовицької каторги в численних таборах, засланнях, спецпоселеннях. Отож все її свідоме життя стало героїчним збірним символом українського свідомого жіноцтва, що випило до кінця гірку чашу матері, сестри, дружини українського націоналіста ХХ століття...
Дитинство й молодість
Вона народилася 22 грудня 1917 року (правда, шкільні свідоцтва вказують на іншу дату народження — 27 листопада). Коли їй виповнилося чотири роки — померла мати. Дитячі роки провела на Тернопіллі в отця Івана і тети Люби Чарторийських у Кобиловолоках (1922—1933). Там закінчила народну школу. Вчилася на «відмінно», про що свідчать її три шкільні свідоцтва про успішність за 1927—1930 рр. Ці десять з лишком прожитих у рідних людей літ, хоч і без материнської ласки та батьківського піклування, можна, напевно, вважати найспокійнішими в її житті з огляду на ті терпіння, які очікували на неї в недалекому майбутньому. По закінченні школи Оксана Бандера переїхала до Стрия і вступила тут до гімназії класичного типу, яку на підставі нового закону про освіту перетворили на реальну гімназію. Перші два роки дівчина жила з батьком о. Андрієм у с. Волі Задеревацькій, звідки щодня добиралася возом до Лисовичів, де пересідала на потяг до Стрия. Згодом, навчаючись у гімназії, вона жила в бабусі у Стрию. На час навчання припадає її остання зустріч з братом Степаном у 1933 році перед його арештом. Їй тоді було 16, а Степанові — 24 роки. Гімназію також закінчила успішно. Оксані з прізвищем Бандера, сама згадка про яке викликала люту ненависть у польських загарбників та з огляду на активну політичну діяльність батька і брата, відшукати роботу було практично неможливо. Тому, щоб знайти хоч якийсь підробіток, вона була змушена закінчити ще й однорічні бухгалтерські курси та однорічні курси крою і шиття. «Хоч те пригодилося в Сибіру», — буде пізніше жартувати Оксана Бандера.
Колами пекла
З приходом на Західну Україну «перших совітів» репресії не могли оминути родини Степана Бандери. Це було тільки питанням часу. 22 травня 1941 року енкаведисти ув’язнюють Оксану разом з батьком та сестрою Мартою. Коли забирали з дому, Марта хотіла взяти на дорогу хоча б щось із речей, але їх з машини вже не випустили. Згодом підійшов якийсь військовий і передав їм вузлик зі словами: «Вот ваші вєщі!». Як розгорнули, то побачили там трохи наспіх зібраної одежі, а між нею — молитовник із вкладеним у нього образком Гошівської Богоматері та вервичку — подарунок Папи Римського. Цей молитовник і ця вервичка стануть для обох сестер чи не єдиною опорою їхнього страдницького життя на сибірських етапах та засланнях.
Після виснажливих допитів родину розлучили: батька відправили в станиславівську тюрму, а Оксану з Мартою — на Сибір. «Як нас большевики взяли в 1941 році, — згадувала ще рік тому Оксана, — то ми з сестрою Мартою відбували їх присуд у Красноярському краї, і нас часто перевозили по різних місцях. Нам із сестрою Мартою дали по 20 років. Пізніше, чи рік, чи два, не пам’ятаю, написали нам присуд: «Пожизнєнно».
Нас кидали з місця на місце по спецпоселеннях, як доля циганів — не більше ніж два-три місяці на одному місці: колгоспи, будівництва, лісозаготівлі, заводи. Ми працювали від ранку до вечора на один пайочок: 500 грамів хліба, більше нічого — ні зерна, ні грошей. Хоч який то хліб був — 70 відсотків товченої вареної бульби, перемішаної з мукою». Рідні сестри Бандери уникли негайного фізичного знищення тільки тому, що їх тримали в тюрмах як «члєнов сєм’ї врага народа» і як останній засіб впливу: по-перше — на Степана Бандеру, по-друге — на весь національно-визвольний рух України. Сестри Бандери це розуміли не менше за своїх «визволителів», і хоч їх примушували до зради, але вони не відступили від своїх переконань, за що заплатили сповна.
1953 року, коли помер Сталін, сестер відвезли до Москви, де запропонували написати відкритого листа воякам УПА з закликом припинити боротьбу і здатися. За це їм обіцяли свободу і проживання в столиці «Родіни». Вони відмовилися, і їх знову повертають в табори. В 60-х, за Хрущова, їм видають паспорти, але не дозволяють їхати в Україну. За часів Брежнєва заборона зберігається. Змінюється одна комуністична кліка іншою, насувається розвал Совєтского Союзу — присуд «пожизнєнно» сестрам так і не відмінено.
В 1982 році на чужині помирає Марта. Здається, така ж доля чекає й на Оксануѕ Але в 1989-му завдяки старанням уже нової хвилі українських політв’язнів Опанаса Заливахи, Зеновія Красівського та майбутнього отця Ярослава Лесіва 82-річна Оксана Бандера по 48 з лишком роках неволі повертається на Батьківщину.
Останні роки життя
Останні роки Оксана жила з онукою сестри Володимири Оксаною Піжик у Стрию. Завдяки місцевій владі їй дали квартиру та обрали почесною громадянкою. Старенькій жінці на 90-ліття вручили орден Княгині Ольги III ступеня, але вона була знічена такою увагою. Казала: «Не одна я відбула заслання». Це при тому, що її підвищена пенсія — як репресованої плюс надбавка за орден — становила 470 грн.
Родина і близькі підкреслювали: до 90 років Оксана Бандера ходила до місцевої церкви на всі літургії, духовні практики, маївки, молебні, вервиці, а в останні роки життя, коли вже підупала силами, вдома намагалася довго перебувати в молитві. Раділа, коли на церковні та національні свята навідувалися побратими по духу.
Між іншим, на Різдво, коли приходили упівці, вона жодного колядника не відпустила, щоб не дати йому коляди. Скільки дозволяли здоров’я і сили, брала участь у різних громадських заходах, обговореннях та урочистостях (Прикарпаття ще пам’ятає її особисту позицію щодо пам’ятника С. Бандері в івано-Франківську).
Її помешкання завжди було відкрите для всіх людей, хто хотів з нею поспілкуватися. Вона була свідома, яку велику жертву за народ склала її родина, хоч завжди намагалася уникати пафосу та позірного патріотизму. Ще 5 листопада 2008 року на прохання автора, який опублікував книгу «Родинний архів Бандери» (накладом 200 примірників), Оксана Бандера написала коротку передмову, де, зокрема, сказала: «Я пишаюся долею моїх рідних, котрі, як незчисленна кількість українських людей, віддали життя у боротьбі за Державність».
У вічність слави
22 грудня 2008 року, за день до смерті, журналістові «Галичини» випала честь привітати її з днем народження. За словами родини і близьких, два останні тижні Оксана Бандера підупала здоров’ям — все-таки далися взнаки піввіку комуністичних таборів. Ми застали її в постелі зі складеними в молитві руками. Молилася вголос. Постійно. З нетерпінням очікувала на прихід священика, який навідувався до неї щодня. «Буду вже вмирати», — такими словами між молитвами означила свій перехід до вічної слави...
Присутнім з великою обережністю і пієтетом (чи не вперше) показали молитовник, який був часто єдиним порадником цієї жінки-мучениці. Пожовклий від часу, перешитий, з акуратно підклеєними аркушами і дбайливо відновлений років 10-20 тому — мовчазний свідок її страдницького життя і правдиве свідчення її віри. А на початку його — «Да будет воля твоя» — три рази власноруч написані Оксаною Бандерою слова назви молитовника на перших, взамін потертих і знищених часом, аркушах. На взір перших християнських монахів, як першу й останню зброю проти диявола і слуг його, мала тільки вервицю з ниток. До гробу. З нею як правдивий свідок Христа пройшла спокійно всіма лихоліттями світу, без нарікань, жалю і безнадії, та з великою вірою у майбутнє свого народу.
Поховали Оксану Бандеру в Старому Угринові на цвинтарі поблизу перепохованої сестри Марти (останки якої привезли з Сибіру в скорім часі після повернення Оксани в Україну), де поховані її матір Мирослава, дідусь і бабця Голодзінські (мамина лінія)...
В день смерті, 24 грудня 2008 року, в селі Кобиловолоках Теребовлянського району на Тернопіллі, де пройшло її дитинство, на сільраді встановили меморіальну дошку Степанові Бандері на честь 100-ліття з дня його народження — таким чином Оксана Бандера розділила славу свого рідного брата, однак, напевно, у майбутніх поколіннях українського народу вона буде заслуговувати не меншої поваги і вшанування.
Роман ІВАСІВ, Галичина
